Перші метали (мідь, золото, срібло) увійшли в ужиток на території України в період енеоліту (ІV–IІІ тис до н. е.). Найдавнішими осередками розвитку металургії, як цивілізаційних процесів загалом, були райони проживання племен Трипільської культури V–IІІ тис. до н. е. Давні копальні мідної руди знайдені в Доне цькій обл. біля сіл Клинове та Пилипчатине Артемівського району. Ранні мідні прикраси трипільців (браслети, гривни, амулети, намистини) виявляють тяжіння до мистецтва. На пізньому етапі з’являється мідний, бронзовий, срібний дріт, пронизки з листової міді та бронзи. В середній період (2-га половина ІV – початок ІІІ тис. до н. е.) трипільці опанували плавленням і литтям як у відкриті, так і в закриті двобічні форми (сокири, тесла, різні заготівки для кування). В кінці ІІІ тис. до н. е. вони виготовляли складні ливарні форми з глини (сокири, наконечники стріл, прикраси, знаряддя праці, долота, кин джали, шила та ін.). Ранні пам’ятки лиття демонструють археологічні знахідки з с. Незвиська Івано-Франківської обл., пос. Усатове Одеської обл., у Північному Причорномор’ї, Лісостеповому Правобережжі, на Вінниччині, Кіровоградщині. Унікальна сокира, виготовлена на середньому етапі Трипільської культури, знайдена біля с. Велике Залісся поблизу Кам’янець-Подільського. Предмет відлитий у двобічній кам’яній формі з міді, до якої додано свинець, срібло, олово та залізо. Додатковим проковуванням була збільшена твердість металу та забрані ливарські шви. Водночас із металами трипільці засвоюють вигoтовлення прикрас з кості, кераміки, пізніше з бурштину та гагату. Через Трипільську культуру обробку міді пізнали представники Середньостогівської та Дніпродонецької культури. В середній (ХV–XІІ ст. до н. е.) та пізній (ХІІ–ІХ ст. до н. е.) періоди бронзової доби на території України з’явилося кілька потужних центрів металургії та лиття, що використовували як місцеву, так і довізну сировину. Виникають спеціалізовані майстерні для виготовлення серпів, тесел, сокир, кельтів, мотик, зброї тощо. Спочатку бронзу отримували при змішуванні міді з миш’яком, згодом олов’яної і мідної руд. Скарб с. Волоське Дніпропетровської обл. містить 70 ливарних форм виробів 17 найменувань та cкарб біля с. Маяки Одеської обл. ХІІ ст. до н.е містить як двостулкові кам’яні форми, так і сліди відливок за восковою моделлю. Це навершя списів, кин джали, кельти, тесла, підвіски, деталі кінської збруї, шпильки, серпи, долота та ін. Всього на території України знайдено залишки близько 30 ливарних майстерень, що віднос яться до періоду пізньої бронзи. Представники Катакомбної археологічної культури, Станівської під Мукачевом на Закарпатті, далі – Сабатинівської культyри (напівшоломи з рогами, листоподібні мечі, шпильки кіпрського типу). Скарб списів (близько 60 одиниць) з с. Негрово Іршавського району на Закарпатті ІХ–VІІІ ст. до н. е.), високий рівень їхнього мистецького виконання виділяють Закарпаття в самостійний осередок бронзоливарного виробництва. Чисельні зразки художнього литва демонструють Бородинський (Одещина), Антонівський (Миколаївщина), Волоський (Дніпропетровщина), Комарівський (Прикарпаття), Київський скарби. Зокрема, парадне оздоблення з Бородинського скарбу (срібні списи, кин джали, шпильки) відрізняються високим рівнем майстерності. Форми виробів та стиль прикрас свідчить про загальні тенденції, що диктували головні масиви металургійних осередків бронзової доби у Карпатах і на Кавказі. Через металопластику (сабатинівська культура) прослідковуються зв’язки з Крито-Мікенами та військовими походами «Народів моря» на Схід, аж до о. Сардинія. Має місце значне поширення зброї місцевого виготовлення, нерідко парадної. Асортимент прикрас розширюють діадеми, гривні, підвіски, манжетовидні і «шумові» браслети, фібули, шпильки, нашийні бляшки, скроневі кільця, намисто з бронзи та золота. Найдавніші кімерійці, що сформувалися в Сабатинівській культурі, активно розвинули зброярство. Розвиток військової справи (численні кин джали з бронзовими руків’ями, перші цільнозалізні мечі до 1 м довжини демонструють Білозерська, Бондарихинська (ХІІ–ХІ ст. до н. е.) культури, гальштатські племена Подністров’я та Чорноліська культура передскіфського періоду. Найраніший яскравий приклад застосування високоякісних технологій у золотарстві у так званому звіриному стилі демонструють Михалківські скарби на Дністрі (Х–IХ ст. до н. е.), які пов’язують з історичними згадками про агафірсів. Широкий асортимент самостійно виготовленої металопластики із розвиненою технологією демонструють кімерійські поховання. Це великі залізні мечі (1 м 8 см), бойові обладунки коней і колісниці, бронзові кин джали, списи, діадеми, скроневі кільця, браслети, циліндричні бойові молотки, кістяні пряжки.

Про майстерність і розвиток бронзоливарного ремесла скіфів свідчить виготовлення великих (іноді до метра висотою) бронзових казанів для варіння їжі та ритуалів. За підрахунками історика В. Щербаченка, згідно з легендою про перепис населення скіфів царем Аріантом у VІ ст. до н. е., скіфи відлили зі стріл ритуальний цар-казан діаметром понад 3 м, глибиною 1,54 м, товщиною в шість пальців (12 см), масою 18 тонн, який вміщав 30 бочок води або 600 амфор. Тисячі скіфських предметів побуту, посуд, зброя, бронзові та золоті прикраси у звіриному стилі, виготовлені в техніці лиття, свідчать про унікальність і неперевершеність скіфського стилю золотарства і бронзоливарництва на усьому євроазійському просторі VІІ–ІІІ ст. до н. е. Ранній етап (VІ–V ст. до н. е.) скіфського звіриного стилю відрізняє килимовість, рудиментація традицій асиро-вавілонського царства та Урарту. На середньому етапі металопластика набуває монументальності, анатомічності деталей, що у поєднанні з узагальненою умовністю і стилізацією передали своєрідну виразність суто скіфських композиційних схем. На пізньому етапі (ІV–IІІ ст. до н. е.) – найвищого кількісного і якісного розвитку – скіфський художній метал позначився впливом грецьких майстрів, які привнесли у скіфські схеми власні античні традиції, реалізм трактування образів і стилізацію, що надавала орнаментального характеру зображувальним елементам і сюжетам. Пліній наводить гре цьку легенду, за якою відкриття бронзи зі сплаву міді з оловом було зроблено лідійцем – скіфом.

На якість та характер скіфської металургії великий вплив мали гре цькі міста-колонії Північного Причорномор’я, де були відомі усі види обробки металів. Печі для лиття циліндричних конструкцій, на зразок давньогрецьких, будувалися в ІV–IІІ ст. до н. е. в Ольвії (3 печі, 70 ливарних форм), Херсонесі, Пантікапеї. Тут існувала вузька спеціалізація обробки заліза та кольорових металів (бронзи, олова, свинцю, золота, срібла, електру) для виробництва предметів побуту, прикрас, зброї, посуду, скульптури малих форм та монет. Зокрема, високоякісні литі монети виготовлялись в Ольвії та в Херсонеському монетному дворі. В І ст. н. е. в Ольвії карбувалася золота монета з рельєфним портретом скіфського царя Фарозоя. Біля Євпаторії знайдено фігурки амазонок на конях, форма для лиття з бронзи жіночої голівки знайдена в Ольвії.

Про високоякісне застосування лиття з подальшими обробками чеканкою та гравіюванням, пайкою деталей свідчать шедеври ІV ст. до н. е. як грецького, так і скіфського походження: золотий гребінець з кургану «Солоха», пекторалі з курганів «Товста Могила» та «Велика Близниця», срібна амфора з кургану Чортомлик, гривня і чаша для вина з кургану «Куль-Оба» та ін. Для створення в техніці лиття складних багатофігурних композицій із зображеннями людей та тварин скіфи нерідко використовували моделі, вирізані ними з дерева і кістки. До епохи давніх слов’ян відносять металургійні центри ІІ–І ст. до н. е. з Городища Пилипенкова гора Черкаської обл., розкопки Миколаївського могильника І–VІІ ст. в пониззі Дніпра, ювелірні майстерні VІ–VІІ ст. в с. Грищинці Канівського р-ну.

Нові форми і стилістичні віяння в металопластику внесли сармати (ІІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.) і доба великого переселення народів (ІІІ–VІІІ ст.). Вироби з металу у так званих «готському» чи поліхромно-інкрустаційному стилях демонструють ранній, середній і пізній етапи Київської культури (ІІ–V ст.), Черняхівської культури (ІІ–ІV ст.), давні слов’яни (анти, склавени, поляни V–VІІ ст.) – Празької, Пеньківської (Антської), Колочинської культур. Найбільшого значення у цей час набуває залізоробство, кування і техніка сиродутних горнів, утім низка скарбів доносить виразні пам’ятки металопластики, виготовлені у техніці лиття за восковою моделлю «втрачений віск». Атрибути раннього християнства Антів – двобічні ливарні форми хрестиків із виямкою для емалі 2-ї пол. ІV – поч. V ст. н. е. знайдено біля с. Чорнявка Новоселицького р-ну Чернівецької обл. Пам’ятники ливарства сукупно з керамікою, скляними бальзамаріями та формою поховань засвідчують частково прийняття християнства черняхівськими племенами та слов’янською культурою празького типу вже у V–VІІ ст. В поселенні Рашків ІІІ на Буковині знайдено срібний натільний хрестик VІІ ст., можливо, імпортований з Подунав’я за характером аналогів численних ливарних форм. В поселенні Чорнівка І археолог Ю. Брайчевський віднайшов формочку для хрестика, датовану ІV ст. (за іншими даними – VІІ ст.). На суміжних з Буковиною та Придністров’ям територіях знайдено бронзові натільні хрестики в с. Киндишть-Вранча, Давіден-Нямц, Ботомани (Румунія). Рух ранньохристиянських ідей відбувався як за посередництвом Черняхівської культури, так і з території Північного Причорномор’я через візантійський вплив та внаслідок міграцій готів з узбережжя Балтійського моря в Крим (Аріанство). Про метал ранніх християн у Криму свідчить унікальний бронзовий перстень із сердоліковою овальною вставкою з хрестом та двома рибами обабіч з поховання ІІІ–ІV ст. на Керченському півострові (Глушак А., Артюх П., 1997, С. 85); навершшя єпископського посоху після ІV ст. в Херсонесі з написом «Христолюбивого єпископа міста Херсонеса»; херсонеської монети 527–565 рр. із зображенням хреста та інше. На території Галичини до найраніших знахідок хрестиків-енколпіонів та хрестиків-клейм належать енколпіони VІІ–VІІІ ст. з розкопок давнього Галича. Два з них із зображенням Богоматері та Розп’яття окреслені скісноштриховою рамкою по контуру чотирикінцевого хреста. У той же час близько сотні срібних предметів нараховує Мартинівський скарб VІІІ ст., численні «арбалетні» і променисті (пальчасті) фібули Зарубинецької культури, Колочинської культури, Пастирський скарб біля Чигирина і наддніпрянський тип фібул, що зустрічається у Північному Причорномор’ї та в Криму. Після удару по цих територіях гунів після ІV ст. у металі спостерігається часто механічне поєднання різних стилістичних елементів античного, пізньоримського, візантійського, іранського, готського і гунського походження на основі попередніх орнаментальних схем та звіриного стилю. Панує прагнення до поліхромії і декоративної строкатості «варварських» смаків. Про майстерність слов’янських ливарників до прийняття християнства свідчать історичні відомості про знахідки срібної статуї божества у ХVІІ ст. на Волині та масивного срібного ідола у 1701 р. в Чернігові, які не збереглися. Техніка лиття активно поєднується з інкрустацією, емалями, карбуванням, гравіюванням, зерню. В середині VІ ст. відбувається активне розселення слов’ян від Дунаю до Дністра і до Вісли, в басейні середнього Дніпра і Прип’яті. В результаті будівництва українських поселень у VІІ–VІІІ ст. розквітає ливарство. В Наддніпрянщині у 1892, 1899 рр. археолог М. Ф. Біляшівський на розкопках княжого міста Родень біля Канева знайшов 12 скарбів із 1500 речами металопластики: 20 бронзових дзеркал діаметром 5–7 см, панікадила-хороси, хрести-енколпіони, золоті і срібні натільні іконки, браслети, казанки, миски, відра, застібки для книг, дзвони, булави, наконечники стріл тощо. Ще інтенсивнішого розвитку художнє ливарство досягло в княжому Києві та у Гали цькій державі ІХ–ХІІІ ст. Серед методів лиття домінувало два: по восковій моделі та у ливарні формочки багаторазового застосування. З бронзи, срібла та різних сплавів давньоруські золотарі відливали більше 20 різних типів натільних та одягових прикрас. Німецький письменник-монах Теофіл з Падеборна занотовує, що руські золотарські вироби славились на весь світ. Про це також згадує візантійський поет Тцетсіс, своє захоплення від руського золотаря «Косьми» висловив і письменник ХІІІ ст. Плано Карпіні. Давньоруським торевтам і майстрам-ливарникам були відомі всі техніки того часу. Прикладом давнього художнього лиття є великий мідний хорос (панікадило), знайдений у Києві на Подолі на Хоревій вулиці. Такі панікадила виготовляли з ажурних бронзових пластин з плетінковим орнаментом та зображенням міфічних птахів (жар-птиць) біля кріплень для свічок чи факелів, що освітлювали внутрішній простір храму. З мистецтвом давнього Чернігова співставляються так звані «вщизькі» арки, відлиті майстром Костянтином близько 2-ї половини ХІІ ст. для церкви м. Вщижа Чернігівського князівства. Це великі бронзові із втульчатим руків’ям ажурні вироби, призначення яких як обрамлення триптиху для вівтаря не уточнене. Арки декоровані ажурним плетеним орнаментом із вписаними в нього кругами – медальйонами із зображенням геральдичних орлів та птахів, що клюють квітку-крин. На бокових прямокутних пластинах-колонках інтерпретується той же мотив квітів та птахів. Три круги на згині арки та три чаші для свічок символізували три положення руху Сонця по небосхилу: ранок, зеніт та вечір.

У майстерні-землянці поблизу Десятинної церкви в Києві було знайдено численні ливарні форми та мідну лопату із зображенням німбованих фігур, а також литу бронзову булаву. Тут же відшукано два дзвони, один з яких висотою 50 см, діаметром 45 см і вагою 36 кг. Про лиття дзвонів свідчать також літописні відомості, що фіксують їх як військові трофеї з пограбованого Києва у 1146 р. Ольговичами, 1169 р. – Андрієм Боголюбським та в 1171 р. князем Мстиславом Андрієвичем. Відомий бронзовий рукомийник «київський водолій» за мистецькими якостями і технікою виконання не поступається кращим тогочасним зразкам Візантії та Сходу. У другій половині ХІІІ ст. в Києво-Печерському монастирі вже діяли ювелірні майстерні. Ряд іконок та змієвиків, відлитих у ХІV ст., знайдено у Київській обл. та на Подолі. Оригінальний метод лиття монет був застосований майстром Київського монетного двору при виготовленні «Володимирських срібників». На нижню частину матриці наливали розплавлений метал, який затискували верхньою формою пуансону. Рельєфні зображення Спасителя, князя, тризуб та інші знаки на цих монетах стали символами Київської держави.

Літопис Руський фіксує існування у м. Холмі помосту з міді та чистого олова, що мав дзеркальний блиск. Там же повідомляється, що князь Данило Галицький одні дзвони привіз із Києва, інші відлив на місці. Археологічні дослідження Замкової гори у Львові 1955–1956 рр. увінчалися знахідками бронзових хрестів, прикрас та металевих речей, що свідчать про високорозвинене золотарство та ливарне ремесло давнього Львова. Відомо, що король Польщі Казимир, зайнявши м. Львів, знайшов там численні дорогі скарби давньоруських князів із золота, срібла, діадеми і два золоті хрести з частками дерева Господнього Хреста та трон.

Потужним осередком золотарської, бронзоливарної та бляхарської справи був давній Галич із багатьма ремісничими майстернями при княжому дворі на Золотому Тоці. Це дрібна пластика зі срібла, речі релігійного вжитку: ікони-складні ХІІІ ст., хрести-енколпіони та ін. Пам’яткою срібного литва є оправа (середник і наріжники) знаменитого Галицького Євангелія ХІV ст., що зберігається у Третьяковській галереї в Москві.

Про те, що на Галичині і Волині працювали ремісники різних фахів, свідчить літопис про замовлення князем Володимиром Васильковичем дзвонів, мідних литих дверей, коштовних хрестів, шат ікон та церковного посуду для міст Перемишля, Володимира, Кам’янця Литовського, Чернігова, Луцька і Любомля. Найдавнішим збереженим зразком монументального лиття є дзвін 1341 р. зі собору cв. Юрія у Львові, відлитий Яковом Скорою (висота 0,85 м, нижній діаметр 0,71 м, маса 415 кг). Припускають, що дзвін виготовлено на честь визволення Львова від польського короля Казимира ІІІ князем Любартом – Дмитрієм. Нащадком і можливим послідовником ливарника Я. Скори був ливарник Миколай, ім’я якого зустрічається у міських документах 1383 р.

Внаслідок монголо-татарської навали обробка металів на території України занепадає як галузь, від якої у першу чергу залежала обороноздатність. Якість лиття з бронзи та міді погіршується. З кінця ХІV ст. відбувається поступове піднесення ремесел, у містах заро джуються металооборонні цехи, з’являються спеціалізації литва за головними видами: монументальне лиття (див. «Людвисарство») дзвонів та гармат, дрібне литво різних побутових предметів та литво з олова (див. «Конвісарство» від слова «конва» – посудина, коновка). З олова відливали кубки, ступки, цехові «вілкоми», цехові емблеми – «ціхи», фляги, тарелі та інший посуд. У міській книзі Львова за 1382–1389 рр. серед ремісників згадані чашники, ливарник дзвонів і три золотарі. У 1491 р. для міської ратуші майстер Валентин Фальтен відлив дзвін, матеріалом для якого став метал старого дзвона, рисунок якого зберігся. В числі близько тридцяти цехових об’єднань Львова ХVІІ ст. діяли ремісничі спеціальності котельників, людвисарів, ювелірів, «гутстлатерів» (лиття залізних речей), «контрифузорів» та «канегісорів», тобто ливарників посуду з міді та олова. Наявність перших монет львівського виробництва свідчить про існування Львівського монетного двору у 2-ій пол. ХІV – поч. ХV ст., що карбував т. зв. руські гроші Казимира ІІІ між 1351–1354 рр. та за князя В. Опольського (1372–1378), королів Людвика Угорського (1379–1382) і Владислава II Ягайла (1389–1414). Зі смертю останнього монетний двір було ліквідовано. Польський король Ян Казимир на поч. ХVІІ ст. заснував монетний двір у м. Жовкві, а пізніше відкрита львівська майстерня для карбування монет (1656–1657), до персоналу якої входили плавильники, шихтарі, золотарі, котлярі та ін. Між 1414–1416 рр. Лаврентій Гелленбазен перший у Львові зробив модель і вилив гармату. У 1468 р. була збудована міська ливарня гармат. Серед відомих майстрів конвісарської, дзвоноливарної та гарматної справи є Гануш, що в 1519 р. виготовив дві гармати, вивезені зі Львова до Швеції як трофей під час Північної війни. До числа найвизначніших пам’яток львівського художнього ливарництва належать бронзова гаківниця порубіжжя ХІV–XV ст. із зображенням клейм та рельєфу лева – емблеми міста; гармата «Орел» 1570–1571 рр. Леонарда Герле та Мельхіора Герле, гармата Патриція Кампіана. Відомими пам’ятками скульптурного лиття є статуя архангела Михаїла для Королівського арсеналу 1638 р. Каспара Франке, бронзові саркофаги С. Жолкевського та П. Сенявського. Серед дзвонів, що були відлиті у Львові і збереглися від ХVІ ст., маємо дзвін Домініканського монастиря «Ісайя» та дзвін Бернардинського монастиря 1588 р. На Волині є дзвін Зимненського монастиря 1566 р. (вага 700 кг, нижній діаметр 102 см) та дзвін Преображенської церкви м. Дубно 1572 р. (нижній діаметр 74 см). Є відомості про існування майстерень лиття гармат від ХV ст. у тому ж замку м. Дубно, а також у замках в Острозі та Теребовлі, де, зокрема, були 11 аркебузних та 1 півгаківнича форма для відливання.

У 1567 р. львівські ливарники уклали договір з ливарниками Кракова про якість сировини і порядок збуту виробів. Краківський і львівський цехи стали осередком підготовки ливарників для всієї Речі Посполитої. Серед відомих львівських людвисарів ХVІІ ст. імена – Андрія Франке, Григорія Бельховича, Федора Полянського (дзвін «Кирило» 1783 р., вага 300 пудів); ХVІІІ ст. – Петра Гнатовського, Дмитра Комаринського, Іоанна Бельмана, Іоанна Лебрехта (дзвін «Бернард» 1797 р., перелитий із дзвону 1528 р. для Катедрального собору). Окрім Львова, котлярські (конвісарські) цехи діяли у ХVІ – на поч. ХVІІ ст. у Перемишлі, Рогатині, Кременці, Лу цьку. У ХVІІ ст. литво дзвонів розвинулося у Самборі, Бродах, Роздолі, Підгірцях та ін.

Корпоративні об’єднання ремісників з обробки металів, в числі яких були котлярі, слюсарі, ковалі, мечники, лучники у ХVІ ст. діяли в м. Кам’янці-Подільському. 1709 р. ковалі, слюсарі і мечники об’єдналися в єдиний цех, а в 1712 р. виник другий цех, що згрупував конвісарів, бронзівників, ювелірів, бляхарів, гонтарів, людвисарів. На дзвіниці Домініканського костелу Кам’янця дзвін, відлитий у 1753 р. львівським майстром Теодором Полянським. Інший львівський майстер, Леонард Герле, відливав дзвін 1549 р. для Вірменського костелу в Кам’янці, гармату 1567 р. для оборони міста та кілька гармат для прикордонних міст Поділля. З архівних документів відомі імена людвисарів, що працювали безпосередньо в Кам’янці-Подільському у ХVІІ ст., – Григорій (дзвін 1604 р.), Василь Китайковський (дзвін 1721 р.), Водик Камоно (дзвін 1769р.).

У східних областях України найвідомішою пам’яткою литва є дзвін Софійського собору в Києві 1705 р. вагою 800 пудів майстра Афанасія Петровича. Видатним осередком ливарництва став Глухів, де у 1710-х рр. відливали високохудожньо декоровані гармати майстри Йосип і Карп Балашевичі та ін.

Водночас від ХІV–XV ст. на території України розвинулося литво з чавуну. У ХVІІ–ХVІІІ ст. було виготовлено чавунні підлоги для Софійського собору в Києві, для Троїцької церкви Києво-Печерської лаври та надгробки Іскри і Кочубея, відлиті на Луганському заводі. У 1752 р. з Тули в Київ привезені чавунні деталі архітектурного декору Андріївської церкви, виконані за проектом Растреллі. У 1855 р. видатний промисловць Артемій Терещенко у своєму двоповерховому будинку у м. Глухові встановив перші в Україні парадні чавунні сходи зі скульптурною рослинною орнаментикою та родинною символікою (левами). Пізніше усі цукрові заводи Терещенків були обладнані чавунними сходами.

На поч. ХІХ ст. з чавуну відливають надгробні плити (напр., на могилі Кочубея та Іскри на подвір’ї Києво-Печерської лаври, відлита на Луганському заводі). У 40-х рр. ХІХ ст. у Києві побудовано чавуноливарні Дегтярьова, Головацького, Термена та ін. Кращі роботи тут виконувались за проектами В. І. та О. В. Беретті (архітектурні чавунні елементи декору Київського університету, огорожі колишніх пансіонату Левашової (нині Володимирська, 54) та Першої гімназії (нині бульвар Т. Шевченка, 14). Від 40–60-х рр. розвинулося фабричне чавунне литво Закарпаття у руслі загальноєвропейських тенденцій ливарної справи на Лисичево-Довжанському заводі «Dolha» та Кобилецько-Полянському «Bratmann». Окрім європейських зразків та моделей литва побутових виробів і садово-паркових скульптур, меблів, опалювальних печей, грубок закарпатські заводи створювали поряд з копіями та інтерпретаціями власні зразки в руслі класицизму, історизму й еклектики (неоготики, необароко, неорококо), формували власну систему навчання в проектній культурі безпосередньо на виробництві та в краєвих художньо-промислових школах. Поява суто місцевих та ексклюзивних виробів з чавуну пов’язана передовсім з іменами скульпторів-моделювальників В. Вільшака та А. Шоссела.

На початку ХVІІІ ст. спостерігається занепад ливарного ремесла у зв’язку з розповсюдженням глиняного та порцелянового посуду. Втім, високий рівень професійності ливарників у містах спостерігається і в ХІХ ст. У першій половині ХІХ ст. майстерні існували, окрім Львова, у Бродах, Тисмениці, Перемишлянах, Бібрці. У 1890-рр. у Львові вже діяла потужна фабрика з виготовлення машин і металевих виробів К. Піча, де працювало 30 робітників. Наприкінці ХVІІІ ст. на Поліссі розвинулася чавуноливарна промисловість, що нараховувала 7 мануфактур. До кінця ХІХ ст. на півдні України діяло більше 20 металургійних заводів, а на початку ХХ ст. їх число зросло до 30 із виробництвом 68% сталі та 56% чавуну від сукупної кількості усіх заводів Російської імперії.

Потреба в розширенні асортименту та естетики литих виробів спричинила у 1847 р. появу «Першого закладу» у Львові з виготовлення вивісок, таблиць, літер і орнаментів Генріха Шапіри. Майстерня неодноразово нагороджувалася срібними та золотими медалями на краєвих та міжнародних виставках. На межі століть аналогічну продукцію виготовляли майстерні А. Зігмана, Р. Мінкіна, М. Глязермана та ін.

1842 р. у Бібрці Ян Ярошевський перелив дзвін з костелу о. Бернардинів у Львові, що став другим за розміром у місті (4235 фунтів) й отримав назву «Ян з Дуклі». Для дзвіниці того ж костелу у 1872 р. був перелитий дзвін людвисаром Т. Полянським. Новий дзвін освятили іменем «Флоріан» на честь тодішнього бургомістра Ф. Зем’ялковського. Наприкінці ХІХ ст. створюється низка майстерень, підприємств та організацій з метою відливання дзвонів для українських церков. У 1880 р. в Коломиї була заснована ливарня дзвонів Антонія Серафина на основі ранішої фірми «Івана і сина Серафина». Ця фірма у 1909 р. відзначена почесним дипломом і чотирма срібними медалями на виставці в Кракові. У 1898–1899 рр. при Народному домі у Львові було відлито два дзвони для Преображенської церкви «Борис» і «Гліб», обидва з написами на староукраїнській мові. 1880 р. у Львові відкрилася майстерня Володимира Устєнського – від 1894 р. «Бронзівнича робітня Устєнський і Скнужель», що були членами товариства руських ремісників «Зоря». У 1920 р. була створена бронзівнича робітня Петра Гелемея, а в 1928 р. ще одна українська майстерня Степана Фединського. На іншиз землях Галичини організовано ливарню в с. Соколівці біля Ожидова Якубом і Йосипом Супранівськими, яка виготовляла дзвони для навколишніх сіл і діяла до 1939 р. З метою покращення мистецьких якостей у 1920 р. під протекторатом архибіскупа Й. Білчевського працював комітет відбудови ливарного промислу для створення прогресивної, «освяченої мистецьким духом» людвисарні «Дзвін». У складі колективу людвисарні мали працювати художній керівник, майстер-художник, архітектор, майстер-скульптор, ливарник та помічник. Під керівництвом комітету планувалося розробити зразки шрифтів польською та українською мовами, зразки фризових орнаментів, рельєфів, алегорій тощо. Практичним виразником нових тенденцій організації людвисарства стала ливарна майстерня Михайла Брилинського, заснована 1923 р. і розбудована 1928 р. у Львові. Перед безпосереднім виготовленням дзвона, за погодженням з клієнтом розміру та ваги, складалося креслення та обчислення усіх параметрів. Художник проектував майбутні форми, написи, орнаментику. Загалом ливарня М. Брилинського виготовила сотні дзвонів до 500 кг і більше на замовлення головним чином церков Львівської, Тернопільської та Волинської областей і діяла до 1939 р. У 1941 р. М. Брилинського зарештував НКВС і розстріляв.

1936 р. була заснована ливарня дзвонів – фірма Вільчинських у Станіславі, що орієнтувалася на церковні замовлення довколишніх сіл і конкурувала з калуською ливарнею братів Фельчинських.

У м. Калуші ливарня братів Фельчинських (заснована у 1808 р.), переживши конкуренцію з німецькими ливарниками та Першу світову війну, стала лідером з виготовлення дзвонів у Галичині 1920-х рр. Ливарня Фельчинських виготовляла до 200 тисяч кілограмів дзвонів щорічно. У 1918 р. один із трьох братів Фельчинських відкрив окрему фабрику у м. Перемишлі, що є провідним виробником дзвонів у сучасній Польщі. У цьому ж 1918 р. ливарня Фельчинських у Калуші була нагороджена золотою медаллю на українській сільськогосподарській виставці в Стрию, а в 1927 р. золотою медаллю, хрестом і дипломом на міжнародній виставці в Парижі. У 2-ій половині ХХ ст. ливарню Фельчинських у Перемишлі неодноразово нагоро джували відзнаками на міжнародних ярмарках художнього ремесла у Польщі та Європі. Оригінальною продукцією впродовж діяльності фірми були шкільні дзвоники малих розмірів та пропам’ятні дзвони і дзвоники до різних ювілеїв та видатних історичних подій.

Національно-культурне та економічне піднесення галицьких українців між двома світовими війнами вплинуло позитивно і на якісний розвиток та диференціацію галузі художнього литва. З 1880-х рр. діяла бронзівнича майстерня Івана Випаска по вулиці Краківській, 5 (лауреат виставок у Чернівцях (1886), Львові (1889, 1894), Кракові (1887, 1904). У 1920–30-х рр. у Львові діяла бронзівнича майстерня І. Кузьмича по вулиці Бляхарській, 19, фабрика кадил Осипа Курилка по вулиці П’єрацького, 36, товариство «Ризниця» з філіями в Перемишлі, Самборі та Станіславі, «Бронзівнича спілка» Ігнатія Кузіва та Осипа Росоловського в Перемишлі, бронзівнича майстерня Маркіяна Менцінського в Перемишлі, підприємство церковних виробів «Священна поміч» у Станіславі з філією в Коломиї та інші підприємства, що спеціалізувалися головним чином на виробах з металу релігійного вжитку.

Серед ливарних мистецьких виробів побутового призначення та релігійного вжитку означених фірм та майстерень – освітлювальні прилади, свічники, канделябри, бра, люстри-павуки, дарохранительниці, дароносиці, потири, кадильниці, хрести, дзвони, оправи Євангелій, аптечні ступки, моздири, попільнички, карнизи, меблеві елементи фурнітури та ін. До художнього литва віднос яться також архітектурні елементи, що несли як функціональне, так і декоративне навантаження, – балкони, поручні, брами, решітки, кронштейни, барельєфи, вивіски, стовпи для вуличних ліхтарів, фонтани, дверцята до печей, лавки та ін. До середини ХІХ ст. на вулицях Львова та інших міст виділилися зразки литих вуличних ліхтарів з елементами ковальства. Це ліхтарі стовпові, ліхтарі-торшери, магістральні (від 1858 р.) та настінні на кронштейнах. За способом освітлення ліхтарі спочатку були нафтові, гасові, згодом – електричні. У Львові одним із кращих зразків ліхтарів-торшерів є два ліхтарі перед фасадом Театру опери і балету ім. С. Крушельницької, ліхтарі-торшери площі Ринок, гасові ліхтарі в подвір’ях вулиці Ю. Дрогобича, 10, та Шолома Алейхема, 24 (не збереглися), ліхтарі фасаду Львівської політехніки, Палацу Потоцьких, гасовий ліхтар, перероблений на електричний, Музею «Русалки Дністрової» та ін.

Литво художнє з чавуну у 1960–1970-х рр. впровадили у свої проекти архітектори І. О. Фомін і В. Г. Заболотний (чавунні декоративні елементи будинків Ради Міністрів, Верховної Ради України та ін.).

Видатний внесок у розвиток художнього монументального, монументально-декоративного литва та медальєрства зробив у 1970–1990-х рр. колектив митців – члени Львівської спілки художників та майстри Львівської кераміко-скульптурної фабрики.

Провідним виробником церковних дзвонів в Україні наприкінці ХХ ст. виступив Нововолинський ливарний завод, що виготовляв дзвони для м. Дубно, Почаєва, Харкова, Миколаєва, Михайлівського золотоверхого собору в Києві та ін. Нині відродженню мистецтва лиття дзвонів та вивченню їх історії сприяє Луцький музей дзвонів, підприємство «Донецьксталь-МЗ» за участю І. Ю. та І. Є. Лобортасів та І. Г. Карпової. На основі збереження й удосконалення українських традицій художнього литва працює київська фірма «Дом Якубовські», що спеціалізується на виробництві ексклюзивних колекційних і подарункових творів-реконструкцій історичних зразків – монет, ікон, енколпіонів, змієвиків-оберегів тощо. Традиційну народну технологію гуцульського мосяжництва відродив і розвинув народний майстер В. Стринадюк у Косові у 1990-х – 2000-х рр.