Інтенсивне засвоєння населенням японських островів прийомів лиття та художньої обробки металу мало місце в перші століття нашої ери, в період існування тісних контактів з материком. Широка поява бронзових та залізних знарядь в Японії датується початком III ст. н. е. Водночас тут з’явилися литі бронзові дзвони «Дотаку», що пройшли еволюцію ужиткових функцій від шумового залякування тварин до релігійно-ритуального призначення. В техніці бронзового лиття японці виготовляли також дзеркала, що були символом Богині Сонця – Аматерасу. Сінтоістські дерев’яні храми Богині Сонця нерідко прикрашалися металевими орнаментальними накладками із високими декоративними якостями.

Епоха курганних поховань зоставила по собі керамічні фігурки воїнів – захисників могил «Ханива», у яких з усіма деталями відтворено тогочасне захисне спорядження та озброєння.

Виробництво зброї та художніх предметів з бронзи і заліза продовжувало інтенсивно розвиватися в час переплетення синтоїзму з нововведеним буддизмом у VI–XII ст. Китайські монахи, які розповсюджували в Японії буддизм, розвинули також виробництво культової бронзової скульптури та храмового начиння, курильниць, скриньок для священних текстів, ажурних бронзових стягів, церемонійних посудин тощо. Бронзове лиття, карбування, ажурне різьблення та інкрустація металу камінням у цей період за стилістикою близькі до китайського мистецтва періоду Тан. Стилевий напрямок художнього металу VI–XII ст. промовисто характеризують бронзові ліхтарі, сакральні храмові стяги та підвіски «кеман». Вони відтворюють гірлянди з живих квітів у храмовій архітектурі давніших часів. Усі названі предмети характеризуються виключною тонкістю бронзового лиття, ажурністю, м’яким моделюванням деталей. Орнаментику ажурного бронзового лиття складали симетрично розташовані мотиви стебел виноградної лози, фігур небесних музикантів, стилізовані хмарки.

До кінця VІІ ст. техніка обробки металу значно збагатилася. Курильниці, декоративні деталі статуй, навершя пагод виконувалися методами холодного кування, штампування, карбування, лиття та різьблення. Коло храмових та побутових предметів значно розширилося в період Нара (645–793 рр.). Ажурні металеві ліхтарі, чаш, курильниці у цей час нерідко набувають вигляду малих архітектурних форм або скульптури. Більш розповсюдженими стали прикрашені медальйонами та інкрустаціями бронзові дзеркала, срібні та позолочені вироби.

Разом з буддизмом естетичні концепції давнини в Японії стали гармонійно співіснувати з мистецькими уявленнями Північної Індії, Китаю, Сасанідської Персії. В середині XIII ст. активно розвинулися монументальні традиції буддиcтcької скульптури. В новій столиці Камакурі була відлита бронзова фігура Будди – Аміди, яка сягала у висоту 11,5 м.

Але вже з XIV ст. на зміну бронзі найпочесніше місце в металообробних ремеслах стало займати залізо. Міжусобна боротьба феодальних кланів спричинила інтенсивний розвиток зброярства. Найвищого розквіту виробництво холодної зброї досягло в період Кама-кура (XIII–XVI ст.), коли реальну владу в країні утримували самураї.

Виготовлення зброї було прерогативою окремих династій зброярів, які здійснювали цей процес у супроводі з урочистими ритуалами, спеціальними молитвами і закляттями. Найпрекраснішим твором мистецтва для Японців у цей період став меч – «зброя душі». Воїн з латами XIII–XVI ст. був озброєний довгим мечем «таті», який носили зліва, та кинджалом за поясом – справа. Самурай у цивільному одязі носив довгий меч «катана» (для двох рук) та короткий «Вакі-Дзасі», який особливо щедро декорувався.

Специфічним видом японського декоративно-прикладного мистецтва вважається виготовлення Гарди (цуби) – круглої пластини, яка відділяла руків’я меча від леза. Виробництвом цуб займалися окремі династії майстрів, кожна з яких своєрідно вирішувала специфічне художнє завдання, що полягало у ювелірному розташуванні декору на малій площині цуби.

Декор залізних кованих цуб ХІV–XV ст. здійснювався насічкою, ажурним різьбленням, плоскою інкрустацією кольоровими деталями. Серед зображальних мотивів на цубах зустрічаються силуети птахів, тварин, рослин, ієрогліфів. Стилістика орнаментики цуб дуже близька до інших видів тогочасного японського мистецтва, зокрема до живопису та каліграфії. Поверхня цуб іноді відтворювала пейзажі та складні сюжетні композиції, батальні сцени. Наприкінці ХV ст. чітко сформувалися головні школи виробництва цуб, кожна з яких відрізнялася власними художніми прийомами. На цубах школи Канейя Нідай гравійованими лініями і низьким рельєфом відтворювалися монохромні живописні пейзажі художника Сесію. Майстер Гото Юдзо (1430–1530 рр.) вперше застосував техніку врізання вузьких смуг кольорових металів «нономе». Ця техніка передбачала також покриття залізної поверхні цуби тонким штрихом з подальшим втиранням у прорізи золота і срібла, що творило ефект фактури тканини. Стиль школи Гото проіснував до кінця XIX століття, розповсюдився при цьому на інші види металопластики під загальною назвою «ійєборі» – «сімейне карбування». Найскладнішою технікою декорування цуб вважаються «такадзоган», яка полягає у співставленні ажурного орнаменту з рельєфом. Частину зображень при цьому карбували окремо і вставляли у спеціальні гнізда. Шви зароблялися так, що навіть за допомогою лупи їх неможливо помітити.

Декоративне багатство цуб значною мірою посилювалося використанням поліхромних сплавів металів різних відтінків. Найвідомішими сплавами для декорування були «аокін» (блакитне золото), бронза, сірувато-білий сплав міді зі сріблом «сібуіті», фіолетово-чорний сплав міді, олова, свинцю та золота «сікудо» й ін. Склад багатьох сплавів зберігався майстрами в глибокій таємниці, тому й досі деякі з них не розгадані.

Окрім цуб серед частин японської холодної зброї багатим гравійованим та різьбленим декором відрізнялися ручка ножа-кинджалу «кодзука», край та голівка ефесу «гасіра», а також вставний орнамент на рівні меча «менукі». Смаки епохи самураїв виявляють також яскраво декоровані шоломи та кольчуги, прошиті кольоровими шовковими шнурами, скріплені срібними клепками. Тектоніка самурайського захисного спорядження творила грізний, величний образ.

Декорування холодної зброї особливо яскраво проявилося з початку XVII ст., коли в Японії вщухли міжусобні феодальні війни та з’явилася вогнепальна зброя. Поступова втрата бойового значення холодної зброї компенсувалася надалі її надмірно розкішним оздобленням.

Паралельно до розквіту мистецтва зброярства у ХV–ХVІ ст. розповсюдився ще один специфічний вид металопластики, пов’язаний з культом чайної церемонії буддистської секти Дзен. Спеціально для церемоній стали виготовляти бронзові та залізні чайники, а також масивні литі з бронзи в техніці втраченого воску казани для води «кама». Начиння зберігало відчуття естетичної специфіки матеріалу, з якого воно було виконане. Японці особливо цінували наліт давнини на предметах чайного культу, аскетичну простоту форм та строгість декору. Більша декоративність притаманна курильницям у вигляді міфічних левів (собак Будди) та переносним ліхтарям у вигляді мавп або слонів. Вони виготовлені з темної, часто інкрустованої бронзи. Предмети для чайних церемоній завжди відповідали естетичним запитам «майстрів чаю» – «тядзинів», авторитет яких для металістів цієї галузі був головним критерієм творчості. Ідеї рівності, «Шлях чаю», що проповідував поряд із самурайським «Шляхом воїна», який культивував силу, мали могутній вплив на характер розвитку японського мистецтва металопластики.

Значну частину японської торевтики становлять емалі. Техніка емалей, привезена в Японію в ХVІ ст., має кілька різновидів: перетинчаста (клуазонне), гравійована по металу, розписана і виїмчаста. Старі японські емалі витримані здебільшого в темно-зелених та синіх кольорах тла, відрізняються особливою живописністю та артистизмом.

Специфічним видом японського мистецтва, яке поєднало в собі кращі риси ювелірства та мініатюрної скульптури, були нецке, які сформувалися в кінці ХVІІ ст. – на початку ХVIII ст. За призначенням нецке служили своєрідною противагою до підвішаних на поясі кімоно дрібних предметів (люльок, гаманців, ключів, печаток, амулетів та ін.). Самостійно нецке не носилися. Для виготовлення цієї мініатюрної пластики розмірами від 2-х до 10 см служили корал, слонова кістка, метал, порцеляна, дерево. Відповідно до призначення, в основі формотворення нецке зберігалися такі принципи, як обтічність, компактність, ювелірність в обробці деталей та орнаментики. Образну основу для творення нецке складали герої казок та літературних творів, божества, історичні персонажі. Відірваність від канонів буддистської храмової скульптури, свобода трактування сюжету, елементи гумору та гротеску дозволили майстрам нецке підняти цей вид творчості до найвищих здобутків світового мистецтва.

Наприкінці XIX ст. в японському художньому металі спостерігається занепад майстерності та художніх якостей. Великий попит на японське мистецтво в країнах Західної Європи та Америки спричинив наростання дешевої екзотичності та сумнівного ефекту на догоду іноземним замовникам. Металеві вироби втрачали свій попередній вишуканий колорит, пластичність та довершеність форм. Металопластика Японії ХХ ст. потрапила під сильний вплив європейських мистецьких течій, але поряд із новаторськими пошуками пережила відродження кращих традицій попередніх віків.