Українське золотарство – один з найдавніших видів українського художнього ремесла. На території України перші прикраси з міді, золота та срібла відомі з часів Трипільської культури ІІІ тис. до н. е. Унікальним раннім зразком золотарського мистецтва є Михалківський скарб ХІ–Х ст. до н. е. на Дністрі. Подальший його розвиток пов’язаний з появою в степах Північного Причорномор’я кімерійців, а далі скіфів та грецьких колоній на його узбережжі у VІІ–VІ ст. до н. е. Із взаємозв’язку їх культур з’явились такі шедеври золотарського мистецтва як: золотий гребінь з кургану Солоха, срібна ваза зі сценою приборкання коней із Чортомлицького кургану, електрова посудина з Куль-Оба, золота обкладка гориту з Мелітопольського кургану, золота пектораль з Товстої Могили, сережки з Великої Близниці та ін. До 1917 р. 26 колекцій коштовностей з курганів скіфської знаті, розкопаних у Криму, потрапили в Росію до сховищ Державного Ермітажу. Після 1917 р. у цей Музей надходять матеріали з городищ скіфської культури (П. Шульц, 1933–1934 рр.) та понад 30 колекцій (зокрема з царського мавзолею Неаполя Скіфського), що потрапили до Державного історичного музею Росії. Сармати, які в ІІІ–ІІ ст. до н.е витіснили скіфів з Північного Причорномор’я і в перших століттях н. е. досягли Дунаю, були також великими майстрами золотарської справи. Свідоцтвом цього є золота діадема з кургану Хохлач, золоті нашивні бляшки, гривні, сережки, браслети, діадема з курганів поблизу с. Ковалівка Миколаївської обл. та с. Червоне в Криму. Збереглось навіть ім’я одного з сарматських майстрів Тарула, який виконав золоту посудину з зооморфною ручкою (І–ІІ ст., знайдено в станиці Мигулинській на Дону). Величезні колекції найзначніших античних пам’яток України, зокрема Античного Причорномор’я (понад 27 колекцій) знаход яться у музеях Росії. Цінності з розкопок Пантікапею, Тірітаки, Мірмекію, боспорських курганів, Херсонесу, Ольвії потрапили до Ермітажу та Історичного музею Російської Федерації. Найбільшу кількість колекцій вивезено у 1950-х – 80-х рр., зокрема колекції з печерних міст Криму (Бакла, Ескі-Кермен, Челтер, Мангуп, Солхат, Чуфут-Кале, Гурзуф) та середньовічних Херсонесу, Кафи. Серед прикрас ранніх слов’ян переважають бронзові вироби. Лише з середини І тис. частіше трапляється срібло, проте ще майстри черняхівської культури (ІІ–ІV ст.) вільно володіли техніками лиття по восковій моделі, зерні, технікою виїмчастої емалі. Разом з інтенсивним розвитком різних ремесел у VІІІ–ІХ ст. високого рівня на Наддніпрянщині сягає і золотарство. Засвоєно нові техніки – перегородчасту емаль, чернь, скань, гравіювання, якими прикрашали шийні гривні, лунниці, скроневі підвіски тощо. Унікальною пам’яткою цього мистецтва є срібні окуття двох турячих рогів Х ст. з Чорної могили в Чернігові. З 2-ї пол. ХІХ ст. до 1989 р. до сховищ Ермітажу, Історичного музею РФ, ІІМК РАН та ін. музеїв потрапило більше 158 колекцій коштовностей ранньосередньовічних та слов’янських пам’яток і скарбів, зокрема з Великих Будків, Кучугурів, с. Мала Перещепина (скарб загальною вагою 25 кг золота та 50 кг срібла). Багатьох черняхівських поселень та могильників. Високого розвитку золотарство набуло у давньоруську епоху в Києві. Тут та в інших південноруських містах археологи виявили численні золотарські майстерні зі слідами лиття і виготовлення емалі, що свідчать про значні масштаби золотарської продукції цього часу. Було також знайдено багато скарбів, закопаних населенням під час татарської навали. Серед них переважають срібні та золоті жіночі прикраси – колти – зірчасті, суцільно вкриті найдрібнішою зерню або круглі з емалевими зображеннями дерева життя сережки, переважно срібні, на кільцях яких ніби нанизані по три ажурних кульки; ланцюжки і діадеми; значна кількість срібних двостулкових браслетів з черню і карбуванням. Немало також трапляється культових предметів – хрести-енколпіони, складні іконки тощо. Все це виконано з великою майстерністю. «Руська робота» славилася по всій Європі. Важливою пам’яткою давньоруського золотарського мистецтва є розсувний золотий хрест Єфросинії Полоцької, виконаний Лазарем Богшею, вірогідно, в Києві у 1161 р. (Алексеев 1957, 1993, 1998, Макарова 1975, С. 70–73, 95, 118). Шестикінцевий хрест (51 × 21 см) формують одинадцять срібних позолочених і золотих пластин із зображенням святих, орнаментами і написами, виконаними в техніці виїмчастої емалі. Особливо високим мистецьким рівнем і майстерністю відзначається зображення Іоанна Золотоуста (Хризастома) на цьому хресті. 224 колекції з пам’ятками золотарського мистецтва та художнього металу IХ–ХIII ст. з давньоруських міст, середньовіччя і пам’яток Криму знаход яться в музеях Росії. З них 31 колекція становить знахідки з Києва до 1917 р. і зберігається в Ермітажі та Державному історичному музеї Росії. Решта – з розкопок 30-х – 60-х рр. XX ст. у Києві, Чернігові, Переяславі, Любичі, Білгороді, Галичі, Володимир-Волинському, з городищ с. Новотроїцького, с. Битиця Сумської обл., с. Городища Хмельницької обл. та ін. також роззосереджені по різних наукових центрах і музейних фондах Росії. Татарська навала загальмувала розвиток художніх ремесел на території України, проте вже в ХІV–ХІV ст. стали відомими своїми творами золотарі (їх звали також золотниками) Києва, Львова, Кам’янця-Подільського, Чернігова та інших міст. У ХІV ст. здобув славу львівський майстер Яцько, роботи якого не збереглися. Тільки імена лишилися також від львівських майстрів ХV ст.: Ніколая (1415 р.), Лаврентія (1460 р.), Симона (1460 р.) та ін. Золотарі об’єднувалися в цехові організації. В Києві золотарський цех існував уже в 1518 р., львівські золотарі спершу об’єдналися з ливарниками й утворили власний цех у 1600 р., в Острозі цех засновано у 1648 р., у Кам’янці-Подільському – в 1712 р., у Прилуках – у 1749 р., в Чернігові – у 1786 р., в Ніжині – у 1786 р. Цехові організації відіграли значну роль у збереженні високої якості виробів. У Львові навчання золотаря тривало до 13 років; складаючи іспит на звання майстра, треба було виготовити шедевр – 2 кубки з випуклим різьбленням, перстень з дорогим каменем і печатку. На кожному виробі повинен був стояти «гмерк» майстра та цеховий знак, систематично перевірялась якість (проба) металу. За недоброякісну роботу накладалися дуже високі штрафи, включно до заборони займатися ремеслом. До середини ХVІІ ст. провідним центром золотарства на Україні був Львів, а кращими майстрами-українцями в ньому – Андрій Тимофійович Касіянович (пом. перед 1645 р.), який у 1638 р. виготовив срібний хрест для Успенської церкви, та Григорій Остафійович. Значну роль у львівському золотарстві 2-ї половини ХVІІ ст. відіграли також майстри-вірмени: Бедрос Мардерисович, Кірко Латинович, Терес Сеферович та ін. У 1624 р. вперше у цеховій структурі згадуються золотарі м. Острога, які у 1648 р. вже були об’єднані в окремий золотарський цех. Вірогідно, цех діяв до поч. ХVІІІ ст., виготовляючи елементи вівтарів, напрестольні хрести, шати ікон, посуд релігійного вжитку, світські прикраси, декоративні деталі та клямри (пряжки) шкіряних поясів, аграфи, вотуми, клейноди та ін.

У 2-ій пол. ХVІІ – 1-ій пол. ХVІІІ ст. настає доба розквіту українського золотарства, а його центр переміщується до Києва. Одночасно виник ряд нових золотарських центрів: Переяслав, Стародуб, Ніжин, Ромни, Полтава, Харків, Чернігів, Прилуки та ін. Спираючись на традиції’ давньоруського ювелірного мистецтва, творчо сприймаючи кращі зразки російських та закордонних майстрів, українські золотарі цього часу створили оригінальні і високохудожні твори яскравого національного колориту. До них належать: оправа Євангелія (1688) гравіювальної роботи роменських майстрів А. Івановича та А. Песляковського; срібні водосвятна чаша (1720) і таріль (1723) – карбування видатного київського золотаря І. Равича; срібна оправа Євангелія з чорненим узором (1722) майстра І. Білецького; карбовані срібні царські врата Успенського собору Києво-Печерської лаври (1756) золотаря М. Юр’євича; срібна з позолотою дарохранильниця (1787) срібляра К. Чижевського. З кінця ХVІІ ст. найхарактернішою рисою ювелірної справи стає велика різноманітність художніх засобів, об’єднаних в одному виробі, орієнтація на посилення декоративності. Формуються складні технологічні комплекси декору з одночасним застосуванням виїмчастої, перетинчастої та живописної емалі (фініфті), лиття, карбування, травлення, гравіювання, філіграні та ін.

Особливу сторінку українського монументального золотарства репрезентують срібні та мідні царські врата для іконостасів церков і соборів. Центральне місце серед них посідають срібні царські врата собору св. Софії в Києві українських майстрів Петра Волоха та Івана Завадовського (1747 р.), виконані за попередньою мідною моделлю Семена Тарановського. Врата зроблені зі срібла в техніці високого рельєфного карбування в стилі бароко.

Інші (втрачені) срібні царські врата мали місце в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, перший варіант яких постав у 1700 р. на кошти графа Б. Шереметьєва. Після пошкодження під час пожежі 1718 р. були замовлені і виконані у 1748 р. нові срібні царські врата литовським золотарем Михайлом Юр’євичем. У соковиті барвисті форми рослинної орнаментики цих врат вплетені фініфтеві зображення постатей святих. Збереглася лише фотографія цих царських врат. Третьою за значенням пам’яткою такого типу є срібні царські врата Борисоглібського собору в Чернігові, виготовлені на кошти Івана Мазепи у 1702 р. Автор пам’ятки не встановлений. В акантовий орнамент відкарбованих врат вписані фігури чотирьох євангелистів та святих Бориса і Гліба. Врата зберігаються в Чернігівському державному історико-архітектурному заповіднику. Четверта пам’ятка – мідні царські врата 2-ої пол. ХVІІІ ст. з церкви с. Токи Борщівського району Тернопільської обл. – зберігається у Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові. Автор врат невідомий. У первісному варіанті карбована мідь була покрита золотом та сріблом. Врата поновлені 1871 р. Висота воріт 2.20 м., ширина 1.35 м. Унікальною особливістю цих царських врат є зображення чотирьох отців церкви в медальйонах: Василія Великого, Іоанна Златоуста, cв. Миколая та Григорія Богослова поряд із зображеннями чотирьох євангелистів та сцени «Благовіщення», яку складають зображення Марії та архангела Гавриїла. Посередині врат із вазона виплітаються стилізовані галузки Ієсеєвого дерева. Вся композиція двостильових врат пишно обрамлена вишуканою рокайльною орнаментикою в стилі рококо. Врата були посріблені і позолочені амальгамним способом. Скісні декоративні решітки внизу і вгорі врат оздоблені орнаментальними вставками з кольорового скла. У 1930 р. Всесоюзною конторою Держантикваріату були конфісковані і продані срібні царські врата з церкви Різдва Богородиці (3300 доларів) та Хрестовоздвиженської церкви (2750 доларів) Києво-Печерського заповідника, що нині перебувають у Лосанжелеському музеї мистецтва в США. За 1930–1931 рр. з Києво-Печерського історико-культурного заповідника до Мосторгу вилучили близько 400 виробів XVII–XIX ст. з дорогоцінних металів.

Окрім виконання в металі царських врат та інших частин іконостасів майстри-золотарі творили срібні та золочені вівтарі для костелів, композиційним центром яких виступали срібні обрамлення (шати) ікон. Відомою ренесансною пам’яткою є карбоване в сріблі обрамлення чудотворної ікони Межиріцької Богородиці – родової ікони князів Острозьких, що виконував Львівський золотар Францішек Клюбчич (Клюбчик, Клюпчик) за контрактом 1613 р. з межиріцьким костелом поблизу м. Острога. У рельєфній карбованій орнаментиці кіоту, обрамлення та шат ікони використано ренесансні рослинні мотиви з гротесками, що нагадують орнаменти давньоруських змійовиків. У 1779 р. чудотворна ікона була коронована карбованою мереживною короною у стилі рококо з напівкоштовним камінням, надісланою папою римським Бенедиктом ХІV, що була доповнена цатою (пектораллю), подарованою російською імператрицею Марією Олександрівною.

Розвиток українського ювелірства з кінця ХVІІІ ст. характеризується втратою цілісності стилю, ясності й колишньої гармонії. У списках львівських золотарів кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. більшість прізвищ німецькі та чеські. У той же час м. Броди представляв Антоній Станке, Тисмениці – Франц Чальчинський, Перемишля – Мартин Ольшевський та Франциск Петриківський.

У Києві, як і у Львові кожний золотарський чи «срібний» цех мав свою печатку та інші цехові атрибути, статут, грамоти тощо. На печатці київського срібного цеху були зображені срібний посуд, прикраси та інструменти. Кількість членів цеху сягала в середньому 30–40 осіб, у 1816 році його чисельність становила 172 особи, з них 50 майстрів, а в 1840 р. число причетних до діяльності виробництва становило 573 особи. Майстри цеху систематично працювали на замовлення Києво-Печерської лаври, Михайлівського золотоверхого монастиря, Софійського собору та інших соборів і церков. Срібний цех був ліквідований у 1886 р. разом з іншими цехами м. Києва. Після зникнення цехових структур у ХІХ ст. золотарство продовжує активно розвиватися у Києві, Житомирі, Харкові, Василькові, Бердичеві та ін. містах. Нові форми організації золотарства проявляються в діяльності торгових домів «І. Козловський та В. Личков» (1882), «Дмитро та Михайло Нєвєжини», товариства «М. І. Вишневського та Ко», «Товариство на вірі «купці М. Шишман та Ю. Майкапар», ряд ювелірних магазинів у Києві та ін. містах. Станом на 1910 р. у Києві діяло 65 ювелірних підприємств, майстерень та магазинів, у 1913 р. – 35 таких закладів, які стали частково об’єднуватися у клуби на зразок колишніх цехів, зокрема в Клуб «Діамант» (1913), що діяв на засадах громадської організації, розвиваючи і популяризуючи ювелірне мистецтво шляхом лекцій, екскурсій, виставок, вечорів, концертів. Головою клубу «Діамант» було обрано найпотужнішого київського ювеліра-фабриканта Й. Маршака. У Києві промисловий напрямок ювелірного мистецтва від 1878 р. представлений майстернею, а згодом – фабрикою Йосипа Маршака, що діяла до 1918 р. Широкий асортимент золотих, срібних та мельхіорових виробів фабрики складали сервізи, кубки, свічники, люстри, прикраси. Від 1890 р. фабрика Й. Маршака взяла участь у виставках в Парижі, Антверпені, Петербурзі, Льєжі. Культивування високого напрямку спричинило створення художньо-граверного відділу фабрики з широким діапазоном розподілу праці. Це забезпечило усіх на ринках Москви, Петербурга, Варшави, Тифлісу, Харкова. Найбільшу експозицію своєї продукції фабрика Й. Маршака розгорнула на Всеросійській виставці 1913 р. в Києві, де тоді співіснувало близько сорока ювелірних магазинів. Поява фабричного металевого начиння і тиражування недорогих прикрас мали негативний вплив на художній рівень рукотворних виробів. Складний час, позначений переломами в розвитку української культури, вплинув і на міське золотарство, яке починає занепадати. Лише протягом 1922 р. з церков України більшовиками було вилучено 2850 пудів 30 фунтів срібла, 3 пуди і 2 фунти золота, 1397 каратів і 13 золотників коштовного каміння. Тоді ж лише з храмів Подільської губернії забрано тисячі виробів зі срібла загальною вагою 130 пудів (понад 2 тонни). У Києві 1922 р. було вилучено 150 приватних зібрань, що складали понад 200 тисяч предметів старовини та мистецтва на суму біля одного мільярда крб.. у цінах 1915 р., що дорівнювало вартості усього золотого запасу царської Росії.

Розвиток золотарського промислу галицьких українців набув особливого піднесення в період між двома світовими війнами і спеціалізувався на той час головним чином на виробах релігійного вжитку. Серед золотарських майстерень відомі фірма Бороха Дорнгельма, що мала міжнародне визнання, золотарська майстерня та склад Кароля Волкера (1859 р. Львів, вулиця К. Людовіка), золотарська майстерня Івана Випаска (Львів, вулиця Краківська), золотарсько-граверська фірма братів Янцінських (Львів, вулиця с. Баторія), золотарські артілі та майстерні у Львові Йосифа Бадовського, Михайла Димета, Товариство «Ризниця» з філіями у Станіславі, Львові, Самборі, Перемишлі, підприємство церковних виробів «Священна поміч» у Станіславі і Коломиї та ін.

На цьому тлі яскраво вирізнялась творчість сільських золотарів, яка кілька століть існувала поряд з професійним міським ювелірством. Сільське виробництво прикрас характеризується примітивною технологією та цілковитою органічною єдністю з традиційним одягом. У більшості випадків серійні вироби штампували або відливали в глиняних чи кам’яних формах з імітацією зерні. Декоративне звучання форми доповнювалося гравіюванням і золоченням амальгамою. У східних областях головне місце в декоративному комплексі прикрас займали дукачі – карбовані медальйони або золоті монети, які висіли на ланцюжках або підвішувалися до своєрідної брошки-банта. За типами несучих брошок дукачі називали плетеними, рогатими, вереміївськими бантами тощо. В окремих регіонах місце дукача займав нагрудний рясний хрест. Форма цієї прикраси творчо інтерпретувалася народними майстрами в композиційній схемі андріївського хреста. Як і дукачі, хрести робили з міді, срібла чи білого сплаву литтям або штампуванням. Гравійовані геометричні візерунки на хрестах нерідко доповнювалися ажурним і емалевим декором. Серед продукції сільських золотарів великою популярністю користувалися також сережки. За місцевим виконанням, назвами та конструктивно-композиційною будовою вони поділялися на переяславські, вереміївські, книшики, крильця, місяці та ін. Стилістичною єдністю форм щодо сережок і аналогічними назвами вирізнялися й народні персні. У перших десятиріччях ХХ ст. виробництво народних прикрас з металу на сході України майже повністю припиняється. Своєрідні народні латунні прикраси з геометризованим декором і давньою язичницькою символікою вироблялися на Гуцульщині. Тут народне ювелірне ремесло носило назву мосяжництво. Після Другої світової війни у Львові організовується фабричне ювелірне виробництво. Вже в серпні 1944 р. розпочав свою роботу завод металогалантереї, який виготовляв не лише побутову галантерею, а й ювелірні вироби з недорогоцінних металів. У листопаді 1972 р. завод місцевого підпорядкування був перетворений у виробниче об’єднання «Ювелірпром». З переходом у цьому ж році в новозбудований виробничий корпус перед підприємством постали нові завдання – освоїти нові технології із золота, витримати конкуренцію з такими заводами, як Ленінградський та Московський. За короткий період колектив художників і модельєрів створив чимало ювелірних виробів із золота з коштовними природними каменями, штучними вставками, які користувалися підвищеним попитом у всіх куточках колишнього Радянського Союзу. Провідними художниками-проектантами ювелірних виробів на «Ювелірпромі» у 2000–2010-х рр. були випускниці ЛАМ І. Андрусів, О. Савка, О. Оверко, М. Мережка. Окрім львівського виробничого об’єднання, в Україні діють ювелірні заводи: Київський, Одеський, Харківський та ін.

Нова хвиля промислового розвитку ювелірного мистецтва в Україні припадає на 1970–1980-і рр. На арену спеціалізованих виставок у Монреалі (Канада, 1967), Яблонці (Чехословаччина, 1970-і рр.), Естергомі (Угорщина, 1990), Паланзі (Литва, 1986) вийшли художники спеціалізованих підприємств «Ювелірпрому» з Києва, Львова, Сімферополя В. Друзенко, В. Хоменко, Є. Жданов, О. Міхальяц, О. і Т. Письменні, С. Вольський.

Після проголошення незалежності України 1992 р. створено державну пробірну палату України, а згодом громадське об’єднання – Асоціацію ювелірів України, що станом на 2008 р. налічувала більше 160 підприємств та ювелірних фірм. Про активізацію промислового ювелірного виробництва останніх років свідчать щорічні виставки «Ювелір Експо Україна», «Еліт Експо», «Ювелірний салон», що проходять у Києві, Львові, Харкові та інших містах.

Нова сторінка ювелірного мистецтва України, що успішно зарекомендувала себе на міжнародному рівні, пов’язана з творчістю викладачів, студентів та випускників кафедри художнього металу Львівської національної академії мистецтв. Провідними у плеяді митців кінця 1990-х рр. – початку ХХІ ст. виступають викладачі В. Шоломій, С. Вольський, О. Івасюта, випускники С. Микита, Р. Велігурський, А. Балабух, В. Крохмалюк, О. Куконін, О. Буйвідт та ін., які є неодноразовими лауреатами і призерами Міжнародних симпозіумів металу «Hefaiston, 1995–2009» (Пшеров, Чехія), проекту країн ОБСЄ «Valuable Links» (2003, Софія, Амстердам, Відень), «AMULETS» (1999, Леґніца, Польща), «EXPO-2005» (Японія), «Midora Design Award» (Лейпціг, Німеччина) та ін.

Початок нового тисячоліття львівського ювелірства ексклюзивного напрямку заманіфестувала виставка «Львівська скарбниця 2000», присвячена 400-річчю утворення Львівського цеху ювелірів, та Всеукраїнський конкурс «Класичне ювелірне мистецтво XXI століття», організований ювелірним домом «Лобортас» у 2013 р.

ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ – умовна назва поширеного в давньому декоративно-ужитковому мистецтві Азії і Європи типу декору та орнаментації, для якого характерними були стилізовані зображення тварин або частин їх тіла, сцени боротьби диких звірів. Хоч зображення тварин (наскельні розписи печер Альтаміра в Пн. Іспанії і Ляско в Пд. Франції) з’явились у мистецтві ще в епоху палеоліту, однак З.с. сформувався і поширився (особливо в степах і лісостепах Євразії) в І тис. до н. е., в епоху розпаду родоплемінного ладу і формування т. зв. військової демократії. Його виникнення тісно пов’язане з пережитками тотемізму (культ тварин – прародичів роду) та утвердженням ролі воїна – вождя племені. Спершу декоративна орнаментація З.с. була характерна для прикрас, зброї і деталей кінської збруї, пізніше широко застосовується в ювелірному мистецтві (нашийні прикраси, браслети, ручки дзеркал тощо). В найбільш розвиненому вигляді З.с. зустрічається у скіфів, саків, фракійців і сарматів. Художні вироби з декором З.с. у кожного з цих народів мають свій набір найхарактерніших сюжетів (у скіфів – зображення оленів і пантер, у фракійців – сцени боротьби звірів або полювання вершників). Ці сюжети пов’язані, напевно, з релігійними віруваннями та уявленнями цих народів. Специфічними були в них способи художнього трактування образів. Так, у мистецтві скіфів Північного Причорномор’я, в якому відчувається вплив давньогрецьких міст-полісів, майстерність у передачі характерних рис, звичок і рухів тварин, динамізм композицій і об’ємність зображення поєднуються з мистецьким пристосуванням до форми та матеріалу декорованого предмета. Тварини, як правило, зображаються в традиційних канонічних позах (у момент стрибка або боротьби з напруженими лапами і граційно вигнутим тулубом). У мистецтві фракійців простежуються самобутні наївно-реалістичні риси, декоративна площинність. Згодом реалістичне начало дедалі витісняється рисами декоративної умовності і стилізації, що найяскравіше виявилось у мистецтві сарматів. Фантастично переплетені тіла тварин, що створюють орнаментальні композиції, часто прикрашались кольоровими вставками з емалі, скла, самоцвітів. В епоху великого переселення народів (ІV–VІІ ст. до н. е.) З.с. сарматів значно вплинув на мистецтво германських племен, які поширили його в країнах Центральної та Західної Європи, особливо яскраво це проявилось у мистецтві норманських племен. З 2-ї пол. І-го тис. н. е., з утвердженням у Європі християнства, З.с. поступово втрачає своє значення. Однак декоративне зображення тварин, але вже без первісного магічного змісту, продовжує існувати у середньовічному мистецтві народів Західної і Східної Європи, зокрема, в декорі та орнаментації ювелірних виробів, книжковій мініатюрі, різьбленні по дереву, каменю і кістці, в кам’яному архітектурному декорі. Самобутній варіант З.с. існував у давньоруському мистецтві. На Русі З.с, або тератологічна орнаментика, що поєднував звірині мотиви з плетінкою, знайшов характерний відбиток у білокам’яному різьбленні українських соборів ХІІ–ХІІІ ст. (Борисоглібський собор у Чернігові ХІІ ст.) та в книжковій орнаментиці ХІ–ХІV ст. (Остромирове Євангеліє ХІ ст., Юр’євське Євангеліє ХІІ ст., Лаврське Євангеліє ХІV ст.). Мотиви З.с. збереглися до нашого часу в орнаментиці килимів, вишивок, різьбленні на дереві тощо.