Дороманська доба, відома також як «епоха великого переселення народів», ознаменована масовим переміщенням різноманітних племен. Кочовий спосіб життя обумовив найвищими матеріальними цінностями доби зброю та дрібні прикраси. На розвиток металопластики Східної й Центральної Європи суттєво вплинуло нашестя гунських племен з Північного Причорномор’я, які у І ст. стали носіями своєрідного поліхромного стилю в європейському ювелірстві. Прикраси гунського часу умовно поділяються на дві групи. До першої належать предмети з кольоровими вставками у напаяних гніздах, до другої – вироби, виконані в техніці перетинчастої інкрустації. Інтенсивне покриття золотої поверхні кольоровими вставками з гранату, сердоліку, скла, іноді бурштину, наявність орнаментів із зерні та філіграні у вигляді «плетінки», «ялиночки», напаяні або вирізані ряди гнізд стали характерними ознаками цих прикрас. Вони репрезентовані діадемами, скроневими кільцями, перснями, сережками, псаліями та ін. Найбільшою різноманітністю форм і декору характеризуються масивні срібні фібули, покриті золотою пластиною, багато орнаментованою кольоровими вставками. Іноді вставки змінюються на литі виступи. Поліхромні прикраси причорноморського походження гунської епохи виявлені в Польщі, Румунії, Югославії, Чехії, Угорщині та Німеччині, де завдяки введенню нових мотивів їх стилістика набула нового розвитку. Від соковитих та енергійних прикрас північно-причорноморського поліхромного стилю суттєво відрізняються ювелірні вироби вестготів – племен, що чинили напади на Центральну Європу з території сучасної Іспанії у V–VI ст. Найцікавішими з прикрас вестготів є підвісні варварські корони вождів, їх суворі форми творяться гладкими обручами з листового золота, декорованими ритмічними рядами каменів, перлів. Власний внесок у ювелірну справу V–VII ст. зробили вікінги та кельти-нормани. Для північно-європейських корон, защіпок, процесійних хрестів характерне використання емалей яскравих кольорів з переважанням червоного та білого, а також черні й гравіювання. Динамічний характер абстрактної орнаментики вікінгів став основою для створення металопластики романської доби. Нескінченна гра кривих ліній, плетінок і спіралей, утворених віртуозним гравіюванням площинної поверхні ювелірних виробів, перегукувалася з характером кам’яного різьблення романської архітектури. Під впливом християнства в ювелірній справі поряд із міметичним принципом композиції утвердився символіко-алегоричний. У романській Європі ювелірами здебільшого були ченці. В абатствах, монастирях засновувалися школи ювелірного мистецтва, які обслуговували, окрім церкви, ще й представників вищих верств населення: королів і феодалів. З кінця XII ст. на основі монастирських ювелірних шкіл виникли своєрідні навчально-виробничі об’єднання – гільдії, які сформували етикет носіння та виконання ювелірних прикрас. Найвідомішим центром європейського емальєрства 3-ї чверті XII ст. було місто Лімож у Франції. Типовими творами лімозьких майстрів кінця XII ст. були скриньки-релікварії із зображеннями церковних сюжетів на фоні позолоченої міді, суцільно вкритої гравійованим орнаментом. Домінуюча кольорова гама лімозьких емалей – синьо-зелена. До найцікавіших форм церковного начиння романської доби належать потири канонічних форм, релікварії у вигляді голови, руки, ступні, переносні вівтарі. У таких виробах яскраво виявився характер романського мистецтва, насиченого символікою й абстрактною умовністю.

У середньовічній Європі розвинулося бронзове лиття. Виробництво бронзового начиння з XII ст. мало місце в Саксонії, на узбережжях Рейну, Маасу та Нижнього Дунаю. Прославленим центром народного бронзового лиття було село Діно поблизу міста Льєж у Бельгії. Створені тут канделябри, акваманіли, кадильниці, водолії широко експортувалися і навіть отримали узагальнену назву «дінандері». Найцікавішими формами за художніми якостями бронзового начиння були водолії – металеві посудини для омовіння рук. Звичайно вони мали форми тварин, людських голів, фантастичних істот.

Неперевершеним зразком бронзового лиття є також підсвічники, що виготовлялися в єпископській майстерні міста Гільдесгейм. У Гільдесгеймі та Магдебурзі відливали великі вхідні двері соборів з рельєфною пластикою. Унікальним прикладом монументальної бронзової пластики є знаменита купіль майстра Рене де Гюї, відлита між 1107 і 1118 роками.

Кований архітектурний метал романської доби відрізняється єдністю стилю, в основі якого – масивні форми решіток для храмів, вертикальне розміщення прутів квадратного перетину, від яких симетрично відходять ритмічні ряди ромбів, волют, спіралей, що рівномірно заповнюють простір між прутами. Декоративні окуття дерев’яних середньовічних дверей звичайно увінчуються листоподібними формами, головами драконів, завитками, півмісяцями.

Окрім бурхливого підйому архітектури романської доби на розвиток ковальства вплинули такі чинники, як поява братств і рицарство. Братства та вільний розвиток ремісництва у середньовічних містах поступово витісняли монастирське ремесло. Рицарство, яке виникло внаслідок злиття християнських ідей з войовничістю кельтів, сприяло виникненню безлічі спеціалізацій з виготовлення зброї та бойових облаштунків. Як наслідок, з’явилися кольчужники, шоломники, балістарії, спеціалісти з мечів, пік тощо. Довгий меч франків з епохи меровінгів став головною зброєю та символом вільної людини. Особливою декоративністю відзначалися рукоятки таких мечів, у яких поряд з коштовностями зображували священні мощі. Найважливішими для європейського зброярства стали X та XI століття. Під впливом норманів у цей час з’являється гостроконечний шолом з нанісником, довгі списи, сокири. Для пробивання броні важливим винаходом став арбалет. З XII ст. броню поступово витісняє досконаліший вид захисного спорядження – кольчуга. Під впливом перших рицарських турнірів у пісках Палестини зброя розподілилась на турнірну і бойову. З ХІV ст. найвищого розквіту досягає мистецтво кування суцільних панцирів і найдосконалішого виду кольчуги «ячмінне зерно», у якій окремо проковувалося та гартувалося кожне кільце. Водночас як засіб протистояння кольчузі виникають дворучні мечі «у півтори руки» завдовжки до 2 м, а також бойові сокири: важкі бердиші, гвізарми й алебарди. Кульмінація досконалості обробки холодної зброї та її різновидів припадає на період готики.