АРКЕБУЗА – тип ручної вогнепальної зброї для стріляння зі стійкого положення. Виник при кін. XV ст. на основі ручної кулеврини. Гак у аркебузі став складовою зброї, постаченого прикладом, чи ж постаченого стрижнем чи з насадною ложею, що поступово перетворювалася в злегка вигнутий по контуру приклад. Це дало можливість згодом більш точно прицілюватися, і в такий спосіб виникла груба наведена мушка, а пізніше приціл. Аркебузи поділяються на ґнотові (бородата аркебуза), колісцеві (губчата аркебуза), револьверні. На Україні вживалось у значенні типу самопала-пищалі.

БАЙДАНА – захисне м’яке спорядження типу кольчуги східного походження. У Київській Русі вживалася як парадне спорядження. Назва Б. походить від арабського «bаdаn», що означає – коротка зброя зі сплетених між собою широких залізних перснів близько 2,5 см діаметром. Персні Б. спліталися таким чином, що кожен з них з’єднувався з чотирма сусідніми; виконували їх на спеціальній матриці, іноді покривали сріблом та декорували вибитими орнаментами з написами (наприклад, «Бог є з нами, і ніхто нас не рушить»). Типові байдани XVI ст. складалися майже з 10000 перснів, мали довжину до 80 см та вагу біля 6 кг.

БАРДА – сокира з широким лезом та плоским з одного боку обухом, застосовується для тесання колод чи брусів.

БАРТКА – гуцульський топірець, відлитий з латуні, насаджений на довгий дерев’яний держак – сокирище. Такі топірці застосовувалися як звичайні палиці, інколи як альпенштоки чи зброя. Сокирище та бартка оздоблювалися переважно геометричним орнаментом технікою тиснення, гравіювання та інкрустації.

БАРМИЦЯ – частина обладунку воїна Київської Русі – кольчужна сітка, яка прикріплювалася зсередини до нижнього краю шолома і вільно спадала на плечі з боків і ззаду. На шиї під підборіддям Б. загортали вліво й застібали на ґудзик.

БАСИНЕТ (від англ. і фр.) – тип шолома, вживаного у Західній Європі від XIII ст.; характеризувався дзвоноподібною формою та причепленим по нижньому краю коміром кольчуги. Б., розповсюджений у XIV ст., мав подовжену нижню частину, що захищала обличчя та шию. З часом отримав рухому носову частину, а від 2-ї пол. XVI ст. набуває остаточного виду закритого шолома.

БАХТЕРЕЦЬ – кольчужна сорочка із вправленими в неї вертикальними рядами невеликих квадратних пластинок. Б. – частина обладунку російського воїна XIV–XVII ст.

БЕРДИШ (від нім. bаrt – борода) – старовинна холодна зброя, вид бойової сокири, мала місце вже в Стародавньому Єгипті, Сирії, Месопотамії; вживалася в Туреччині та Західній Європі з XIV ст. Зброя російської піхоти XVI–XVIII ст. у вигляді бойової сокири великих розмірів з довгим важким залізком та руків’ям понад 150 см. Вістря бердиша іноді мало форму півмісяця і вживалося як опора при стрілянні з мушкета.

БРАСЛЕТ – наручна захисна зброя або прикраса, що одягалась на зап’ястя у вигляді браслета.

БУДЗИГАН – ударна ручна холодна зброя типу шестипера з кількістю пер більше шести.

БУЛАВА – стародавня зброя ближнього бою, символ влади, сакрально-магічний символ мужності. Мала форму короткої палиці з кулястою або грушовидною головкою (з ребристою головкою – пірнач). Характерна для Стародавнього Сходу. Кам’яні зооморфні, хрестовидні або абстрактні «скіпетри» – булави з руків’ями знайдені на місцях поселень культури Трипілля-Кукутені. Вони, окрім релігійної, виконували бойову функцію. Кулясті та грушовидні мармурові булави є типовими для донецьких пам’яток 2500–1900 рр. до. н. е. та для доби середньої бронзи 1900–1600 рр. до н. е. (3 булави місцевого виробництва Бородинського скарбу). На Сході Євразійської степової зони ранні булави кулевидні, сплющені чи біконічні, зроблені з каменю, бронзи, рідше залізні. У скіфів траплялися свинцеві та бронзові булави або шестипери, які за формою не відрізнялися від пізніших булав ХV–XVІІІ ст. Різновидом булави є бойовий молот з каменю чи бронзи, відомий з неолітичної доби. В Європі Б. поширилася з XIII ст., в Київській Русі застосовувалася рідко, в Російській державі з XV ст. використовувалася часто, особливо у донських козаків. В Україні в XVI–XVIII ст. Б. була символом гетьманської влади. Б. українських гетьманів прикрашалася золотом, сріблом і коштовними каменями. Після перемог над кримським ханом гетьмана Богдана в 1576 р. йому спеціальним указом короля Стефана Баторія було вручено клейноди гетьманської влади: булаву, хоругву, бунчук та ін. Мистецтво виготовлення церемонійних булав відродилося на поч. ХХ ст. у Львові. Відома парадна булава майстерні Я. Вайтиха, вручена провідникові спортивного т-ва «Сокіл-Батько» І. Боберському у 1911 р., зроблена зі срібла, дерева в техніках лиття, карбування, гравіювання із написом «За труди і заслуги».

ВАЛАШКА – бойова сокира, поширена на Закарпатті, Молдавії, Румунії, Словаччині, Польщі, Чехії. Навершя з невеличким обухом довжиною близько 70 мм кріпиться на довге топорище.

ГАКІВНИЦЯ – один з найдавніших типів вогнепальної зброї, прототип сучасної гвинтівки, з простим прикладом і довгим стволом (спочатку бл. 1 м, пізніше – 1,5–2 м) калібру 2–4 см. Г. використовувалась для оборони мурованих укріплень. Запал первісно був нотовий, з XVI ст. – коліщатковий, кулі спершу залізні, пізніше – свинцеві. Загальна вага доходила до кільканадцяти кілограмів. Уперше Г. застосована в Чехії бл. XIV–XV, на Україні поширилась із XVI ст. (була зброєю запорізьких козаків).

ГАКІВНИЦЯ – (укр. назва) назва вогнепальної зброї з гаком для стріляння. Побутувала на Україні у XVI–XVII ст. За європейським типом – аркебуза. Могла бути як ручною зброєю, так і тяжкою фортечною.

ГАРДА (фр., нім. garde – охорона, захист) – в старовинній холодній зброї – пластина між ефесом та клинком, що захищає руку; виготовлялася переважно зі сталі, у східній зброї – з бронзи (цуба); декорувалася гравіюванням та інкрустацією.

ГВИНТІВКА – рушниця з гвинтовим нарізом у каналі ствола, її використовували при стрільбі на значні відстані, так як нарізи в каналі ствола значно підвищували влучність стрільби. Проте складність заряджання гвинтівки значно збільшила час перезарядки, що не дозволяло застосовувати її у ближньому бою.

ГОРИТ – футляр для лука і стріл. Мав дерев’яну основу, обтягнуту шкірою. У багатих похованнях знайдено футляри, прикрашені золотими платівками. Найвідомішими в Україні є обкладки Г. з курганів Чортомлик, Іллінецький, Мелітопольський із зображенням сцен з троянського епосу. Близькою аналогією з Г. Чортомлицького кургану є золотий Г. з «гробниці Філіпа П Македонського» з Північної Греції.

ДАГА – вид кинджалу для лівої руки зі складною гардою. Іноді використовувався як парна зброя до шпаги.

ЗАЛІЗО – металева частина сокири, що наса джується на топорище. Залізо складається з «обуха» (тупої частини), «провушниці» («вухо», «вушко») – наскрізного вертикального отвору, «полотна» («плеса») та «леза» (заточеної частини, яка може ще мати «борідку» – видовження).

КАБАСЕТ (фр. саbassette, від саbas – плоский кошик) – каска у західноєвропейському військовому обладунку XVII ст., форма якої наслідує цупкий іспанський капелюх.

КАЗНА – задня частина ствола вогнепальної зброї, на якій ставились державні (казенні) клейма (спец. техн.)

КАЛАНТАР – захисний обладунок воїна Київської Русі. Складався із сталевих пластин, з’єднаних кільцями, не мав рукавів, застібався ременями з пряжками і наконечниками. Застосовують у текстильному, паперовому та гумовому виробництві.

КАПСЛІ – латунні кружечки, якими оздоблюють одяг, тобівки (етногр., гуцульське)

КАРАБЕЛІ – вид парадної зброї, за типом шаблі. Поширена в Україні з XVII ст. Клинки прикрашали травленням, гравіюванням, насічкою.

КАРАБІН – коротка, легка, гладкоствольна рушниця з кремінно-ударним замком, був коротший і легший від самопала, тому його використовувала переважно кіннота. З арабської «караб» – зброя. Зустрічається і як «бандолет».

КЕЛЕП – козацька зброя – сокира з гострим, як дзьоб, кінцем, насаджена на дерев’яний держак 60–70 см завдовжки. К. подібний до закарпатської палиці-топірця, т.зв. келефа.

КЕЛЕФ – гуцульська палиця з металевим гравійованим руків’ям, одна частина якого пряма, а друга – заокруглена. К. прикрашались різьбленням та інкрустацією металом. Деякі різьбярі самі відливали для К. металеві руків’я з шишками.

КЕЛЬТ (лат. celtis різець) – знаряддя епохи міді та бронзи, прототип металевої сокирки у формі клина з 1–2 вушками, без держака, звичайно орнаментоване. Вживався головним чином для обробки дерева. Були поширені в 2–1 тис. до н. е. майже в усіх країнах Європи. На території України знайдено ливарні форми та готові К. (II–VII ст. до н. е.).

КИНДЖАЛ – холодна клинкова зброя ближнього бою колючої дії з двосічним клином довжиною до 50 см. Виготовлялися з кременю, кістки, рогу, металу. Найдавніші в Європі мідні ножі-кинджали знайдені на поселеннях Городища та Доброводи. Їх відносять до Трипільської культури доби неоліту-енеоліту. Унікальність технології виготовлення демонструють кинджали типу «Усатово» доби пізнього енеоліту 2800–2500 рр. до н. е. довжиною 13–19 см з витягнуто-трикутним лезом з високолегованої миш’якової бронзи та плаковані миш’яком (імітація срібла). Вирізняють два види кинджалів типу «Усатово»: кинджали з пазами-зарубками та кинджали з отворами для заклепок. Обидва види вироблялися в техніці лиття у двоскладовій закритій формі. Виробництво цих кинджалів зосереджувалося, вірогідно, у Північно-Західному Причорномор’ї.
Перший виразно декорований інкрустацією кинджал з с. Серників епохи бронзи культури шнурової кераміки 2-ї пол. ІІІ – поч. ІІ тис. до н. е. є розвитком типу кинджалів пізнього Трипілля. Його руків’я декороване з обох боків срібними інкрустаціями у вигляді парних блискавок чи змій. У добу середньої бронзи відомий кинджал з поховання біля с. Іванья, упор руків’я та нервюра на лезі якого гравійовані орнаментом у вигляді трикутників, ромбів, V-подібних елементів (тшинецько-комарівська археологічна культура). З доби середньої бронзи 1900–1600 рр. до н. е. відомий литий у двоскладовій формі срібний двосічний кинджал з Бородінського скарбу, середня частина леза якого декорована золотою пластиною, наклепаною до нервюри з гравійованим спіральним орнаментом. Цей тип кинджалів близький до зброї Крито-мікенської культури і розповсюдився як головна зброя Сабатинівської культури доби пізньої бронзи. Листоподібний двосічний клинок кинджалів більше пристосований до рубляче-ріжучих, ніж до колючих ударів. В кімерійську добу одночасно з появою перших мечів розповсюджені кинджали Білозерської та Білогрудівської культур типу «Заградівка» з кільцевим упором типу «Степовий» – біметалеві з залізним лезом і бронзовим руків’ям з кільцевим упором та «Кардашинка» – залізні черешкові к. з паралельними лезами малих розмірів. Під впливом розвитку технологій обробки металів та появи мечів кинджали І тис. до. н. е. максимально видовжуються до 50 см, модифікується їхнє перехрестя. З’являються скіфо-іранські кинджали-акінаки зі специфічним перехрестям та формою піхов, що у скіфів має брунькоподібну та метеликоподібну форму перехрестя. Побутують дві форми клинків: трикутна з кількома тонкими долами на зразок іранських і кавказьких та з паралельними лезами, що плавно сходяться до вістря. Суто скіфською вважають характерну лопать верхньої частини піхов, нерідко у формі тварини, голови кабана тощо, за яку акінак кріпився до пояса. Скіфський звіриний стиль оздоблення акінаків часто поєднувався з грецькими принципами оздоблення та орнаментики із застосуванням зерні, скані, емалі. Скіфи зазвичай підвішували акінаки на животі або збоку за одну, рідше за дві лопаті піхов. Золоті руків’я багатих скіфських акінаків мали завершення брусковидні, кігтевидні, волютовидні, кільцевидні, нерідко у формі стилізованих голів левів, тварин, орлиних голів. Кинджал-акінак, декорований у скіфському звіриному стилі як зброя знатних військових кочівників, домінував на усій території Північнопричорноморських степів та Центральної Азії до ІІІ ст. – поч. ІІ ст. до н. е., маючи вплив і розвиток китайської зброї.

КІРАСА (фр. cloisone, від сuіr – шкіра) – металеві лати, що одягались на спину і груди для захисту від ударів холодною зброєю. До поч. XX ст. збереглися в кавалерії деяких армій як частина парадної форми. Воїни важкої кавалерії, які були захищені К., називались кірасирами.

КЛЕЙНОДИ (нім. Kleinodie – скарби, коштовності) – регалії, атрибути влади. У давніх слов’ян ними була палиця, від якої походить скіпетр, булава, спис, пізніше – діадема, з часів Київської Русі також корона, жезл, корогва, меч та коронаційний одяг. На Україні поняття К. з’явилося з кін. XVI ст. з появою верховної гетьманської влади, атрибутами якої були, зокрема, булава та бунчук. Булава – срібна позолочена куля, прикрашена насічкою, коштовними каменями на металевому або дерев’яному руків’ї (завдовжки 60–70 см) з металевими кільцями. Бунчук – палиця (2,5 м завдовжки), на верхньому кінці якої була куля, вістря або інша прикраса, з-під якої звисало біле чи пофарбоване волосся турів або коней, китиці (дві срібні або ін.).

КЛИНОК – металева загострена частина холодної зброї. Зустрічається з однобічною заточкою, півтора- та двобічною заточкою. Те саме, що лезо. В літ. мові зустрічається у значенні холодна зброя – шабля, кинджал і т. ін. (bladе – англ.)

КРІС – рушниця. Назва походить від «кресати», кременевого замка (gum, rifle – англ.), (етногр., гуцульське)

КУБОК – дерев’яна порохівниця для дрібнішого пороху, що підсипався в кремінно-ударний замок на порохову полицю для підпалу заряду. Багато оздоблювалися шкірою, металом, перламутром (етногр., гуцульське).

КУЯК – захисний одяг воїна Київської Русі у вигляді шкіряної безрукавної сорочки з нашитими на неї металевими бляхами. К. відомі на Русі з XIII ст.

ЛАТИ – старовинне захисне спорядження воїна. Спочатку це був міцний текстильний або шкіряний одяг, до якого прикріплювали металеві пластинки. Такі Л. були відомі вже в епоху бронзи у народів Стародавнього Сходу. Там же вперше з’явилися суцільні металеві Л., які пізніше набули поширення у греків і римлян. У VІІ–ІІІ ст. до н. е. високого розвитку виробництво захисних лат досягло в кімерійців та скіфів. Лусковидні залізні та бронзові моделі для формування захисного спорядження використовували вже кімерійські племена, а далі скіфи розвинули мистецтво виготовлення лат. Число археологічних знахідок із залишками таких скіфських захисних споряджень перевищує 300. Скіфи часто чергували переможні ряди лусок із заліза та бронзи, іноді з кістки та рогу в одних латах, що робило їх виразно орнаментованими і надзвичайно декорованими. Основою таких панцирів була шкіра, рідше грубе сукно, до яких пришивалися рядами профільовані металеві пластини, які вирізали ножицями з металевого листа або відливали. Покрої панцирів за типами поділялися на близькі до персидських, грецьких та китайських типу «клаппен-панцир», «пончо», «пелерина», «кафтан». Особливістю скіфських панцирів є наявність довгих лопатевидних поножів, що захищали ноги до середини гомілки, іноді до стопи і кріпилися до лат за допомогою бронзових ґудзиків. Орнаментика панцирів формувалася бляшками круглої, півсферичної та кігтевидної форми, часто з рельєфами в «звіриному» стилі, окремі золотилися чи плакірувалися золотом. Панцирі доповнювалися захисними пекторалями, наручами, поножами, поясами, набедрениками, шоломами, щитами. Бойові пояси з бронзи розпочали робити з 2-ї пол. ІІІ – поч. ІІ тис. до н. е. у регіоні Карпат.
У середні віки Л. були основою захисного обладунку рицарів. Пластинчасті Л. XII–XIII ст. було знайдено під час археологічних розкопок Новгорода. Пластинчасті Л. пришивалися або приклепувалися до одягу. Іншим їх різновидом були пластинчасті обладунки, в яких по краях пластин проробляли отвори і скріплювали їх між собою щипцями. Третій тип Л. – кольчуга, сорочка з сітки, сплетена з окремих металевих кілець. До XIV ст. панцирі та пластинчасті Л. використовувалися для захисту тулуба воїнів. На зміну їм прийшли Л. з великих суцільнометалевих кованих частин. У створенні металевих «костюмів» XV–XVI ст. усе більшого значення набуває їх декоративне оздоблення. Головними осередками виробництва щедро декорованих Л. у XV–XVI ст. були Мілан в Італії та Аугсбург у Німеччині. З того часу, окрім бойових баталій Л., все частіше одягали під час рицарських турнірів та військових парадів. Шедевром ошатних Л. є твір паризького золотаря П’єра Редона 1572 р. для короля Франції Карла IX. Вони декоровані золотом, кольоровою емаллю та гравіюванням. Розвиток вогнепальної зброї практично звів нанівець значення Л. як військового захисного обладунку, і в XVII ст. їх перестали використовувати.

ЛОЖА – дерев’яна частина вогнепальної зброї, яка служить для з’єднання ствола, замка та прикладу в одне ціле. У гуцульських крісах починається від дула (цівка), проходить під замком (казенною частиною) і завершується прикладом. В сучасних деяких видах ручної вогнепальної зброї зустрічається – пластикова. (gun stock – англ.)

МЕЧ – холодна зброя з характерним прямим, двосічним, широким і гострокінечним клинком з руків’ям. Культ бога-меча мав місце в Егейському світі, у скіфів, хетів, на Балканському півострові та на Кавказі.
Найдавнішими унікальними за якістю та художнім оздобленням були мікенські мечі Крито-мікенської культури ІІ тис. до н. е. Довжина клинка деяких суцільнозолочених мечів сягала 1 м, а вузьких мечів типу значно пізнішої – 85 см. Ширина мечів при цьому була 2–4 см. Піхви мечів покривалися золотими бляхами з ритмічним рядом золотих кулястих накладок. Воїни «народів моря» галли-филистимляни володіли мечами, що не мали тогочасних аналогів серед зброї Близького Сходу, але ототожнюються з мечами та щитами Північного Причорномор’я кінця 2-го тис. до н. е., зокрема з розкопок поблизу с. Борисівка Одеської обл. В античності користувалися коротким М.: таким був гладіус (лат. gladius) у римлян та акінак у народів Сходу. Перетворення кинджала на меч відбувалося на просторах євразійських степів у І тис. до н. е. і пов’язане з проникненням східноєвропейських кінних загонів у Центральну Європу до кінця IX ст. до н. е. Зародження М. пов’язується із формуванням від XII ст. до н. е. суперетносу галлів-кельтів-кімерійців, що опанували технологією масового виготовлення зброї та інструментів з рудного заліза, що дозволило за короткий час опанувати цим племенам більшою частиною Євразії. З’являються типи мечів з приклепаним руків’ям (тип «Ліптов») (с. Коропець Бучацького р-ну, м. Галич, м. Яремча, с.Комарники, Заволів, Наддністрянів, Волоки, Залукви) походження з Середнього Подунав’я (с. Комарників, Ступка Тернопільського р-ну, с. Товмачик Коломийського р-ну); меч «нордійського» типу (с. Волока Глибоцького р-ну Чернівецької обл.); меч з «антеноподібним» навершям (с. Яблунівка Бучацького р-ну Тернопільської обл., с. Ворона Івано-Франківської обл.). Найдавнішим відомим уламком залізного однолезового меча у Центральній Європі є знахідка з Гордіївського могильника. Прямий двосічний меч пізньої бронзи з Більського городища з «язичковим» руків’ям 1250–1100 рр. до н. е. є типовим для Центральноєвропейських мечів того часу. Цільнозалізна зброя кімерійців, а далі Чорноліської культури передскіфського часу на основі розвиненої технології зварювання, цементування та гартування заліза, дала змогу подовжити мечі до 1 м. Значного поширення М. набули у VII–VI ст. до н. е. Скіфські М. відрізняються довжиною; їх класифікація будується на формі ефеса, перехрестя та навершя. Залізний меч з’являється у скіфів як зброя важкоозброєного вершника довжиною понад 70 см для бою з коня з кінним і пішим ворогом і, як правило, його носили разом з кинджалом-акінаком. Короткі мечі довжиною 60–70 см також могли називатися акінаками і носилися без кинджалів. Мечі скіфи носили на поясі справа у вертикальному положенні в піхвах з лопатями, як і в акінаків. Парадні скіфські мечі, як одна з інсигній влади, щедро декорувалися золотом у звіриному стилі в техніках карбування, гравіювання, іноді черні. Оздобленню підлягали насамперед руків’я мечів та окуття піхов. Сюжети скіфського звіриного стилю інколи поєднувалися з грецькими композиціями з історії та міфології (Троянська війна та ін.). Меч був обов’язковим атрибутом у похованнях скіфських царів. Залізний меч-акінак із обкладеним золотим руків’ям виявили у ложі гробниці скіфського царя в кургані Куль-Оба біля Керчі. Меч із тисненими золотими обкладками піхов високохудожніми рельєфами у звіриному стилі з лопаттю у вигляді голови вепра знайдено в похованні ІV ст. до н. е. кургану біля с. Велика Білозерка Запорізької обл. Меч-акінак у золотих піхвах присутній в похованні скіфа поблизу хутора Шумейко Сумської обл. Декор окремих зразків мечів мав серійний характер нечисленних копій завдяки використанню матриць. На відміну від скіфських, піхви мечів сарматів і саків здебільшого мали дві лопаті обабіч устя. Меч сармати застосовували насамперед проти піших воїнів, озброєних кинджалами, та проти коня противника – вершника. Рідше трапляються однолезові залізні мечі скіфів та сарматів, що не переросли у своїй еволюції в шаблю. В похованні І ст. н. е. біля с. Пороги Ямпільського р-ну Вінницької обл. (можливо, царя сарматів Інісмея) парадний сарматський меч-скрамасакс з декорованими золотими пластинами руків’ями та піхвами, вставками з бірюзи демонструє сцену боротьби воїна з грифонами. За давньоримським істориком Марцеліном, одне з сарматських племен аланів встромляє в землю меч і поклоняється йому як Марсу. Ця традиція споріднена зі скіфською.
За Геродотом, скіфи вшановували бога війни Арея, накладаючи на високому пагорбі купу хмизу і встромляючи туди старий залізний меч. Культ Арея – бога рільництва, а згодом війни зафіксований у греків у ІІ ст. до н. е. від астронома Гіппарха, що пов’язував його із сузір’ям Овна (Арея), сина Зевса (Сварги) та Гери (Землі). Історик VІ ст. Йордан пише про віднайдення одного з мечів Арея ватажком гунів Аттилою. Цей меч вважався царями скіфів святим мечем. Святилище Арея з його символом – мечем у центрі існувало у кожному скіфському поселенні на громадській площі. За міфом, Арей (Яровит), як найхоробріший з титанів, вперше ступив на землю, що звалася Арією, пізніше Фракією. Наймужнішими серед усіх фракійців були гети (скіфи). Сакральний статус меча-акінака, присвяченого богу Сонця і війни Самосу, ніколи не змінювався. Скіфи зроду-віку не воювали ритуальним акінаком і не чинили ним жертвоприношень, сприймаючи предметом сакрального поклоніння. В часи завоювання гунами Європи під проводом Аттіли панував поліхромно-інкрустаційний стиль декорування мечів, як і прикрас гунської епохи. Оздоблені золотом, інкрустовані здебільшого червоним камінням (гранатами, рубінами, скловидними вставками) піхви та руків’я мечів відрізнялися геометричною та лускоподібною орнаментикою. У V–VІІ ст. вони поширилися на великій території від Китаю до Дунаю і трапляються головним чином у похованнях військових ватажків гунів, авар, аганів, болгар. Майстерні декорування в поліхромно-інкрустаційному стилі зосереджувалися в Північному Причорномор’ї та Східному Середземномор’ї. Залізний меч із навершям і золотим облицюванням руків’я та оправи присутній серед 800 предметів поховання Хана Великої Болгарії Кубрата VІІ ст. неподалік с. Перещепине Полтавської обл. Ранньослов’янське поховання VІ ст. Мартинівка біля Канева (Мартинівський скарб) також містить меч. У слов’ян існував культ войовничого бога Яровита (Ареса, Марса), символами якого були меч і щит. Нащадками завойовників-скіфів раджпути («царські сини»), що правили в індійській державі Джайпур, своїми сакральними символами вважали сонце, коня та меч.
Традиційна лінія скіфського звіриного стилю в оздобленні мечів простежується у бронзовому золотому окутті піхов меча І ст. н. е., знайденого в с. Гринів Львівської обл. Фрагментарно збережене окуття вкладається у видовжене прямокутне обрамлення, розділене на п’ять секцій, у яких розташовані п’ять ажурних рельєфних композицій з тваринами, грифоном, вершником на коні і центральними зображеннями боротьби двох чоловічих фігур. Кельти і германці вживали січні М. з довгим і широким лезом – спатою (лат. spatha). В ранньому Середньовіччі М. були з трикутним або навіть заокругленим вістрям, дуже коротким руків’ям, що завершувалось диском або півмісяцем, центр ваги був близько кінця клинка. Такі М. вживали і воїни Київської Русі, але ще з X ст. на Русі були у вжитку М. з однолезовим клинком, загостреним на кінці, та руків’ям, пристосованим до кінного бою. Давньоруські мечі в подальшому нерідко ставали шедеврами ковальського та золотарського мистецтва, що підсилювало ставлення до меча як до предмета з сакрально-магічною функцією поруч із бойовою. Відомо, що давньоруські князі клялися на мечі, зокрема підписуючи угоду з греками у Х ст. Меч із княжого поховання Чорна Могила Х ст. на Чернігівщині має довжину 126 см. Виявлені давньоруські обереги, амулети-підвіски у вигляді піхов і мечів невеликих розмірів з бронзи. Залишок меча з наконечником від піхов знайдено при розкопках Десятинної церкви у Києві, імовірно у похованні князя Ростислава Мстиславовича (1093 р.). Особливим почтом святині нарікався меч святого князя Бориса, одного з двох братів Великомучеників Київської Русі Бориса і Гліба. Піхви меча були інкрустовані коштовним камінням. Після смерті князів меч згодом потрапив до рук князя Андрія Боголюбського, який знищив Київ. Далі сліди меча губляться (Н. Метелкин, 2005, С. 72). Меч як символ князівської влади поруч з діадемою та бармами присутній у похованні с. Сахнівка ХІІ ст. (Сахнівський скарб) біля Канева. Давньоруський різновид меча-шаблі фіксує літопис: «Кінь під ним [князем Данилом Галицьким. – Авт.] був на диво, сідло з паленого золота, стріли і шаблі оздоблені золотом й іншими гідними подвигу прикрасами».
Унікальний стальний меч Х ст. з тавром «Людота коваль» і тератологічним орнаментом на руків’ї знайдений поблизу м. Миргорода. Мечі з рослинною орнаментикою норманських впливів демонструють волинські знахідки ХІ–ХІІ ст. із с. Садів (зображення 3-апсидного храму на лезі, м. Турійськ (декор черню, інкрустація срібним дротом), с. Дорогобуж на Рівненщині (декор черню, інкрустація срібним дротом), також мечі з с. Карабчіїв біля Кам’янець-Подільського (декор черню) та ін. У давньоруську добу зброярські майстерні існували у Львові, Луцьку, Немирові, Острозі, Києві та ін. містах. У Зах. Європі з XIV ст. у зв’язку з розвитком мистецтва фехтування М. перетворюється на шпагу: стає значно довшим, легшим, центр ваги переноситься майже до руків’я. Первісно просте перехрестя замінюється щитком та дедалі складнішими конструкціями для захисту руки. В Україні з XV–XVI ст. М. замінила шабля. Виготовленням М. славився Львів, де цех мечників існував з поч. XV ст. Тут поряд з бойовими чорними М. та шаблями робили і багато оздоблені, декоровані карбуванням, гравіюванням, чернінням дорогі мечі. Зберігся церемоніальний М. львівських війтів (роботи майстра Івана Венгрина, угорця з Сегеда). На його клинку зображено герб Львова, гілку з пагінцем і дату – 1577 р.
Меч поруч із шаблею і булавою були символами звитяги та лицарства запорізьких козаків. Про один із фактів свідчать історичні документи російського поета Кунакова та подільського воєводи С. Потоцького, що доповідали російському царю та польському королю про виготовлення нової монети гетьманом Б. Хмельницьким у його маєтку в Суботові близько 1657 р. На одній стороні монети був зображений меч, а на іншій викарбуване ім’я Хмельницького.
Під час судових засідань міського суду меч як символ правосуддя висів за спиною міського війта, а під час урочистих процесій меч носили перед війтом.
В українській народній обрядовості до наших днів дійшла традиція побутування дерев’яних шаблі або меча як атрибутів весілля, прикрашених барвінком, волошками, цвітом калини, пшеничним колоском, звіробоєм, обв’язаних хусткою з прикріпленою запаленою свічкою (символами очищення, любові, врожаю, щастя). За переказами волхвів, мечі для найвидатніших давньоруських воїнів гартували в калиновому соку і дарували як найвищу нагороду за звитяги на благо Вітчизни. Такі мечі мали особливу захисну силу, завдяки якій воїн ставав невидимим для ворога. В калиновому соку також калили свої шаблі козаки-характерники.
У контексті загальноєвропейського руху історичних рольових ігор, збереження спадщини та реконструкції бойового спорядження у 1-му десятилітті ХХІ ст. історичні аналоги мечів чи інших видів холодної зброї, захисного спорядження реконструюють члени Товариства збереження історичної спадщини «Галицький Лев», «Чорна Галич» у Львові. Історичні репліки-копії мечів та середньовічних лицарських обладунків виготовляють київські компанії «Армор», «Асгард», члени Спілки Зброярів України (голова Я. Погоржельський), народні майстри Г. Купченко, О. Ткаченко, члени Львівської СХ – В. Качмар, С. Вольський, О. Івасюта та ін.

МИСЮРКА – шолом, головний убір з давньоруського військового обладунку – металева ярмулка, що прикривала верх голови. М. носили завжди з кольчужною бармицею або навушниками і потиличниками.

МУШКЕТ – старовинна ґнотова рушниця великого калібру. Самопал, але вдосконаленої конструкції, значно більшого розміру, калібру (до 23 мм; вага кулі – 50 г), вагою 8–10 кг. Стріляли з нього за допомогою вилоподібних поставок сошок. Тому ним користувалися переважно піхотинці, а з кін. XVII ст., коли мушкет удосконалили, – і кіннотники.

НАЛАТНИК – частина парадного обладунку царя і воєначальників Росії XVI–XVII ст.; вид короткого, завдовжки до стегон, нарамника з короткими й широкими рукавами. Н. застібався спереду на ґудзики.

НАРУЧНІ – частина обладунку давньоруських воєначальників. Н. робили з двох або трьох сталевих пластинок, з’єднаних рядами кілець чи шарнірами, з яких одна, видовжена, покривала руку зовні майже до ліктя, а друга чи дві інші утворювали браслет, що застібався ремінцями навколо зап’ястка.

ОБУХ – 1) тупа, важча частина гострого знаряддя (переважно сокири) або зброї, що міститься з протилежного боку від гострої; 2) різновид примітивного знаряддя, зброї у вигляді насадженого на держак металевого бруска; молот. (back, butt, butt-еnd of an axe – англ.)

ОСТРОГИ, ШПОРИ – металевий елемент впорядження вершника, яким він підганяє коня. Кожна шпора складається з дужки, що охоплює закаблук чобота і має гострий виступ у вигляді шипа, зірки чи кілочка; її прибивають до каблука або ременями пристібають до чобота. О. вживали ще в античності, у Середньовіччі вони були ознакою рицарського стану. До кінця XVII ст. їх зазвичай багато декорували.

ПАЛАШ – холодна зброя з довгим прямим і широким двосічним клинком на кінці, яка нагадує шаблю. Наносить удар рубаючи і колючи. Клинок широкий до кінця з півторасторонньою заточкою (рідко двобічною), руків’я, як правило, з ефесними дугами. Перехідний тип між мечем та шаблею, і поєднує в собі їх якості.

ПАЛАШКА – холодна клинкова зброя, поширена в Україні з XVII ст., була ознакою шляхетського озброєння, як і турецькі карабелі та татарські чечуги. Відрізнялися від українських шабель меншою кривизною. Свою назву запозичує зі східних країн разом із своєрідними пропорціями та формою предмета. П. найбільше вироблялось у Львові, тому й називали їх львівськими.

ПИЩАЛЬ – кременева або ґнотова вогнепальна зброя, поширена на Україні у XVI–XVII ст. За європейським типом – аркебуза. Могла бути як ручною зброєю, так і тяжкою фортечною.

ПІРНАЧ – ударна зброя, різновид булави, з 6–8 вертикальними ребрами. П. походить зі Сходу. Користувались ним скіфи (знахідка у кургані Солоха), згодом – воїни Київської Русі. У запорізькому і городовому козацьких військах П., часто срібні і позолочені, оздоблені коштовним камінням, були знаком влади полковників.

ПІСТОЛЬ – вогнепальна зброя, колісцевий або кременевий пістолет.

ПІХВИ – футляр для холодної клинкової зброї: шаблі, меча, ножа і т. ін. (англ. – scabbard, sheath класти у піхви – tо sheathe виймати з піхов – tо unsheathe). Етногр. гуц. «ніжник».

ПЛАСО – широка частина заліза сокири від леза до вушка. Те ж, що полотно.

ПОРОХІВНИЦЯ – ємність для зберігання пороху; виготовлялася з рогу, дерева, металу, кістки. П. мають давнє походження і були притаманні різним народам як обладунок воїнів, мисливців тощо. П. багато прикрашалися різьбленням та іншими видами художнього оздоблення. В Україні виготовлення і художнє оформлення П., які були обов’язковим елементом озброєння, зокрема козаків, має своєрідні художні традиції. На давніх порохівницях з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини (XVII–XVIII ст.) найпоширенішим орнаментальним мотивом були т. зв. вічка – кружечки з крапкою у центрі. З них будувалися смужки, кола, зірки тощо, доповнені неглибокими рисками у вигляді частин кіл різного діаметра. Зустрічались також рослинні орнаментальні мотиви. Характерним способом оздоблення П. було гравіювання, яке набуло особливого розвитку в Центральній та Лівобережній Україні. Із сюжетних композицій, якими прикрашали П., найпоширенішими були зображення козака зі списом, козака на коні, мисливця на полюванні, різних диких тварин – оленя, ведмедя, вовка, церковних та фортечних споруд тощо. Трапляються й написи з прізвищами власників або майстрів. На Гуцульщині П., які були невід’ємним атрибутом мисливського спорядження, виготовлялись в основному з оленячих рогів. Вони багато декорувались різьбленням і металевою інкрустацією. На металеві оздоби наносились традиційні орнаментальні мотиви способом гравіювання або штампування. В наш час П. експонуються як твори.

ПРИБОР ЛОЖА – всі металеві частини рушниці (пістолета) крім ствола та замка. Прибор – це металеві деталі, основною функцією яких було скріплення конструкції зброї: спускова.

ПРИКЛАД – розширена частина ложа для рушниць у вогнепальній зброї. При вистрілі – прикладається до плеча стрільця (butt – англ.).

РОГАТИНА – холодна зброя, тип кинджал – вістря розташоване на центральній осі клинка з руків’ям (етногр. гуц.).

САГАЙДАК, САЙДАК, САДАК, СВАДАК (тюрк.) – запозичена від кочовиків складова озброєння давньоруських воїнів та українського козацтва; дерев’яний футляр для стріл (колчан) і чохол для лука. Обидві частини С. нерідко обтягувались шкірою, оксамитом, шовком і оздоблювались тисненням, золоченням або вишивкою. Найраніший сагайдачний набір доби ранньої бронзи «ранньокатакомбного» типу походить з поховання Таламаз у Нижньому Подністров’ї 2500–1900 рр. до н. е.; з поховання Мамай-Гора, поховань Донецької, Кіровоградської, Запорізької та Херсонської обл.

СОКИРА БОЙОВА – один з найдавніших видів зброї ближнього бою ударно-рубаючої дії, з давніх часів часто символ та інсигнація влади, ритуальна зброя, сакральний атрибут богів-громовиків (Перуна, Врітри, Індри, Шиви та ін.). В індоєвропейських (германських) міфах фігурує залізна сокира-молот громовержця бога Тора (mjolnir, Zermalner). За легендою, «цар всесвіту» бог Індра переміг у небесному двобої демона Врітру, золота сокира якого впала на землю Тайланду (Сіаму). У Ведах сини Рудри (бога бурі, тотожного слов’янському Родові) були військовою дружиною Індри та іменувалися Марути, що у вигляді юнаків на колісницях із золотими топірцями мчали по небу, посилаючи грім і блискавку. Функційна універсальність сокир спричинила їхнє найширше розповсюдження, масовість, велику варіативність форм та розмірів. У бойових сокир, як правило, довжина леза більша за горизонтальну довжину клинка.
Найраніший комплекс усіх головних типів бойових сокир з металу відомий на території Месопотамії ІV – першої половини ІІІ тис. до н. е., де сформувалися чотири головних типи: з вузьким горизонтальним прямокутним руків’ям клинком (1,2 тип) та масивний клинок з округлим лезом, кінці якого розковані назад і торкаються руків’я (3,4 тип). Прикладом останнього є ритуальна бойова сокира з царського поховання в Урі з двобічним симетричним клинком з округлими отворами, що кріпилася до руків’я навхрест зав’язаними шкіряними шнурками. Такий тип сокир походить з Сирії – Палестини на поч. II-го тис. до н. е. Сокири давніх єгиптян також поділялися на бойові та ритуальні. Відома сокира з чорної золоченої бронзи, з’єднана кедровим руків’ям за допомогою золотого дроту зі саркофага царівни Аххотпу ХVІІ династії, дружини царя Камоса. Дерево покрите листовим золотом, інкрустованим ієрогліфічною оповіддю про подвиги царя Ахмоса, зображені на сокирі. Для інкрустації цього ритуального предмета були застосовані сердолік, лазурит, бірюза і зелений польовий шпат.
У ІІ тис до н. е. двобічні сакральні сокири-лабриси були одним з головних символів могутності Великої богині та одним з її втілень у релігії мінойської цивілізації Крито-Мікен. Зображення двобічного лабриса над букранією було символом влади Великої богині над богом-биком (Gimbutas, 1974, С. 187; Андреев, 1997, 2002). Тяглість цієї міфологічної традиції, що символізує викрадення Єлени (Еллінізму) биком (Прадіонісом) – богом рослинності, прослідковується на трипільській кістяній культовій голові бика сер. ІV тис. до н. е. з нижнього Побужжя, на якій є зображення самої богині, до значно пізнішого виготовлення сакральних лабрисів на території Ольвії ІV ст. до н. е. Тут знайдено численні кам’яні форми та самі лабриси. Очевидно, лабриси та свинцеві букранії кидалися в насипи північнопричорноморських могил як жертвоприношення в честь Діоніса.
Найраніші кам’яні сокири найбільшого кількісного та територіального розповсюдження зазнали у так званій «Культурі бойових сокир», що охопила цілий комплекс археологічних культур на території України, західної, східної та центральної частини степової Європи, а також Приуралля, Поволжя, Казахстан. Рельєфні зображення сокир є головним атрибутом культових антропоморфних стел індоєвропейців V–IІІ ст. до н. е. з Новочеркаська, Олександрівки, на Керносівському ідолі з Дніпропетровської обл., ідолі з с. Федорівки Полтавської обл., кімерійських стел с. Новомордово та ін.
На етапах раннього розвитку Трипільської культури виготовляли плоскі кам’яні сокири-клювці з вузьким лезом, сокири-молоти та сокири-тесла з широким лезом. Найдавніша мідна плоска сокира-тесло знайдена в Карбунському скарбі. Пізні С. типу «Кукутені» знайдені в поселеннях Трипілля, Щербанівка, Верем’є, Городниця. Удосконалені форми мідних сокир-молотів 5000–2800 рр. до н. е. знайдені у Вінницькій обл., характерні як для Трипілля – Кукутені, так і для культур Гумельниця (Болгарія), Тісаполгар (Угорщина і Словаччина). На поселенні с. Більче-Золоте Тернопільської обл. знайдена сокира пізнього енеоліту, виготовлена з волинської саморідної міді. Найдавніші в Європі відомі поховання майстрів-ливарників з ливарними формами, мідними обушковими сокирами знайдені у «Постмаріупольських» могильниках с. Маївка Дніпропетровського р-ну., біля с. Соколове Новомосковського р-ну, м. Звенигородка Черкаської обл. та с. Балки Запорізької обл. Ця найдавніша традиція виготовлення металевих сокир отримала назву «самарської», близької до знахідок Пн. Кавказу та Близького Сходу. Провушні металеві сокири пізнього енеоліту розповсюдилися по усій степовій частині України й у подальшому широко розвивалися у Ямній та Катакомбній культурах доби ранньої бронзи 2500–1190 рр. до н. е. Синхронно з металевими продовжується розвиток кам’яних сокир-молотів як найрозповсюдженішої зброї, багато зразків якої має вишуканий врізний орнамент шнуровидного, ялинкуватого, хвилеподібного, ламаного типу, очевидно, символів богів-громовиків. На сокирі-молоті з оленячого рогу ІІ тис. до н. е., знайденої біля с. Дударкове Київської обл., є зображення Світового дерева, солярних знаків, коней та свиней навколо нього, жінки, чоловіка та птаха на звороті, орнаментальних символів неба, землі, гір.
З неоліту в добу середньої бронзи продовжуються лінії розвитку кам’яних сокир молотів та мідно-бронзових провушних сокир, що виразно проявилося в металургійних традиціях культур шнурової кераміки, Сабатинівській культурі, Зрубній, Карпатській та ранній культурі багатоваликової кераміки. Розвиваються сокири з «канельованими обухами», рельєфним шнуровим орнаментом, втулкові сокири (кельти). Традиції виготовлення останніх у Сабатинівській, Карпатській культурах мали епіцентр від кельтів Середнього Подніпров’я від культури багатоваликової кераміки (ХVІІ–ХVІ ст. до н. е.) і пізніше розповсюдилися у Західну Європу та Сибір. Культура багатоваликової кераміки індоєвропейських племен, що охоплювала більшу частину України, у добу пізньої бронзи була витіснена на захід до Дніпра індоіранськими племенами. Так з’явилися малоазійські типи хетських плоских сокир (знахідки з Вінницької обл. та з Керчі). Найрізноманітніші типи кельтів були головною зброєю ближнього бою і найчисельніше представлені Сабатинівською культурою, що мала зв’язки з близькосхідними та Крито-мікенською культурою. Від Сабатинівської культури традиційні лінії розвитку кельтів простежуються у Східнотшинецькій, Протобілогрудівській (Кардашинській), а далі в Білогрудівській та Білозерській культурах доби пізньої бронзи.
Універсальний тип бойової металевої сокири з вузьким клинком і коротким прямим лезом на широких теренах Євразії та Близького Сходу був розповсюджений гіксосами. У ХVІІІ ст. до н. е. в Палестині з’являється новий тип бойової сокири з вузьким і довгим прямокутним клинком і коротким лезом, що пов’язується з появою завойовників гіксосів. Такі сокири були ефективною зброєю для пробивання перших металевих панцирів, поясів, шоломів. Подібні сокири панували у 2-ій пол. ІІ тис. до н. е. в східній частині Євразійських степів.
Домінування кельтів як типу зброї послаблюється разом із розвитком технології сталевих виробів, відкритої хетами в Малій Азії у ХV ст. до н. е. і яка після загибелі хетської держави у ХІІ ст. до н. е. розповсюдилася по усій Євразії, включно на південь України. До першої хвилі проникнення кімерійських кінних загонів у Центральну Європу до кінця ІХ ст. до н. е. з’являються карпатські типи кельтів та озброєння у Подністров’ї та Середньому Подніпров’ї (Чорноліська культура).
Наприкінці ІІ тис. до н. е. розпочався «карасуксько-кімерійський» період розвитку євроазійських бойових сокир, для яких характерні типи з ударно-розколювальною функцією, коротким лезом та молотковидним обухом. На північнопричорноморських кам’яних стелах кімерійського часу сокири зображені як звисаючі справа на поясі, клинком доверху і вістрям назад. Багатий декор, що часто присутній на карасукських, кімерійських та наступних скіфських сокирах, свідчить про їхню ритуальну функцію поряд з бойовою. Скіфські сокири, які з’являються з середини VІІ ст. до н. е., відрізняються від попередньої доби видовженими пропорціями залізного клинка, короткими лезами та обухом, що трансформується в молоток або клювець (чекан). За Геродотом, який зафіксував легенду про походження Скіфії, сокира разом із плугом і чашею впали з неба до трьох синів першої людини Таргітая – сина Зевса і дочки Борисфена (Дніпра). Очевидно, ці священні атрибути символізували поділ скіфського суспільства на касти воїнів, землеробів та жерців. Ритуальні і багато оздоблені рельєфною пластиною в скіфському звіриному стилі сокири мають місце в похованнях кургану Келермес VІ ст. до н. е. Келермеська традиція покладання сокири (але залізної бойової) присутня в скіфському кургані 448 біля с. Журавка в басейні Тясмин та десятка інших поховань лісостепу України середньоскіфського періоду. Ритуальна бронзова сокира із формою молота у вигляді міфічного грифона знайдена у північнопричорноморському скіфському кургані біля с. Львове, Херсонської обл., що пов’язано з культом володаря гіперборейських земель під впливом Мілету, згодом Ольвії (верхи на грифоні Аполлон Гіперборейський забирав душі праведних до країни гіпербореїв). Односічними бойовими сокирами (згідно з листами О. Македонського – срібними) були озброєні північнопричорноморські амазонки разом зі списом і луком. Про це свідчать поліхромні розписи «мар’ївського» саркофага скіфського кургану с. Мар’ївка Запорізької обл. та більшість іконографічних зображень амазонок, що збереглися в рельєфних архітектурних формах та на античній кераміці. За Плутархом, подвійна сокира належала цариці амазонок Іпполіті, згодом Омфалі. Залізна бойова сокира, ніж та кинджал скіфського типу покладені у царські поховання серед 20 тисяч прикрас у погребі біля м. Шибиргану Тілля Тепе в Афганистані. За часом це поховання збігається з приходом в Бактрію великої маси кочових племен, об’єднаних кушанами, імперія яких стала одним з потужних осередків формування скіфо-бактрійського звіриного стилю. Ще більшої популярності, ніж у скіфів, чекани набули у спорідненій культурі саків, як домінуюча універсальна зброя. Суміжним типом древкової зброї поруч із сокирами та чеканами є кельт як специфічна форма бойового тесла, клювці та сокири-молоти.
На найдавнішому відкритому в Україні капищі-святилищі на Старокиївській горі в Києві VІІІ–Х ст. археологом В. Хвойкою у 1908 р. серед інших предметів була знайдена залізна бойова сокира, яка, очевидно, відігравала ритуальну функцію чи використовувалася для жертвоприношень. З давньоруського періоду відомі невеликих розмірів сокири-амулети ХІ–ХІІ ст. різноманітних конфігурацій та орнаментик, з провушницями для мотузка чи ланцюжка (Чернігівська обл.). Археологічні розвідки І. Франка та записи священиків ХVІІІ – поч. ХХ ст. повідомляють про приписування неолітичним кам’яним сокирам, знайденим селянами бойківського підгір’я, чудодійних магічних властивостей, застосування їх для зцілення від недуг, для сприяння родючості, захисту від блискавок тощо. У ХІІ ст. галицький дослідник А. Петрушевич писав про ритуальні топірці-кельпи, чотиригранні топірці та ритуальні дволезові мечі кельтських жерців, знайдені у Вікторівських лісах поблизу Галича. Етнографи зафіксували також звичай присягання гуцулів на зброї, зокрема, опришків на великий топір Довбуша. Ранні бойові сокири гуцулів мали назву «старосвітські топірці», пізніше вони трансформувалися в бартки, а на основі бойових сокир-молотів виникли гуцульські кельпи, що мали загнуте до довгого руків’я загострене лезо.
Високохудожні бартки та келефи наприкінці ХІХ – поч ХХІ ст. виробляли гуцульські майстри М. Медвідчук з с. Річки, В. Шкрібляк, І. Кіщук та ін. Символіка сокири як об’єкту творчих архаїчних асоціацій 70–90-х рр. ХХ ст. була домінуючим елементом композицій народного художника Г. Купченка. (м. Сєвєродонецьк Луганської обл.). Його твори «Кам’яний вік», «Мідний вік», «Бронзовий вік», «Залізний вік», «Скіфська доба», «Амазонки», «Київська Русь» та ін. є творчими інтерпретаціями в металі і дереві теми сокири. Наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. сокири як твори мистецтва створювалися С. Вольським, В. Качмарем (м. Львів), Р. Стринадюком (м. Косів) та ін.
Сакрально-магічна функція сокир підтвер джується символікою народної української обрядовості, зокрема Великодньої, весільної та ін.
У контексті історичної реконструкції бойового спорядження часів Галицької держави ХІІІ–ХІV ст. сокири та інші типи холодної зброї реконструюють у 1-му десятилітті ХХ ст. Товариство збереження історичної спадщини «Галицький Лев», т-во «Чорна Галич» у Львові, Київські компанії «Армор», «Асгард», члени Спілки Зброярстів України, українець з Росії Г. Веклюк (м. Череповець Волинської обл.) та ін.
Подвійний топірець-лабрис є одним з найпоширеніших орнаментальних мотивів в українському народному килимарстві, вишиванці, різьбі по дереву.

СТВОЛ – 1) частина вогнепальної зброї у вигляді труби, крізь яку проходить, отримуючи певний напрямок польоту, куля або снаряд; 2) зустрічається також паралельне значення, як дуло. (barrel – в рушнях, gun tube – у гарматах англ.)

ТОПІРЕЦЬ – палиця з ручкою у вигляді сокирки. У давні часи Т. зі сталевим лезом використовували як зброю і як знаряддя господарського вжитку. Первісні сокири та сокири-молоти, клювці та булави застосовували на території України як зброю ближнього бою з часів неоліту-енеоліту. Перші металеві вироби цієї групи з’явилися у першій пол. ІV тис. до н. е., але не відіграли помітної ролі. Сокири, кинджали та втулкові вістря списів з металу поширюються в добу ранньої бронзи 2500–2000 рр. до н. е. Бурхливий розвиток нових типів сокир мав місце у Сабатинівській археологічній культурі та зброї південно-карпатських типів, що сягнули Лівобережної України. Т. був своєрідним традиційним атрибутом чоловічого костюма гуцулів та інших етнічних груп, що населяють Карпати. Т. багато прикрашали різьбленням, інкрустацією, його ручка оздоблювалась повиванням бляхою, на якій толочили орнаментальні прикраси. В наш час Т. набули сувенірного характеру. Виготовляються різними підприємствами художньої промисловості України та як авторські твори мистецтв Г. Купченка, Р. Стринадюка, В. Качмара та ін.

ТОПОРИЩЕ – держак сокири, як правило, дерев’яна частина. Руків’я сокири, топорця. Для Гуцульщини характерним є декороване різьбленням, гравіруванням, «повите мосяжем». Іноді зустрінемо як древко.

ТОРАКС (від грец. – груди) – давньогрецький обладунок, шкіряний або металевий нагрудний панцир, що докладно відтворює форми тіла, часто прикрашений рельєфними зображеннями.

ХВОСТОВА ЛОПАСТЬ – видовжена плоска частина ствола ручної вогнепальної зброї, якою ствол кріпиться до ложа у казенній частині хрестоподібних форм (етногр. гуц.)

ЦІВ’Я – тонка передня частина ложа (прикладу), яка завершується на стволі у вогнепальній зброї (рушниці, пістолета та ін.).

ЦІВКА – у вогнепальній зброї – ствол, дуло. В окремих історичних періодах та регіонах може означати – рушниця (етногр. гуц.).

ЦІТОЧКА – латунний півкулястий ґудзик, цвяшок для інкрустації дерев’яних, металевих, кістяних виробів (етногр. гуц.).

ЦУБА – залізна кована гарда, круглий чи овальний щиток для захисту руки на японських мечах. Початково Ц. виготовляли самі мечники, а з сер. XV ст. відокремилась спеціальність художників-майстрів Ц., які одночасно виконували і весь декор мечів. Перші Ц. (XIV ст.) – це прості щитки з нескладними узорами, пізніші – часто ажурні, інкрустовані золотом, сріблом або бронзою, з високохудожніми візерунками. Серед майстрів Ц. відомі імена Мотонобу (1476–1559), Уметада Юсаі (кін. XVI ст.), родини Кунітомо (XVII ст.), Акаса Тадамара (пом. 1657 р.) та ін. Гарна збірка Ц. зберігається у Музеї етнографії та художнього промислу України (м. Львів).

ЧЕКАН – 1) старовинна ручна зброя, що являє собою загострений молот з довгим держаком (використовувалася для удару по голові). Те саме, що келеп (етногр. гуц. «келеф»); 2) інструмент для чеканення, який нагадує тупе зубило; карбівка; 3) кирка.

ШАБЛЯ – рубаюча та колюча холодна зброя із загнутим, найчастіше односічним, лезом. Ш. як зброя була відома вже в країнах Стародавнього Світу: Персії, Ассирії, Єгипті. У Північному Причорноморї через грецькі колонії розповсюдилися мечі грецьких типів ксифос і махайра, що мав подібність до шаблі. У Східній Європі перші зразки сарматських прямих однолезових мечів датуються IV–V ст. н. е., відтак повсюдно відбувалися незалежні переходи від меча до шаблі. У степових кочовиків Сх. Європи перші Ш. з’явилися у VIII ст. В X–XI ст. на території Середнього Подніпров’я збільшилася кривизна шаблі з характерним широким клинком. З X ст. Ш. відома в Київській Русі через контакти з хозарами, половцями та печенігами. Подальший розвиток шаблі X–XIII ст. у Київській Русі активно відбувався на грунті місцевого ковальського ремесла. Самобутній характер оздоблення отримала гарда, з’явилися слов’янські клейма, збільшилася ширина і довжина клинка. У XIV–XV ст. через монголо-татарські набіги самобутнє давньоруське виробництво шабель занепало. У XVII–XVIII ст. з’явилися перші зразки іранського типу шаблі, шо згодом запозичила уся Європа. З кінця XVI ст. Ш. стала зброєю європейських кінних військ. Ш. була на озброєнні як піших, так і кінних запорізьких козаків. Свої шаблі козаки-характерники калили в калиновому соці з метою набуття особливих захисних властивостей. В Україні виготовлення Ш. мало місце в середньовічних цехах Львова, Сокаля, Сатанова, Кам’янця-Подільського, Вінниці, Києва, Переяслава, Канева, Остера, Чернігова, Конотопа, Сосниці. За часів козацької держави Б. Хмельницького централізовано постачались війська шаблями львівської роботи вірменських майстрів, інших названих цехів та козацьке виробництво шабель у Запорізькій Січі, Білій Церкві,Умані, Корсуні, Черкасах, Каневі, Чигирині, Миргороді, Полтаві. При цьому чіткі морфологічні типи шабель, притаманні виключно Україні, не виявлені. Тому поняття «козацька шабля» охоплює усі різновиди цієї зброї, поширені серед козаків. Це карабелі, ординки, чечуги, «шаблі орла», турецькі, перські, польсько-угорські. Після знищення Батурина російськими військами до рук графа Батурліна потрапила особиста шабля гетьмана Івана Мазепи, датована 1687 р. У 1836 р. вона була подарована міській думі Воронежа, а в 1849 р. імператору Миколі I, від якого потрапила до Музею-арсеналу у Царському Селі, а відтак у фонди Збройної палати Московського Кремля, де фіксувалася у фондах ще у 1930 р. В 1992 р. з Переяславського музею була викрадена шабля гетьмана Богдана Хмельницького, подарована йому королем Сигизмундом III. На поч. ХХ ст. з колекції В. Тарновського ця шабля потрапила в Москву, а в 1954 р. М. Хрущов повернув її в Переяславський музей. На Ш. був напис польською мовою «Богдан Зіновій Хмельницький. Що отримав під Зборовом і Збаражем, те втратив під Берестечком». Після Другої світової війни Ш. вживається звичайно як парадна зброя. У всі періоди виробництва Ш. елементом активного декорування ювелірними техніками було руків’я. Особливо щедрим декоруванням відзначаються руків’я індійських Ш. та Ш. правителів європейських держав.
Колекції шабель зберігаються в Історико-меморіальному заповіднику «Козацькі могили» (с. Пляшева Рівненської обл.), в Переяслав-Хмельницькому державному історичному музеї, Державному історичному музеї ім. Д. Яворницького в Дніпропетровську, в Національному музеї історії України в Києві, у Львівському історичному музеї, в Чернігівському обласному історичному музеї.

ШИШАК – давньоруський високий шолом конічної форми з наносником.

ШОЛОМ – старовинний військовий металевий головний убір, що захищає від удару холодною зброєю, а також спеціальний головний убір, який застосовується на виробництві, в спорті, побуті для захисту голови і шиї від травм, холоду, сонячного проміння, опіків та ін. Ш. з’явилися в епоху первіснообщинного ладу і виготовлялися з кори дерева, шкіри тощо. Найдавніші металеві шоломи (мідні, золоті) знайдено в Месопотамії (3 тис. до н. е.). Відомі найдавніші шоломи-каски шумерів середини. 3 тис. до н. е. з опуклим і низьким куполом, навушниками, окремі з гребенем на тім’ї. Знаменитий електровий царський шолом у вигляді перуки правителя Мескаламдуга з некрoполю в Урі викуваний з товстого електру, декорований стилізованою імітацією завитків перуки. Шолом передбачав м’яку (шкіряну) підкладку, що не збереглася. З 2-ої пол. ІІІ тис. до н. е. у царстві Аккад з’являється новий сфероконічний тип шолому. Металеві шоломи давніх воєвод нерідко увінчували роги, фігурки тотемних тварин, пір’я, волосяні гребені та пучки тощо. Наприкінці ХІІІ – поч. ХІІ ст. до н. е. з’явилися у Середземномор’ї та Малій Азії характерні для військових походів «Народів моря» (Пелазгів-филистимлян) на Схід бронзові шоломи, прикрашені рогами з іноді високим штирем і диском на тім’ї, пов’язані з культом бика. Мовою филистимлян шолом називався «кова» («кований»). Високою декоративністю відрізняються бронзові китайські шоломи ХІІІ ст. до н. е. епохи Шан-Інь, виготовлені в техніці «втрачений віск», оздоблені масками чудовиськ Тао-тьє. Їхні аналоги мають шоломи сиро-вавілонської та сиро-хетської традиції, що пов’язана з розповсюдженням бойових колісниць гіксосів. Окрім бронзових відомі залізні конічні шоломи держави Урарту VІІІ–VІІ ст. до н. е., що склепувалися з двох симетричних частин.
У ранньоскіфських похованнях Прикубання VІІ ст. до н. е. зустрічається тип так званого «кубанського» шолому, відлитий з бронзи в трьохдільних формах, що мали вигляд півсферичної каски з ребром уздовж тімені та лицевим вирізом у вигляді надбровних дуг, близькі до шоломів Північно-західного Ірану та Урарту. Наближені до скіфських литі з бронзи шоломи-каски з вирізами вживали саки та межуючі з Китаєм народності.
Бронзові й залізні шоломи різної форми використовувались у Давній Греції і Римі. До «протоетруських» аналогів шоломів кімерійської доби належить бронзовий шолом із с. Крем’яна Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. Від VІ ст. до н. е. з’явилися оригінальні скіфські лускові шоломи, що бронювалися залізними пластинами, аналогічними до лусковидних пластин панцирів. В окремих Ш. луски нашиті знизу вверх як і в пізніших сарматських та малоазійських Ш. періоду Ахеменідів. Скіфи також переробляли античні Ш., замінюючи листові частини захисту потилиці та щік на лускові. За середніх віків у Західній Європі Ш. удосконалювалися, з’явилися деталі, що захищали обличчя і шию воїна. Ш. (шишак, шелом) широко використовувалися в Київській Русі. Найдавніші руські шоломи знайдено в князівських і дружинних похованнях (Чорна могила, Гніздовські кургани, шоломи з Луцька, Володимир-Великого). В XVII ст. Ш. перетворилися на декоративний убір. Початково – привілей знатних воїнів та вождів.

ШПАГА – холодна зброя з вузьким клинком, часом з дуже складним захисним обладнанням ефеса. Шпага з’явилася як полегшений вид меча в Італії в XV ст. На зламі XVII–XVIII ст. виник парадний придворний варіант Ш., часом так багато оздоблений, що втрачав характер зброї. У XIX ст. шпаги лишилися зброєю офіцерів піхоти й артилерії, а в деяких країнах – аксесуаром парадних мундирів вищих офіцерів та урядовців.

ЩИТ – стародавня захисна зброя, що виготовлялася переважно з дерева чи лози, обтягувалася полотном чи шкірою, обковувалася металом; посередині круглих щитів набивали опуклу бляху – умбо. Форми щитів різноманітні. В античній Греції був поширений нирковидний «щит амазонок» (петла), в Римі – напівциліндричний (скутум) та еліптичний (кліпеус). В добу середньої бронзи 1900–1600 рр. до н. е. в Сабатинівській культурі біля с. Борисівка відомий круглий дерев’яний щит, обтягнутий шкірою та декорований бронзовими цвяхами, шапки яких творять на поверхні щита форму солярного знака – свастики та круглі дерев’яні щити типу «Подніпров’я» (с. Борисівка Одеської обл.). Літопис фіксує спорядження військової дружини князя Данила Романовича: «Щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить». У ранньому Cередньовіччі слов’яни та германці мали довгі прямокутні Щ., нормани – вузькі, заокруглені вгорі та загострені внизу, на Русі були поширені запозичені від кочовиків круглі, багато декоровані Щ. – калкани. В XVI ст. у Західній Європі виготовляли суцільнометалеві парадні (декоровані карбуванням) Щ. Козацька старшина та шляхта використовували щити здебільшого як атрибут влади, вішаючи їх з бунчуками перед наметом чи у приміщеннях під образами. Бойові Щ. зникають з появою вогнепальної зброї.

ЩОКА – бокова, переважно плоска, поверхня приклада рушниці. У гуцульських крісах ліва частина прикладу, бо з правого боку є шухлядка-сховок.

ЯНИЧАРКА – турецька рушниця з кремінним або ґнотовим замком, яка була на озброєнні в турецькій яничарській піхоті, її теж використовували, головним чином, сердюки.

ЯТАГАН – довгий кривий кинджал, холодна зброя, переважно турків та арабів у ХVІ – до поч. ХІХ ст. Поширений на Балканах, у Пн. Африці, Малій та Передній Азії. Ятаганами були озброєні турецькі яничари. Лезо односічне, вигнуте та на кінці відігнене в протилежному напрямку. Руків’я (з кості, рогу або срібла) формою нагадує колінний суглоб, часто багато декороване. Ятагани носили в дерев’яних піхвах (обтягнених шкірою та обкованих сріблом) спереду за поясом. Пізні ятагани та їхні піхви нерідко розкішно декорували в техніці карбування й гравіювання на срібних частинах руків’я та окуття піхов, інкрустацією коштовними каменями та матеріалами. Трофейними ятаганами нерідко користувалися запорізькі козаки.