Ювелірне мистецтво Візантії (V–XV ст.) мало значний вплив на розвиток європейської ювелірної справи. В ювелірному мистецтві виявилося прагнення продовжити досягнення античного світу в формах, властивих християнській церкві. Намітилися дві чіткі лінії розвитку мистецтва металопластики: культова і світська. Нові ритуали і церемонії, як церковні, так і світські, обумовили нове призначення та тематику декору речей. Об’єктами нового реалістичного мистецтва стали хрести, ікони, оклади, релікварії, ковчеги, літургійні чаші, оправи Євангелій, фляги для свяченої води чи олії, нові форми кадильниць, лампади тощо. Зіставлення старих типів античних форм і нових елементів декору яскраво виявилося у бронзових підвісних світильниках для храмів. Античні форми світильників, виконані в техніці лиття, фантазійно урізноманітнюються, декоруються християнською символікою, монограмами, поряд з поширеним мотивом акантового листа. Під впливом нових архітектурних форм розвинувся тип бронзової люстри-лампадофора у вигляді моделі християнської базиліки з декоративними відгалуженнями, в які вставлялися складні світильники з олією. Зображення на світському начинні передають сцени з античної міфології або образи давніх героїв і богів. Візантійські ювеліри часто відходили у трактуванні міфологічних сцен від точного змісту міфів, великого поширення набувають образи тодішнього життя – рибалки і пастухи, воїни і гладіатори, танцюристи і музиканти, циркові сцени та портретні зображення імператорів. Улюбленими образами візантійських ювелірів були фантастичні птахи й тварини. Незважаючи на те, що в основі трактування людських зображень лежала антична традиція, вони позначені грубуватістю, наївною безпосередністю гіпертрофованих пропорцій тіл, надмірним захопленням пластикою складок і деталями одягу. В фігурах відчувається втрата ясного розуміння анатомії людського тіла, переданого іноді у неприродних ракурсах. Для більшості композицій характерний монументальний ритм і декоративна урочистість. Аналогічні стильові особливості притаманні також виробам із слонової кістки як світського, так і церковного змісту. Це скриньки, релікварії, оклади книг, прикрашені пластинками різьбленої слонової кістки. Візантійське емальєрство – цілком особливе мистецьке явище. Перейнята від греків техніка перегородчастої та виїмчастої емалі, що виконувала роль імітації коштовного каміння, стала у Візантії самостійним засобом декорування. За стильовими ознаками візантійські емалі близькі до церковних мозаїк і рукописних мініатюр. Їм властива яскрава поліхромія та особлива плавно-текуча лінія контурного оформлення кольорових площин перетинками золотого дроту. Техніка прославлених візантійських емалей поширилася на Західну Європу, Київську Русь та Грузію. У Київській Русі візантійські ювелірні вироби отримали специфічну назву корсунських. У період розквіту ювелірства візантійські золотарі нерідко прагнули застосувати в межах одного твору весь арсенал засвоєних ними технік обробки металу, каміння, кості, скла та емалей. В улюблених формах візантійських ювелірів, емальєрів, різьбярів по каменю і кістці поєдналися християнські, античні, язичницькі символи, знайшло відображення глибоко поетичне сприйняття світу народами багатонаціональної імперії.

Незвичайно широкого застосування у візантійській архітектурі набув метал. У палацах знаті, згідно з історичними джерелами, усе було зроблено зі срібла: двері, столи, трони. У Константинопольському Великому Палаці карбованим і декорованим черню сріблом облицьовували стіни й підлоги. Обабіч трону імператора стояли золоті механічні леви, що гарчали та трясли хвостами, на посріблених мідних ланцюжках звисали золоті світильники. Зразки й техніку відливання з бронзи велетенських воріт у формах з сирого піску від візантійських майстрів запозичили надалі в Італії та Франції.

Розкіш двірцевих ритуалів і церемоній суттєво вплинула на характер застосування металопластики у візантійських інтер’єрах, посилювала її монументально-ієратичний зміст.

Турецьке завоювання Константинополя призвело до знищення та переплавлення більшості пам’яток мистецтва обробки металів, створених на терені Візантійської імперії.