Ренесансовий художній метал – розвинувся в руслі культурно-історичної епохи між середніми віками і Новим часом. Термін Р. х. м. прийнятий у більшості європейських мов і вживається поряд із терміном Відродження. Характерною рисою художньої обробки металу став особливо тісний зв’язок з високим мистецтвом. Творцями найрізноманітніших виробів із срібла та бронзи нерідко стають скульптори й графіки, які успішно працюють у галузі ювелірних прикрас, дрібної декоративної пластики і станкової скульптури. Ювелірне мистецтво розширило свої функції, набуло переважно світського характеру, що й стало головною причиною цього розквіту. Поряд з існуючими проявами мистецтва обробки металу та каменю відроджуються призабуті або ті, що втратили своє значення після падіння Римської імперії. Власноручно ювелірні вироби створювали такі знаменитості епохи Відродження, як Бенвенуто Челліні, Донателло, Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Дюрер. Кожен з них розпочинав свою художню діяльність як учень ювелірів. Ювелірні школи-майстерні були в той час найпрестижнішими навчальними закладами для здобуття всебічної художньої освіти й ремесла. Тут сформувалися також нові прогресивні методи творення ювелірних предметів: від задуму художника-проектанта до втілення майстром-виконавцем. Своєрідним символом ювелірства епохи Ренесансу стала знаменита сільничка Бенвенуто Челліні, виготовлена у 1540 р. на замовлення французького короля. Численні факти тиражування й продажу проектів, а також поява подорожуючих по всій Європі ювелірів обумовлювали не місцевий національний, а суто ренесансовий характер більшості європейських ювелірних прикрас XV–XVI ст. Цим прикрасам притаманна вишукана фантазія, складність перенасичених орнаментикою композицій, біблійні та античні сцени, елементи архітектури. Прикраси стають більш демократичними, з XVI ст. це вже не лише соціальний символ, а й необхідна складова одягу більшості верств населення. Великий поштовх до зміни характеру ювелірних прикрас дало відкриття у 1476 р. способу обробки та різання діаманта бельгійцем Луїсом де Бервером. Цей винахід, а також мода на сильно декольтовані жіночі сукні викликали захоплення великою кількістю кольє і підвісок, суцільно вкритих шліфованими діамантами чи іншими коштовними каменями у простих малопомітних оправах-кастах. Підвіски мали найрізноманітніші конфігурації у вигляді каравел, бюстів, орлів, півнів, ящірок, лебедів тощо. Після середньовічного забуття подібні технологічні причини та мода спонукали до нового життя сережки. Необхідними компонентами жіночих прикрас стали нагрудні ланцюжки у кілька рядів або кольє, браслети та головні прикраси. У період ренесансу кліпси-буклі носили навіть чоловіки, що стало модним наслідуванням короля Франції Генріха III. Асортимент чоловічих коштовностей був обмежений у зв’язку з модою на вишиваний одяг. Поряд з іншими видами металопластики період Відродження був позначений справжнім розквітом архітектурного кованого металу. Це виявилося передусім на решітках. Натомість у XVI ст. спостерігається спад декоративності замків, дверних молотків, меблевих деталей. Головним характерним елементом ренесансового архітектурного металу став круглий пруток, що активно домінував над традиційними чотиригранними та плоскими залізними смугами. Решітки ренесансу легкі, часто розтягнуті горизонтально. Спостерігається ніби «сп’яніння» можливостями, які давав круглий пруток, його легке трансформування у складні плетінки, волюти, спіралі. Композиції ренесансних решіток створюють враження тонкого мережива, декоративним елементам якого ніби не вистачає місця у продиктованому архітектурою просторі. Характерною особливістю архітектурного ковальства доби Відродження стала яскрава поліхромія і золочення окремих пластичних деталей. Притаманна ренесансовому ковальству декоративність і поліхромія виявилася також у холодній зброї та військовому кованому спорядженні.

З кінця XV ст. у Європі починається епоха постійного війська, що спричинило однорідність озброєння. Німецькі дворяни-кирасири, а також жандарми складали кавалерію, озброєну списами і мечами. Кираса – панцир, який закриває груди і спину, зберігалася як складова уніформи деяких частин аж до середини XIX ст. На озброєнні легкої кавалерії з’явилися шпага, карабін і пищаль. Вогнепальною зброєю були споряджені також піхотинці поряд з пікінерами, які були озброєні піками й алебардами. До озброєння професійних французьких солдат – ландскнехтів увійшла кулеврина, що заряджалася патроном. Італійське військо традиційно було споряджене списами й короткими мечами, які пізніше змінила шпага. У кінці XVI ст. піхота озброювалася мушкетами, що поступово спричиняло занепад мистецтва кування латів. Дещо довше, ніж в інших країнах, на високому якісному рівні тривало виробництво повних латних обладунків польських гусарів і кольчужних панцирів польської легкої кінноти – «панцерників».

Високий технічний рівень і багатство декорування у першій половині XVI ст. демонстрували так звані «максиміліанівські» лати, характерною ознакою яких було суцільне покриття жолобками й гребнями. Такі лати складалися з близько 200 частин і 1000 деталей, були легкими та відносно зручними. Різноманітністю форм і пишним цвітінням декору відзначаються ренесансні шоломи. Серед них різновиди арме, моріонів, шишаків, саладів, кабассетів та ін.

Парадні захисні обладунки південно-європейських країн (і найперше в Італії) щедро декорувалися фігурно-орнаментальними рельєфами антикізуючого характеру. Поширеними способами декорування були поєднання на одній площині інкрустації, черні, позолоти, іноді в комбінації з кольоровою емаллю.

Загалом злет декоративності захисного спорядження збігався з початком занепаду мистецтва їх виготовлення. У період Відродження активно заявила про себе артилерія. Від залізних кутих гармат з глухою казною у XVI ст. перейшли до литих гармат з чавуну та бронзи, їх форма і декор стали виявом нової галузі мистецтва металопластики, не знаної раніше.