Після Другої Світової війни в Україні занепадають усі форми розвитку як професійного, так і народного ковальства і художнього литва. Лише в окремих сільських районах, де майстри ще володіли секретами цього ремесла, попит на продукцію особливо ужиткового призначення стимулював його виживання. Надалі ці осередки відіграли значну роль у відродженні традицій регіонального ковальського мистецтва. В загальному руслі змін періоду «хрущовської відлиги» з другої половини 1950-х рр., коли з’явилися ознаки пробудження національної свідомості, зародилися і нові засади взаємодії архітектурного середовища з творами ужиткового та монументально-декоративного мистецтва. Все частіше звертання до джерел народного мистецтва сприяли процесу відкриття кафедр та відділів художнього металу у навчальних закладах декоративно-ужиткового спрямування у Косові, Вижниці, Львові та Ужгороді впродовж 1960-х – 1970-х рр. Помітний яскравий імпульс, хоча й авторського характеру, мав місце і з Києва, коли у 1978 році у столиці та Львові відбулася виставка творів Олександра Міловзорова. Виставка стала визначною подією в утвердженні нових форм функціонування традиційного ковальства у тогочасних інтер’єрах в руслі ідей синтезу мистецтв. У творчому тандемі з ковалем О. Стасюком постало комплексне оформлення О. Міловзоровим ресторану «Дубки» (1970), Палацу урочистих подій у Києві (1973), консульства Болгарії, дитячої бібліотеки в Києві (1978) (ковані решітки «Кіт учений», «Риби», «Птахи», «Метелики», ковані свічники-торшери). Створене наприкінці 1970-х рр. ансамблеве оздоблення Київської філармонії найхарактерніше демонструє притаманний тогочасному декоративно-ужитковому мистецтву просторовий розмах. Водночас декоративні решітки-панно «Трави польові» засвідчили доволі рідкісні для Києва стилістичні тенденції. Вони базовані на асоціативній стилізації, навіюють музичні асоціації своїм ритмічно-композиційним ладом за мотивами флори і фауни (див. іл. с. 93). На початку 1980-х рр. монументальні роботи в техніці художнього ковальства на грунті Києва почали також виконувати об’єднані творчі групи митців, що вирішували проблеми синтезу мистецтв: П. Думинець, П. Ганджа, В. Карась. Риси монументалізму були притаманні й у ексклюзивнму застосуванні техніки бронзового литва для оздоблення станцій Київського метрополітену.

Спочатку метал у метро ніс стилістику сталінського ампіру. Утім, наприкінці 1980-х рр. з’явилися суто київські дизайнерські розробки, що заслуговують окремої уваги. До таких належать бронзові дворівневі люстри станції метро «Золоті ворота» (1989), спроектовані народним художником України, архітектором Марією Ралко. Для їхнього виконання була розроблена спеціальна технологія тонкостінного мереживного литва на основі творчого переосмислення давньоруських форм панікадил-хоросів. Монументально-мереживний характер бронзових люстр наповнює станції цільним світлопластичним звучанням та асоціаціями з давньоруською архітектурою. Поруч із кованими канделябрами решіток та смальтовою мозаїкою ці люстри окрім декоративно образних ідей створюють комфортне середовище в закритому підземному приміщенні. У 2011 р. станція «Золоті ворота» була заслужено визнана однією із десяти найкращих у світі.

Твори О. Міловзорова чи М. Ралко у сфері архітектурного ковальства для Києва 1970 – 1980-х років є скоріше винятком, ніж правилом. Провідними осередками розвитку художнього металу залишалися історично сформовані школи західних областей України.

У 1966 році було поновлено діяльність відділу обробки металу у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша, де в історичних традиціях Львівської художньо-промислової школи у 1892–1939 роках такий напрямок підготовки успішно функціонував. Першими «реаніматорами» роботи відділу стали майстри-педагоги С. Дричик, К. Маркович, С. Мельничук. Згідно з перспективними програмами розвитку художнього металу, впродовж чотирьох десятиліть «трушівці» традиційно націлюють значну кількість дипломних робіт на завдання історичної реконструкції та декорування історичних архітектурних об’єктів Львівської області. Так, лише за два десятиліття діяльності відділу було реалізовано 26 дипломних робіт, 4 дипломні роботи для Золочівського замку, також для Львівського історичного музею, музею «Русалки Дністрової» у Львові, творчого клубу Львівської національної спілки письменників України, численні дипломи для інтер’єрів санаторіїв Трускавця і Моршина.

Викладачі ЛДКДПМ ім. І. Труша намагаються максимально впроваджувати у творчий процес традиції національного мистецтва, їхнього переосмислення у новій інтерпретації стосовно матеріалу і технології виконання. Могутня сила народного мистецтва часто відчутна в курсових та дипломних роботах. З початку 1990-х рр. значно розширився асортимент і тематика навчально-творчих робіт. Свіжим струменем стало введення сакрально-релігійних тем, серій декоративних портретних вставок видатних діячів культури і мистецтва, декоративні панно. Мала декоративна пластика представлена серіями кованих свічників: «Чугайстер», авт. О. Микитин, кер. О. Лучинський (1994), анімалістичною пластикою («Мамонт», авт. Б. Дмитришин, кер. О. Лучинський), «Сова», «Риба», авт. Ю. Максимів, кер. М. Підкова, 2000), нашийні прикраси, персні, брошки, декоративні ґудзики – застібки, виготовлені в техніці карбування. Частина творчих робіт націлена на декоративне оформлення конкретних інтер’єрів.

Утім, творча індивідуальність учнів найповніше проявляється в малій декоративній пластиці монументального типу, тематика якої натхненна історичними, міфологічними та літературними сюжетами (кована композиція «Лісова пісня» О. Сальченка, кер. М. Підкова 1991, композиція «Кавказ» (1990-і) Р. Шишака, кер. М. Підкова, 1991, композиція «Воскресіння» А. Медвідя, кер. М. Підкова, 1997, «Місто Лева» Н. Гриніва, кер. О. Лучинський (1995), «Неопалима купина» Г. Калиняка, кер. М. Підкова (1996), «Різдвяна зірка» І. Стецишин, кер. О. Лучинський (1997).

Закономірно, що випускники відділу художнього металу ЛДКДПМ ім. І. Труша стали і ядром новоствореного викладацького колективу кафедри художнього металу у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (початково – відділу художньої обробки металу при кафедрі художнього скла (1989). До формування відділу запросили відомих художників у галузі художнього металу Степана Мороза та випускника Естонського державного інституту прикладного мистецтва в м. Таллінн Віктора Шоломія. Згодом разом з удосконаленням програми магістерської підготовки фахівців – магістрів викладацький колектив поповнили Аскольд Стернюк, Євген Бохонок, Олег Боньковський. Від 1993 року відділ виокремився в кафедру художнього металу. Основним напрямком навчання кафедра обрала творчість та дослідження архітектурно-декоративного металу з домінуючим вивченням ковальських технологій і традицій історичного художнього металу Львова та області. У цьому руслі було виконано кілька конкурсних проектів для архітектурного середовища міста. Творчий пошук, опертий на традиції Львова як музею ковальського металу, був відзначений і на міжнародному рівні, зокрема ковалями з Великобританії, Фінляндії, Швеції, на 2-му конкурсі ковалів Естонії. Перші випускники кафедри 1994 року (В. Панчишин, С. Молящий, К. Білан, О. Головатий) продовжують визначати сьогоднішнє обличчя львівської школи металопластики поруч з іменитими майстрами старшого покоління О.Боньковським, Б. Романцем.

Характерною ознакою 1970-х рр. у багатьох регіонах України стало засвоєння та найширший розвиток рельєфної техніки карбування, створення декоративних, найчастіше латунних та мідних, панно, настінних плакет, кованим металом. До зразків цього періоду належать твори буковинського митця М. Катеринюка «Розмова з горами» (1969), «Троїста музика» (1970), «Черемош» (1970), «Господар Карпат» (1972). Здебільшого це образно-тематичні сюжетні композиції з чіткою ритмікою та конкретним зіставленням фактурних елементів, виконаних у низькому або високому рельєфі з використанням традиційних для регіону орнаментальних мотивів. Інший митець, Манолій Руснак, надав своїм роботам монументально-декоративного звучання (панно «Буковина – земля українська», 1970; однойменна декоративна вставка для інтер’єру чернівецького ресторану «Дністер» (1971).

У руслі керованого тодішнього державного процесу розвитку художніх промислів Буковини та Гуцульщини, що супроводжувався масовим виготовленням художніх сувенірів, з’явився різнотиражний асортимент, що включав карбовані плакетки, поруч з фалеристикою, ювелірними виробами, сувенірами з рогу та дерева. Їх виготовляли Чернівецька фабрика художньо-сувенірних виробів «Буковина» (1969), «Гуцульщина» (1968), радгоспи «Брустурівський» (1969), «Надвірнянський» (1978).

Централізованим історичним чинником, що сприяв професійному зацікавленню художнім металом у закритому політично-культурному просторі республік СРСР, поміж локальними стала виставка декоративних мистецтв у Музеї мистецтва народів Сходу в Москві (1965). Широко експоноване традиційне мистецтво карбування по міді, латуні, алюмінію у швидкому часі розповсюдилося митцями-ентузіастами «від Москви до самих до окраїн». В ужитковому плані першими пластичними творами на вулицях м. Львова стали вивіски «Музею-аптеки» (1966–1967 рр.) Віктора Кузнєцова, випускника ЛУПДМ ім. І. Труша, рекламна вивіска клубу мисливців «Олень» (1964) Романа Петрука (не збереглася), що поєднувала техніки ковальства, карбування, слюсарського-бляхарського мистецтва, віконні решітки в інтер’єрі магазину на вул. Шевченка, 26 (1967) цього ж автора (не збереглися). Знаковим твором, що виявляє стилістичний дух наступного десятиліття у цьому напрямку, стала карбована з міді вивіска-світильник «Кафе-бар» (1973), яку доповнила кована мідна консоль «П’яний Кентавр» (1973) авторства Богдана Романця в історичній кам’яниці на розі площі Ринок та вулиці Краківська. Сьогодні цей твір слід сприймати як класику архітектурного художнього металу 1970-х років (див. іл. с. 94). П’ять років перед тим на присвяченій 200-річчю від дня народження І. Котляревського київській виставці демонструвалася кована композиція «Еней був парубок моторний» (1969) випускника ЛДІПДМ Богдана Романця (див. іл. с. 94, 95). На наступних республіканських та обласних виставках українці побачили його твори «Сім’я» (1969), «Іду на Ви» (1970), «Чумак» (1970). Подальші події, пов’язані з відкриттям на Львівській кераміко-скульптурній фабриці ливарного цеху (1971), дозволили митцям розвинути технології лиття та карбування по листовому металу і застосовувати їх поруч з ковальством для комплексного оформлення громадських інтер’єрів творами декоративно-ужиткового мистецтва. Нові можливості та співпраця з архітекторами давали право молодому митцеві Б. Романцю включитися у виконання низки цікавих замовлень. Спочатку на ковані декоративно-ужиткові твори для історичної реконструкції Олеського замку, згодом з’явилося замовлення на комплексне оформлення інтер’єру харківського ресторану «Старе місто» (1975) разом з А. Бокотеєм, Р. Петруком, В. Савчуком та іншими митцями. Ковані світильники, бра та люстри для цього ресторану у поєднанні з гутним склом та дерев’яними меблями стали «першою ластівкою» такого типу творчих робіт на Сході України. Цьому сприяла і сімейна традиція, оскільки на початку 1950-х рр. у рідному селі Б. Романця на дідусевому подвір’ї ще діяла кузня, тож дід частково передав знання сільського ковальства онуку. Завдяки кованим елементам у харківський ресторан «Старе місто» був перенесений дух середньовічного лицарського інтер’єру, який разом з меблями і посудом вирішувався в єдиному емоційно-стилістичному ключі, характерному, до речі, для західноєвропейських тенденцій відродження ковальства 1960–1970-х рр. Аналогічна історична романтика визначила стилістику наступних, вже львівських, інтер’єрів, начинених віртуозною кованою пластикою окуття дверей, рекламних вивісок, ліхтарів бару «Театральний» (1979) (Збереглися лише фото). Характерно, що вишукана ритміка окуття дерев’яних вхідних дверей бару «Театральний» була доповнена відлитими з бронзи масками-символами театру та цеховим картушем-гербом, із рельєфним зображенням ножиць та лева, символу міста (див. іл. с. 95). Стилістично витримані в єдиному ключі маски-символи комедії і трагедії в карбованих оправах медальйонів прикрашали кам’яну кладку стін бару або ж у вигляді відлитих з бронзи левиних голів з кільцем у пащі утримували несучі ковані кронштейни ліхтарів з гутного скла. Своєрідного просторового розмаху вирішення ідей синтезу мистецтв і матеріалів отримало у новому на той час житловому мікрорайоні міста – Сихівському, де вулиця Літунова була увінчана рядом декоративних ліхтарів авторства Б. Романця (1983). Центральносиметрична композиція кожного з цих вуличних магістральних ліхтарів будується на подвійних рельєфносилуетних постатях казкових персонажів – стилізованих гномів, кожен з яких утримує в руках по одному ліхтарю обабіч центрального. Використання карбованої міді з каркасною залізною конструкцією та кольоровим склом в «сихівських» ліхтарях, без сумніву, було новаторським на той час образно-декоративним рішенням, яке не має аналогів в Україні. Ліхтарна романтика немов би створювала живий естетичний зв’язок нового урбанізму з історичною частиною міста Лева (Збереглися лише фото. – Авт.) (див. іл. с. 95).

У творчому доробку Богдана Романця є також десятки камерних і монументальних скульптур, присвячених героям визвольних змагань, Т. Шевченку, Л. Українці, жертвам фашизму-сталінізму, також меморіальні таблиці, бронзові ювілейні медалі, зокрема до 100-літнього ювілею Станіслава Людкевича (1979). Аналізувати їх немає змоги тут з огляду на формат розділу, присвяченого насамперед декоративно-ужитковому мистецтву металу. Однак, навіть здійснений огляд творчої спадщини дає підстави віднести Богдана Романця до невеликого числа тих корифеїв, які забезпечили своєю творчістю та викладацькою діяльністю процес становлення та відродження Львівської школи художнього металу. Цей художник-універсал був одним із перших, хто почав застосовувати ковані вироби для комплексного оформлення інтер’єрів та екстер’єрів у Львові та Харкові. Творчий доробок Б. Романця був оригінальним та плідним і в галузі художнього лиття декоративної пластики, і в галузі карбування по листовому металу. Сьогодні низка втрачених назавжди творів становить класику жанру періоду 1970–1980-х років. Це, насамперед, означені вище вуличні ліхтарі, ковані світильники, бра, люстри, декоративні маски, рекламні вивіски, брами, частина з яких збереглася лише на фотографіях. Богдан Романець був одним з основоположників відділу художнього металу ЛДКДПМ ім. І. Труша та кафедри художнього металу в ЛНАМ.

Мистецтво авторської техніки карбування пережило нову хвилю свого застосування від 1990-х рр., коли митці художнього металу активно долучилися до творення предметів релігійного вжитку всіх типів хрестів, оправ Євангелій, шат ікон, купелів (хрестильниць), лампад, вінчальних корон, чаш, потирів, дискосів, кадил, ківшиків тощо.

Серед піонерів відродження художнього металу творчість заслуженого художника України, завідувача кафедри художнього металу ЛНАМ у 2001-2003 рр. О. Боньковського заслуговує особливої уваги. Він авторитетний учасник престижних ковальських симпозіумів у Росії, Білорусі, Австрії, Чехії, Німеччині, Швеції, США та Україні. Окрім того, митець є автором методичних розробок та статей, у яких висвітлює проблематику і свій погляд на сучасний художній метал у світі. Метал з кузні «Львівського Гефеста», як часто називають О. Боньковського, за три десятиліття активної творчої праці доносить до нас широкий спектр втілення авторських образотворчих, технічних та стилістичних ідей. У цьому часовому та територіальному калейдоскопі власного креативу прочитується мистецький шлях, історія, пропорції, пластика, «раціо» та стилістика декору. Кожен твір завжди продуманий як технологічно, так і композиційно, базується на величезному попередньому відборі і рафінованості остаточної ідеї. Практична творча діяльність О. Боньковського тісно пов’язана з педагогічною і в низці оригінальних методичних розробок логічно перетікає в неї. Зокрема, методика і програми «Конструювання в художньому металі» та «Класифікація і використання ковальського інструменту» значною мірою характеризує особливість творчого авторського мислення. Його статті доповнюють фіксацію цінного професійного досвіду, світоглядно охоплюючи пам’ятку від уроків композиції вчителя Р. Сельського і до спостережень та аналізу професійного доробку своїх закордонних колег.

Прикладом є вирішення популярної для митця 1970–1980-х рр. проблеми створення оригінальних освітлювальних приладів та вітражів для громадських інтер’єрів, у формах і декорі яких тогочасне розуміння дизайну поєднувалося з духом народності (див. іл. с. 96).

З перших кроків самостійної творчості в галузі ковальства О. Боньковський уникав «літературності», зосереджуючи увагу на самодостатній формі виробу, її асоціативності. У ранніх творах 1960–1970-х. рр. (світильники «Орган» (1978), «Знаки зодіаку» (1979), «Ретро» (1977), бра «Сонечко», «Рогач» (1977), «Напруга» (1979) акцентоване скульптурно-просторове начало форми, що організовує інтер’єрний простір за допомогою поєднання скла та металу. Світильники і люстри «Ящір», «Соняшник», «Колодязь», «Факели» для залу Історико-архітектурного заповідника м. Острога Рівненської області (1982) відповідає аналогічним тенденціям, тяжіючи до лаконічно-виразних, конструктивних форм. Відхід автора від фольклорної образності намітився у композиції «Слов’янські боги» (1983), де майстер продемонстрував своє бачення традицій народного мистецтва, включаючи прийоми заакцентованих з’єднань окремих частин кованої пластики. Відтак, в авторському почерку О. Боньковського був закладений і відтінок легкого, доброзичливого гумору, що відтінює фольклорні образи Перуна, Ярила, Стрибога, Велеса, Лади і Леля, чи низку фігуративних творів 1970-х та пізніших 1990-х рр. (композиції «Газди курять» (1968), «Танок з топірцями» (1969), «Дай і вогню» (1986), «Ковалям присвячується» (1987), «Чорне крило» (1993) (див. іл. с. 98).

Знаковими творами, що викристалізували остаточно ознаки авторського стилю, стали декоративна таріль «Плетінка» (1981) та панно «За народними мотивами» (1983), де максимально обігруються виражальні засоби лінії, ритміки і пластики з відмовою від фігуральних зображень. Через два десятиліття О. Боньковський знову повертається до формально-пластичної ідеї цих творів, виконуючи зі студентами ЛНАМ унікальне панно «Орнаментальна музика Карпат» (2000), що сьогодні є частиною інтер’єру будинку мерії м. Ібзітц у Нижній Австрії (див. іл. с. 100).

Мереживний принцип залишився визначальним і при створенні автором тематичних орнаментально-фігуративних композицій монументального характеру. Зокрема, певним підсумком творчої праці стало панно «Дерево ковальського ремесла» (1991) для вестибюлю санаторію «Карпати» в Трускавці Львівської обл. (див. іл. с. 98). Це своєрідна, образно-символічна історія ковальського ремесла і водночас «посібник-енциклопедія» технічних прийомів ковальства, які автор демонструє у формі паростків дерева чи засобами стилізації певних процесів: куванні підкови, оцінюванні виготовлених ключів, як символів професійної майстерності тощо. Акцентуючи увагу на окремих творах, варто хоча б згадати найбагатшу в Україні авторську творчу спадщину в жанрі кованих декоративних панно, створених О. Боньковським. Зокрема, ранні експерименти з техніками зварювання і карбування, синтезу міді, заліза, дерева втілюють панно «Сонце», «Ліс», «Море» для Моршинського санаторію «Пролісок» (1979) (див. іл. с. 97), декоративне панно-триптих «Мойсей» для Музею І. Франка у Львові (1979) (див. іл. с. 97), панно «Велес» для приміщення Львівської міської ради (1980), панно «Пісня і праця» (1983), «Декоративні ручки» (1983), «Коровай» (1986). В останньому панно сконцентрований набутий упродовж двох десятиліть авторський досвід улюблених плетінок і клепкового з’єднання. Закомпоновані у коло дуги немовби восьми снопів формують у центрі коровай-оберіг. Подібні підходи до використання народної символіки та орнаментальних мотивів ми можемо зустріти в передуючій їй декоративній тарілці «Плетінка» (1981), люстрі «Соняшник» (1982) та інших творах. Утім, характерні своєю лаконічною стилістикою образи-символи, можна сказати, ковані архетипи Українського Світу прослідковуються впродовж усієї творчості О. Боньковського не лише і не стільки в декоративних панно інтер’єрних композицій, скільки в малій кованій пластиці станкового характеру, камерних свічниках, декоративних вазах і навіть в численних решітках для ватранів приватних помешкань. Пластика «Ластівки» (1983), «Лучник» (1983), «Дівчина з м’ячем» (1983), «Проти вітру» (1984), «Косарик» (1984), «Паростки» (1984), «Чорне крило» (1993); декоративні вази «Червоні кульки» (1972) , «Квітка» (1978), «Кора» (1978), «Павук» (1978); свічники «Пісковий годинник» (1978), «Розетка»(1987), «Три листочки» (1989); чисельні решітки для ватранів є виразом оптимістичного гімну природі і людині, поетичного багатства втіленої у металі світоглядної образності авторських ідей. Такі ж тенденції народної поетики, романтизму та легкого гумору прочитуються в численних флюгерах «Грифон» (1988), «Овен» (2010), малих декоративних формах, створених у США на початку XXI ст., (серія «Риби», «Фантазії тропічних лісів») чи парковій пластиці «Ластівки» (2001) для швейцарської паркової галереї Роберта Сагера.

Низку творів, насамперед огорож, воріт, рекламних вивісок, О. Боньковський виконав як доповнення до усталених історичних архітектурних форм центральної частини міста Львова. Відповідальність подібних завдань пов’язана з тактовним узгодженням твору сучасного художника до середовища історичного міста, врахуванням не лише заданої стилістики архітектурних об’єктів конкретного часу, й суб’єктивним відчуттям регіональних традицій, оптимальних і гармонійних співвідношень пропорцій та масштабу. Митець завжди шляхетно приймає продиктовані пам’ятками архітектури правила гри. Утім, авторське виконання тієї чи іншої стилістичної металевої симфонії завжди творчо варіюється від акцентовано мажорного (зовнішнє оформлення Музею зброї «Арсенал» (1989) до мінорного діапазону (огорожа і ворота Домініканського костелу (1989), коли твір візуально немовби розчиняється «бароковістю» декору на тлі історичної пам’ятки, яка логічно залишається і «камертоном», і «першою скрипкою» в архітектурному ансамблі площі (див. іл. с. 99). Скульптурна живописність архітектурних форм «єзуїтського бароко» 1749–1764 рр. тактовно доповнюється високим цоколем, характерними для стилю овальними медальйонами на полотнищах ворітних створів, легким орнаментальним фризом зі спіралевидних завитків нижньої та хвилястим обрисом верхньої частини грат. Твір є прикладом скромного, доречного і гармонійного «втручання» в історичний архітектурний ансамбль. Аналогічні якості, однак, позбавлені зайвої скромності через своє призначення, притаманні й низці кованих брам та рекламних вивісок (емблема – вивіска аптеки «Львів» на Митній площі (1987), вхідна брама кафе «Урарту» на вул. Вірменській (1982) (див. іл. с. 99), декоративні ковані вивіски 1980-х рр. У 1990-х рр. з-під молота майстра з’явилися вивіска та внутрішнє оздоблення інтер’єру ресторану «Хорс» на вул. Староєврейській, а також вивіска кафе «Брама крамарів» (1997) на просп. Свободи, арка для Гранд-клубу на просп. Шевченка (1997), вивіска галереї ЛНАМ «Пори року» на вул. Вірменській (2006).

О. Боньковський став і виразником кращих стилістичних рішень сучасного сакрального напрямку в ковальстві. Друге тисячоліття християнства маестро зустрів залученням кованого металу до трьох архітектурних об’єктів. Це брама і хвіртки новозбудованої церкви села Старий Добротвір (1997), поручні і вхідна брама Святоонуфріївського монастиря у Львові (1998) та брама-хвіртка монастиря отців-Василіян м. Жовкви (1999) (див. іл. с. 100). Кожна із брам цих трьох об’єктів створена як функціональна і водночас символічна увертюра храмового дійства. Так, візії силуету церкви у Старому Добротворі передують арки воріт і хвірток церковного подвір’я. Тридільна кована композиція сприймається з храмом єдиним цілим. Легка і прозора графіка металоконструкції творить немовби стереоскопічну мелодію, захоплюючи арки церковних вікон і дверей на задньому плані. Хвиляста пружність ліній ковки несе погляд угору, до куполів, що плавно завершують композицію в небі. По-іншому проявилася логіка ансамблевого мислення О. Боньковського в просторі Святоонуфріївського монастиря XVII ст. Захоплення полягало у скромно-аскетичному окутті воріт монастирської стіни та поручнів сходів до церкви. Набувши відповідного історичного стилю, кована «оправа» не приховала під молотом митця свого сучасного походження.

Відвідувачів монастиря зустрічають масивні (400 м?500 м), обшиті деревом, ворота. В основу композиції окуття воріт покладена ідея хреста. Симетрію металевого «вишивання» пірамідками цвяхів порушують ручка-стукальце та завіса оглядового віконця, що підкреслюють атмосферу монастирської утаємниченості. Цілком традиційні за функцією і водночас по-новаторськи образні ковані сходові поручні, в основі яких – ідея ходи монахів. В ритмічних силуетах поручнів чітко прочитуються одягові складки монаших плащів та рук, що тримають сакральну атрибутику: свічники, кадила, релікварії. Ці деталі урізноманітнюють аскетичну композицію, що символізує шлях до духовного самовдосконалення. Тут, як і в аркатурі самої архітектури, присутні монументальний ритм і декоративна урочистість, властиві християнській обрядовості XVII ст. Історична архітектурна ситуація спрямувала хід творчого задуму і у вирішенні брами-хвіртки монастиря отців Василіян у м. Жовкві XVII – XVIII ст. (1999). Віддаючи данину просторовій бароковій стилістиці, О. Боньковський майже уникнув горизонтальних ліній у композиції лучкової арки. Ритмічно розгалуженими вертикалями створена ілюзія легкого переспіву прозорих аркових форм. Логічним вінцем став бароковий «розквітлий хрест» над аркою стіни. В усіх описаних об’єктах автор не вдався до простої реконструкції епохи. Віддаючи належне історичному стилю, митець не приховував сучасного виконання, органічно поєднуючи естетику минулого і сьогодення. «Сакральний» ряд продовжили кований іконостас каплиці «Благовіщення» монастиря о. Василіян у Львові (2004) та внутрішні брами – перегородки «Животворний хрест» (2006) для церкви Св. Трійці, Св. Покрови с. Зарваниця Тернопільської обл.(420х240 см). Монументальне, урочисте звучання цих творів відзначається особливою легкістю ритміки ліній (див. іл. с. 101–103). У брамі «Ангели»(350х290 см) згаданої каплиці «небесна» поетика підсилена поєднанням ковальства з вітражним склом. Мінімальне вкраплення кольору у струни вітража робить враження невагомості складної кованої структури. Цю віртуозну легкість варто порівняти особливо з творами 1970-х рр., зокрема з вітражем «Друкар Іван Федоров» (1979) для Музею книги м. Острог Рівненської обл., де автор мажорно поєднував коване залізо з карбованою міддю і масивом литого кольорового скла (див. іл. с. 96). Окремого висвітлення заслуговує сторінка творчості О. Боньковського під час відвідин Сполучених штатів Америки як члена асоціації ковалів «ABANA». Зокрема, з’явилися нові творчі ходи у композиціях циклічного характеру «Фантазії тропічних лісів», «Смуток», «Гармонія», «Битва орлів» та ін. Спостереження за «американським» та «швейцарським» доробком Майстра у сегменті декоративно-паркових композицій на замовлення тамтешніх колег загалом лиш підтверджують європейські тенденції в галузі. Водночас, кована пластика О. Боньковського містить і більш ірраціональний сегмент. Це твори виставкового характеру «Чорне крило» (1993), «Пророк» (1997), «Спи, синочку, спи» (2010), де він не зраджує характерній упродовж десятиліть лірично-філософській тематиці. Вивірений часом досвід професора Боньковського продовжують розвивати його учні-студенти ЛНАМ, що нерідко ставали співвиконавцями окремих творів.

Високий рівень підготовки фахівців з художнього ковальства, що забезпечує кафедра художнього металу ЛНАМ, був визнаний на ряді спеціалізованих Міжнародних симпозіумів у Чехії («Гефайстон», м. Пшеров), Австрії («Ферракулум», м. Ібзітц), Білорусі («Слов’янський базар», м. Вітебськ), на мистецьких акціях у Польщі, Німеччині. Низка колективних творів та дипломних робіт була виконана на замовлення господарів-організаторів місцевих форумів ковальства. За порівняно короткий період свого існування, від 1993 року, кафедра художнього металу продемонструвала стрімке утвердження на національній і світовій арені розвитку ковальського мистецтва, а майстерність її випускників та викладачів неодноразово отримували міжнародне визнання. Випробування молодих митців на відповідність до світових естетичних та професійних викликів часу відбувається головним чином на престижних міжнародних симпозіумах в Україні, Європі та на Американському континенті.

Різнопланові форми демонстрування сучасної та історичної ковальської майстерності в системі періодичних практикумів, пленерів, майстер-класів, симпозіумів, конкурсів визначили принципово новий етап розвитку ковальства, яке на початку XXI ст. переживає період бурхливого піднесення. Творчий пошук, сприятлива атмосфера контактів, обміну професійним досвідом, дискусії, творче суперництво, наукові конференції та виставки, що складають мозаїку ковальських форумів, стали головною рушійною силою для розвитку кращих проявів європейського і українського ковальського мистецтва. Сферу ковальської дії митців розширили також загальне зростання попиту на авторські твори, що застосовуються в інтер’єрах та екстер’єрах громадських та житлових споруд, станкову пластику, модні процеси реанімації зброярства, предмети мисливського вжитку тощо.

Першою спробою об’єднати ковалів спільною мистецькою акцією на львівському ґрунті став фестиваль «Галицька імпреза» (1996), що привернув увагу митців зі Львова, Івано-Франківська, Криму, Німеччини. Традиції цього форуму продовжувала «Галицька асоціація ковалів» (1998), ядро якої склали Олександр Сапожак, Василь Качмар, Андрій Балабух, Віктор Шоломій. Творчо-організаційний потенціал «Галицьких імпрез» (1997–1998) містив обов’язкове включення в програму виставок сучасного авторського металу, наукових конференцій з історії та теорії ковальського мистецтва, практичних майстер-класів ковалів на вулицях міста і для міста, адже кована брама або символічна вивіска – знак фестивалю, що кувалися на очах глядачів, були змонтовані в історичному середовищі заздалегідь вибраних архітектурних об’єктів. Історичною віхою стала перша Виставка сучасного авторського металу (1997), організована Галицькою асоціацією ковалів (ГАК) та Львівською академією мистецтв у залах культурно-мистецького центру «Дзиґа». Увазі глядачів було запропоновано 76 робіт 36 авторів у техніках ковальства, емалі, зброярського мистецтва та ювелірних прикрас. Концептуально така виставка і супровідна її наукова конференція (18 доповідей) вперше допомогли визначити вітчизняне місце у сучасному європейському розвитку металу і водночас зрозуміти власну унікальність.

Широку сферу творчої діяльності, об’єднаної металами як матеріалом, представили серед інших емалі С. Вольського, що по-новаторськи запропонував споглядання краси металевих фактур крізь вмонтовану у твір лупу; композиції О. Боньковського «За народними мотивами», що стала своєрідним камертоном виставки. Возвеличення історії засобами ковальства прозвучало у творі (дипломній роботі) О. Івасюти «Посвята галицьким князям» (1996). Твір у вигляді рептилії того ж автора «Скарбничка» (1998), спаяний з монет минулої радянської епохи, став символом і влучним творчим ходом. Митці з м. Косова Віктор Новицький та Андрій Хорт представили твір «Інше життя» з елементами індустріального металу. Таке ж гротескове підкреслення кволості крил технізованої творчості прозвучало у «Пегасі» (1998) Яна Потрогоша. Таким чином, ці та інші автори виявили від знакової виставки 1997 року низку характерних для художнього металу тенденцій, що зводяться до романтики старовини, гротескових композицій, анімалістичного пластицизму (див. іл. с. 104–106).

Як визначальну лінію творчості скульптуру малих форм у металі активно розвивають численні вихованці художніх училищ, інститутів, академії мистецтв 1980–2000 років.

Випускники Вижницького училища Олександр Ковальчук (1989) віднайшов авторський почерк у поєднанні карбованої листової міді з деревом, керамікою та каменем (пластика «Фортуна», «Тріумф», «Мелодія вітру», «Діалог», «Замріяна фортуна», 1990-і рр.). Ці композиції складають синтетичний досвід слюсаря, коваля, хіміка, скульптора і ювеліра водночас. Остання професійна складова надає творам характерної ювелірної прецизійності виконання та легкості зафіксованої динамічної миті образів.

Скульптуро-ковальством іменує свою творчість успішний львівський митець-аматор Мирослав Дедишин, що, окрім кованого заліза застосовує камінь, дерево, цемент і бронзу. Динамічна ажурна лінія, звивиста динаміка якої виписує задуманий образ у просторі, може бути самодостатньою. Іноді вона доповнюється автором матерією форми іншого матеріалу (станкова скульптура «Жінка в просторі» (2006), «Кінь», «Сігірія». Творчі успіхи дозволяють М. Дедишину активно виставляти свої роботи на європейських виставках, працювати викладачем скульптури в німецькому коледжі мистецтв Морагони на Шрі Ланці. У багатому творчому доробку з бронзи домінують серії скульптур малих форм: жіночі акти, анімалістика (див. іл. с. 108–109).

Декоративний пластичний реалізм ранніх творів («Знаки зодіаку», «Коркотяги») поступово змінився на концептуальні композиції. Фігуративна серійна пластика «Асиметрія» демонструє «в’язання» фігури однією гранчасто-пластичною лінією, що творить абстраговані динамічні образи жінки («Володарка перснів», «Медитація», «Силует»). Але найхарактернішими є авторські серії «Велосипедистів», абстрагована лінійна динаміка яких може набувати як станкових форм, так і слугувати міською декоративною пластикою. Один з таких «велосипедистів» М. Дедишина «паркується» до велотурнікету під львівською ратушею в образі австрійського вояка – Швейка. Оригінальним рекламним ходом до магазину туристичного спрямування по вул. Городоцькій у Львові є «Альпініст» (2008), прозорий тривимірно-лінійний обрис якого спинається на балкон старої кам’яниці (див. іл. с. 109). В окремих випадках створений металево-пружною, завжди різної товщини, лінією образ доводиться до знакового лаконізму на кшталт дзенських лінійних малюнків тушшю чи праісторичних петрогліфів (серія «Силуети», серія «Зодіак», «Віндсерфінг», «Діва»). Дещо гуманістичний спосіб вирішення тривимірної пластики людського тіла, портретів та анімалістики М. Дедишина відштовхується від концепцій скульптора-авангардиста середини XX ст. О. Колдера, що моделював з дроту підвісні тривимірні портрети, та абстрактні кінетичні «мобіли» і «стабіли». Гумористичними та гротесковими тенденціями трактування пластики з відходів цивілізації, старих механізмів, болтів, гайок та ін., на кшталт робіт ще одного новатора цього скульптурного руху Жана Тенглі, позначені твори українських митців початку XXI ст. С. Корнієнка у Харкові («Телефон», 2005), Р. Велігурського у Рівному («Object TRAMP», 2008; «HARON», 2007; «Maki Maki», 2009). Тотожні нотки гумору з м. Чернівці як авторська стилістична риса притаманні скульптурі малих форм А. Дідківської-Петросюк, що схиляється до салонної еклектики. Вона стирає чіткі межі понять поміж станковою та декоративною скульптурою та ляльковістю «фігуративних» зображень.

На тлі одноосібних проявів та «свіжих» ексклюзивів розвитку художнього ковальства наприкінці XX – початку XXІ ст. головні творчі тенденції закладалися на фундаменті провідних мистецьких шкіл та нових колективних творчих спілок. По великих містах (Львів, Київ, Івано-Франківськ, Донецьк, Луцьк) з’явилася низка колективних композицій з нагоди тих чи інших знакових з’їздів майстрів, що добровільно творили у єдиному «ковальському оркестрі».

У 2006 р. в Україні з’явилося нове, дієвіше об’єднання митців-ковалів під егідою «Всеукраїнської професійної організації» «Спілка майстрів ковальського мистецтва України» (2006). Цього ж року після кількарічної перерви відкрилося «друге дихання» ковальського фестивалю у Львові, присвячене 750-літньому ювілею міста «Залізний Лев – 2006». Цей і подальші фестивалі «Залізного Лева» головним програмним елементом дійства обирали колективний твір, спрямований на покращення естетичного вигляду міста. Так постали «Лавочка закоханих» (2007), «Кована бруківка» (2007), проведені 2-га наукова конференція та шоу «Лицарський турнір» (див. іл. с. 113).

Виразником творчих тенденцій нового покоління художників Львова як у ювелірстві, так і в кованій пластиці яскраво зарекомендував себе заслужений художник України, лауреат численних конкурсів, випускник і викладач кафедри художнього металу ЛНАМ Орест Івасюта. Митець успішно працює над концептуальними роботами, експериментуючи, окрім ювелірства, у скульптурній пластиці. У цьому жанрі він поруч із металом інтерпретує естетику старих монет, колючого дроту, скляних пляшок тощо. Твір О. Івасюти «Каліка» (2002) (II місце у категорії «Вільна і камерна пластика» на Гефайстоні – 2002) є втіленням образу болю і розпачу спотвореної стражданням істоти-мутанта, тіло якої формується дерев’яною головою та колючим дротом з трьома ногами. Драматична фантасмагорія автора спонукає до роздумів над апокаліптичним майбуттям, що настає повільно і малопомітно. Символічний підтекст несуть і наступні твори: «Скарбничка» (1998), «Невідомий», «Злодій», «Таріль» (1999–2004). Синтезуючи метал, дерево, каміння, скло або монети, О. Івасюта незмінно демонструє відчуття естетичної мови матеріалу, підсилює цю мову взаємодією кольору фактур інших матеріалів творення (див. іл. с. 106–107). Інші молоді митці, віддаючи перевагу суто ковальським технікам, виразно артикулюють багату пластичну мову самого заліза, керуючись при цьому принципами станкового мистецтва. Композиція випускника ЛНАМ Сергія Головатого «Староукраїнський пантеон» (1998) (III-й приз Гефайстону – 1998) композиційно тяжіє до мотивів давніх образних структур, архаїка яких, однак, є «перебита» віртуозно-пластичними чорними оксамитовими поверхнями у контрастній взаємодії з блиском латунних деталей (див. іл. с. 110). У свою чергу, випускник ЛНАМ Андрій Балабух опирається лише на естетичну красу пластики кування, цілісна динаміка якої сповнена внутрішньої енергії морської підводної істоти (композиція «Скат», 1997) (див. іл. с. 104). Поступове зростання пластичних якостей львівської школи ковальства значною мірою відбувалося під впливом великого позитивного досвіду міжнародних симпозіумів у країнах Центральної та Східної Європи.

Яскравим прикладом міжнародної творчої співпраці, породженої симпозіумами, стали австрійсько-українські проекти виконання дипломних робіт випускників ЛНАМ в м. Ібзітц під керівництвом О. Івасюти. Зокрема, 2001 року над парковим пагорбом австрійського міста вивищився твір Романа Шишака «Футура», що своїм філософським змістом відобразив ідею суперечностей між природою та культурою. Монументальна за характером композиція у вигляді двох залізних півкуль на титановому п’єдесталі- опорі символізує з одного боку туристичної стежки давнину і традиції, з іншого боку – культуру і прогрес. Відповідно до філософського навантаження, що несе цей твір, одну півкулю виконано традиційними техніками (кування, клепання, прошивання), а іншу – техніками зварювання розрізаних металевих профілів. Твір викликає безліч асоціацій з півкулями Землі, головного мозку людини чи навіть кроною «дерева життя».

Інша дипломна робота Ігоря Лупула, за задумом, стала окрасою паркового ставка і присвячена за темою і назвою «Гармонії». Виразну вертикаль твору складають металеві прути, що гармонійно переплетені між собою у верхній частині, а внизу утримують два карбовані елементи, які асоціюються з рибами чи прадавньою символікою інь-ян. І якщо цей твір несе свідомо камерне звучання, то композиція Р. Шишака «Футура» була порівняна австрійською журналістською критикою такою ж знаковою для м. Ібзітц, як Ейфелева вежа для Парижа (див. іл. с. 113).

Наступного, 2002 року, фестиваль «Ферракулум» в м. Ібзітц знову відзначив колективний твір студентів ЛНАМ «Зустріч», який отримав почесну премію серед десяти кращих робіт. Тут джерелом творчих інспірацій послужила карта самого міста, стилізована у творі за тематикою «Земля» – девізом «Ферракулуму–2002».

Систематична участь українських митців у симпозіумах дозволила ознайомитися та використовувати досвід західноєвропейських шкіл, які не пережили такого відчутного розриву ковальської ремісничої традиції, як це сталося в Україні. Тому процес взаємозабезпечення ремісничими традиціями та поступом сучасних технологій у рамках визнаних міжнародних фестивалів дозволив у стислий час засвоїти той інструментарій, для накопичення якого необхідне не одне десятиліття самостійної творчості. Доречі, у країнах Західної Європи не існує шкіл на рівні академії, де б вивчали художній метал. Досвід ЛНАМ дав змогу вирізнити львівське та загалом українське ковальство оригінальним композиційним почерком, естетичним рівнем, змістовим наповненням творів, різноманітністю технологічних пошуків на шляху до естетичного ідеалу образу. Означені якості разом із активним пошуком нових засобів організації сучасного художнього ковальства і склали явище своєрідного та бурхливого ренесансу одного із найдавніших ремесел.

У контексті відродження ковальства як ремесла наприкінці 2010-х років у Львівській обл. доклали свої зусилля й два навчальних заклади, що працюють у системі професійно-технічної освіти. Вже п’ять сезонів поспіль «вдихають душу» в дерев’яну кузню XIX ст. Музею народної архітектури та побуту у Львові майстри та вчителі Стрийського ВХПУ з нагоди щорічного (2006–2011) «Свята ремесел». Аналогічне русло підготовки з початку XXI ст. торує Художнє професійно-технічне училище № 14 смт. Івано-Франкове Львівської обл., де зуміли зробити перші кроки на шляху до підготовки за професією коваля не лише в технічному, а й в традиційному ремісничо-художньому спрямуванні. Майстер-класи та багатий асортимент експозиції ковальства цих закладів на «Святі ремесел» та етнографічному фестивалі «Веретено» в умовах музею-скансену вже стали доброю традицією.

Хвиля відродження ковальського ремесла як мистецтва через участь у регіональних та міжнародних симпозіумах в Україні, Чехії, Австрії, Великобританії охопила, окрім Львова, і такий потужний осередок західноукраїнських традицій мистецтва і ремесла, як Івано-Франківськ. Значний поштовх до відродження ковальства у цьому місті від середини 1980-х рр. здійснив випускник КУДПМ (1969) Олег Байков (1949–1994). Як художник Івано-Франківського художнього комбінату від 1986 р. О. Байков виконав низку кованих просторових та інтер’єрних творів, у яких проявилися знахідки оригінальних конструктивно-пластичних рішень. Їх вирізняє гармонійне відчуття архітектоніки та орнаментальної ритміки (решітки вхідних дверей Обласної бібліотеки м. Івано-Франківська (1987); комплексне оформлення Будинку урочистих подій с. Вигода (1987); декоративні решітки-панно в інтер’єрі санаторію «Молдова» м. Трускавець (1989). Такі ж ознаки авторського почерку притаманні благоустрою вулиць та парків цього міста 1990–1991 рр., світильникам-бра та перегородкам в костелі та обласній лікарні м. Івано-Франківська, монументальній пластиці «Всесвіт» в інтер’єрі санаторію «Перлина Прикарпаття» м. Трускавець (1993), що виявився останнім твором О. Байкова.

На початку XXI ст. Івано-Франківськ став безумовним лідером в Україні щодо кількісних і якісних показників в організації міжнародних щорічних фестивалів та виставок ковальства під однойменними назвами «Орнаментальне ковальство» і «Свято ковалів» (2006–2011). Головним організатором та ідеологом цих акцій є заслужений художник України Сергій Полуботько, директор підприємства «Ковальська фабрика «АРМА». Закінчивши художній факультет Івано-Франківського педагогічного інституту, С. Полуботько від 1988 р. зайнявся ковальством. Беручи участь в чеському фестивалі «Гефайстон», митець познайомився з професором Альфредом Габерманом, на запрошення і під керівництвом якого пройшов навчання в Європейському центрі підготовки фахівців по збереженню архітектурної спадщини в м. Венеції, Італія (1992). Відтоді С. Полуботько активно працює в галузі орнаментального та архітектурного ковальства та кованої скульптури. Останній жанр є особливо показовим для виразу авторського почерку та творчого мислення майстра. Його ковані композиції «Блюз» (1993), «Дерево III. Гра в кості» (2005), «Дерево IV» (2006), «Дерево V. Вторгнення» (2006), «ДеревоVI. Франція» (2008), «Знак № 1.» Хрест «Пацьоркуватий» (2005–2010) тяжіють до абстрагованої пластики, яку автор «одухотворює», відштовхуючись від природи як джерела творчості (див. іл. с. 115).

В результаті організованих в Івано-Франківську ковальських фестивалів постали щорічні колективні пам’ятки ковальської творчості, що прикрашають вулиці та сквери міста. Зокрема, гідні уваги п’ятиметровий, на зразок спіралі ДНК, «Букет майстрів» (2006), «Великоднє сонечко» (2007), карусель «Круговерть ковальських міст» (2010), композиція «В рамках ковальської традиції» (2009) та інші, доповнені творами 260-ти учасників-представників дев’ятнадцяти країн світу, що впродовж останнього десятиліття XXI ст. побували в Івано-Франківську (див. іл. с. 114, 115).

Загалом, Ковальський літопис України XXI ст. виявляється настільки масштабним та різноманітним, що його вивчення потребує окремої уваги теоретиків. До вже згаданих творчих колективів та одноосібних авторів, що працюють з металами, неодмінно згадаємо плідну та успішну діяльність Київського заводу художнього ковальства «ТАНТЬЄМА», стилістичну вишуканість київської художньої майстерні Сергія Фірсова, підприємство Ігоря Шаповала «Сварожичі » в м. Олександрія Кіровоградської обл., підприємство «ДИЗАЙН+» Сергія Великохатського у м. Севастополі Республіки Крим, імпровізовану творчість севастопольського митця Станіслава Кушніра, базовану на засвоєнні місцевих традицій творчість династії Криворученків у м. Сімферополі, строго вишуканий дизайн у ковальстві сімферопольців Дмитра Листопада та Анатолія Полегенька, «Майстерню художнього ковальства» та «Майстерню живого металу» того ж міста; приватне підприємство «Феррум» в м. Одесі. На північному заході України, у м. Луцьку Волинської обл. сюрреалістичний дух та синтез матеріалів «пронизує» творчість колективу ковалів «Говерла». Сецесійні ремінісценції чіткої та пружної лінійної орнаментики приваблюють у стилістично вишуканих решітках та брамах Ужгородських майстрів об’єднання «Альфа і Омега». Романтика старовини присутня в роботах «Ковальського гурту» «Стара фортеця» у м. Кам’янець-Подільську Хмельницької обл. Тут творчість Романа та Андрія Кліща, Віктора Крапівки постійно збагачена фантазіями на тему Середньовіччя. У м. Чернівці вирізняється творчість Олега Жебчука, Андрія Хорта та Ігоря Веренька (див. іл. с. 117–122).

Найталановитішим майстром кованої скульптури малих форм у м. Києві з початку XXI ст. виступив Володимир Бєлоконь. Вільний потік фантазії породжує об’єкти, що неодмінно позначені тонким гумором та легким сарказмом на кшталт театру абсурду (див. іл. с. 116). Абстраговано-асоціативні композиції станкового характеру у поєднанні металу з емаллю від початку 1990-х рр. творить на київському грунті теоретик і практик мистецтва Олексій Роготченко. У XXI ст. він продовжує творчу лінію в металі у тандемі зі своїм сином Костянтином Роготченком.

Колористичні ефекти від титанового зварювання в скульптурі малих форм дніпропетровців художника Олександра Безручка та майстра Д. Кушнірука садово-паркову скульптуру, архітектурний кований метал та меблі успішно виробляє студія-майстерня «Птах» в м. Дніпропетровськ. Наймасштабніші архітектурні об’єкти та парки м. Донецька оздоблює кованим металом Українське ковальське підприємство під керівництвом Віктора Бурдука, що є головним організатором усіх ковальських симпозіумів цього міста. У творчому тандемі коваля «з діда-прадіда» донеччанина Сергія Касарука та дизайнера В. Шевченка «ковані шати» отримують донецькі храми та приватні помешкання.

З мажорною в’яззю барокової пластики асоціюється коване оздоблення архітектурних об’єктів «Ковальської майстерні Богдана Новосельського» в м. Городенка Івано-Франківської обл. Постійний творчий пошук та широкий асортимент виробів характерний для колективу «Ковальської фабрики АРМА» та майстрів Зиновія Геренди, Любомира Полянського, Михайла Зарицького з м. Івано-Франківськ. Зокрема, М. Зарицький за проектами Мирослава Яремака творчо продовжує рідкісну, але давню українську традицію виготовлення металевих царських врат, вівтарів, тетраподів і «павуків» для церков. Сакральну металопластику цього тандему митців можна побачити у церкві «Всіх українських Святих» в м. Зборові (царські врата, 2009 р.) та в с. Гошеві Івано-Франківської області (див. іл. с. 123).

У Львівській області нові форми колективної організації ковальського ремесла простежуються на прикладі українсько-канадського ковальського підприємства «Писанка», що у 1990-х рр. було засноване в Городку завдяки директору Євгену Крисі. Досвід Канади, Польщі, зокрема О. Боньковського спонукали засновника «Писанки» зосередити увагу на художньо-естетичній цінності продукції підприємства, яке станом на 2000 рік налічувало близько ста працівників. Ієрархічна система підприємства базується на колективній співпраці фахівців з інженерії, слюсарства, архітектури, художнього ковальства (випускники ЛНАМ Юрій Шостак, Тарас Уманський, ЛДКДПМ ім. І. Труша Олег Лебединський та ін.) дозволила фірмі досягти успіхів на конкурентному ринку. Оригінальна продукція підприємства отримала системні замовлення та збут у Львові, Києві, Донецьку, Одесі, Москві, містах Німеччини, на міжнародних виставках у Франкфурті, на фестивалі «Гефайстон» у Чехії. Своєрідною «візитною карткою» «Писанки» стали ковані ворота, брами, хвіртки, загорожі, поручні у так званому етнічному стилі (див. іл. с. 117, 118). Це, зокрема, стилізовані композиції дерева, соняхів, сільських хатинок, тинів із глечиками тощо. В арсеналі реалізованих проектів широкий стилістичний діапазон від абстрактно-геометричних орнаментальних мотивів до ремінісценцій львівського модерну чи Ар-Деко.

Образність соковитої ковальської пластики вирізняє і стилістичну мову Івано-Франківського майстра Олександра Горобюка, випускника ЛДКДПМ ім. І. Труша (1981). Серед перших робіт – ліхтарі для історичного середовища інтер’єрів Олеського замку (1981). Далі французькі замовлення на ковані меблі, торшери, столи (1998–1999), поєднання ковки з вітражем (стіл «Бджола», 2003); велика декоративна скульптура-світильник «Дракон» (2003), численні ворота, балконні решітки, панно («Журавлі», 2004; «Сонечко», 2004), меморіальні таблиці, де поєднується ковальство, карбування та лиття (2008), монументальні композиції кованої скульптурної пластики («Ангел», 2009), станкові твори, що поєднують метал і камінь («Лісова пісня», 2010). Митця приваблюють насамперед можливості соковито-динамічної пластики металу, яка дозволяє суттєво відійти від початкового імпульсу – задуму у світ гри з матеріалом, широких інтерпретацій ідеї та діагностики власного творчого почерку. Пульсуюча і динамічна ритміка творів О. Горобюка надає відчуття одухотвореності, яку можливо досягти лише майстрові з багатою творчою уявою та досвідом.

Дипломовані майстри художнього ковальства у XXI ст. активно розширюють асортимент виробів, насамперед ужиткового характеру, збагачуючи їх незвичним раніше декоративно-образним звучанням, іноді з прихованим філософським підтекстом. Поруч зі звичними камінними наборами та решітками, настінними та настільними свічниками, столами та стільцями, брамами та флюгерами бачимо ковані ліжка та спальні гарнітури, скульптурну ковану садово-паркову пластику із застосуванням нових технологій поліхромії разом із традиційними фактурами та клепковим з’єднанням чи зварюванням. Показовою у цьому плані може бути творчість Олега Шупрудька (двоспальне ліжко «Човен сну» (2005), дипломна робота бакалавра; балкон у ресторані «Слован» м. Івано-Франківськ (2007) дипломна робота магістра; брама «Карпатська»; садова пластика «Корова»; флюгер «Березневі коти»; камінна решітка «Фенікси»; брама «Карпатські полонини»; інтер’єрний меблевий гарнітур «Спіруліна» та ін. (2005–2007 рр.). Як і на конкурентному полі з фабричним ювелірством, фабричне ковальство спонукає креативних авторів до нових стилістичних ідей. О. Шупрудько, зокрема, пробує поєднати віяння стимпанку, футуризм і ретро у станкових творах «Світляк», «Бабка» та ін. (див. іл. с. 124). Станом на 2005 рік лише у Львівській обл. активно працювали і розвивалися понад 300 підприємств та фірм з виготовлення ковальських виробів. В масштабах України на цілеспрямований креативний розвиток зорієнтовані вже згадуване підприємство «Писанка», ковалі фірми «МенсБуд» зі Львова, підприємство «Старий мур», дніпропетровська творча майстерня «Пан Арт», ковальська фабрика «АРМА», дніпропетровські майстерні «Live Metall» та студія-майстерня «Птах», металевий дизайн підприємства «Новосвіт» в м. Калуш Івано-Франківської обл., чернівецьке підприємство випускника ЛНАМ Андрія Хорта та донецьке підприємство «Гефест» В. Бурдука та інші.

У м. Черкаси великим та різноманітним є творчий доробок в художньому металі випускника ЛДКДПМ ім. І. Труша (1967) Івана Лавріненка. Учень О. Лучинського та С. Мельничука, проявив себе як скульптор, художник – коваль та дизайнер інтер’єрів. Він – автор оздоблення громадських та приватних будівель, численної меморіальної пластики та намогильних хрестів, історичних реконструкцій кованої зброї, меморіальних таблиць. До числа престижних об’єктів, виконаних І. Лавріненком із застосуванням декоративної кованої пластики, відноситься оформлення «Українського ресторану» на Червоній Площі у м. Москві (2004). Домінуючим елементом тут стали рослиновидні форми ліхтарів, що обвивають стелю головної зали по могутніх дерев’яних балках, створюючи екзотичну атмосферу. Оригінальним є також вирішення декору інтер’єру заміського черкаського ресторану «Велес» у співавторстві з архітектором – дизайнером А. Петренком (2010). Центральну могутню фігуру – стовп «Велеса», що утримує і стелю, і всю композицію радіального інтер’єру, доповнює карбована ажурна фризова стрічка з латуні. Вона відображає стародавній слов’янський побут через динамічну сюжетну ритміку стилізованих фігур ремісників, мисливців, тварин, птахів. Цей силуетний вихор свята життя у металі органічно доповнюється статикою керамічних фризів з трипільською орнаментикою та дерев’яним масивом меблів у етностилі (див. іл. с. 125, 126).

Херсонське ковальство 1990-х – 2010 рр. найяскравіше у своєму різноманітті і багатоплановості представляє творчість Миколи Литвинова. Глибина джерельної бази авторського самовираження вимірюється більш ніж сорокалітнім вивченням історії Херсонщини, насамперед скіфо-сарматської доби, Київської Русі та Козаччини. Внаслідок цього цілі серії робіт групуються під назвою «Звіриний стиль», окремі твори – «Дике поле», «Скіфія» (кін. 1990-х рр.) тощо. Це динамічні композиції флюгерів, декоративні гривні, свічники, сувенірна скульптурна пластика. В останній особливо виразно прочитується авторський почерк, що, окрім історизму, сповідує мінімалізм формальних засобів та вишукану естетику пластичних якостей, гармонійне співвідношення нечисленних елементів, завжди лінійно чітких і технічно досконало виконаних. Митець намагається досягти чуттєво-естетичного впливу на людину через прочитуваність глибинного коріння образів. Новітня станкова пластика містить ужитковість символу ієрогліфу та архаїчний монументалізм (твори «Дрібна пластика» (2007–2009 рр.), «Свічник» (2006), «Флюгер» (2007). М. Литвинов з єдиного залізного прутка майстерно «в’яже» композиційні вузли-образи, покликані бути монохромними акцентами сучасного інтер’єру. Асоціативна оберегова символіка дуалістично прочитується, залежно від точок зору та урухомлення самих композицій. Для прикладу, поєднання «кінь-качка» символізує день і ніч відповідно до архаїчних слов’янських оберегів. В аналогічному ключі стилістики викувані і прикраси: лунниці, плетінки, підвіски. Утім, станковий твір «Чорноморський козак» задуманий і як монументальний пам’ятний знак-арка на березі моря (див. іл. с. 127).

Школа традиційного ковальства з початку 70-х років XX ст. діє при Національному музеї архітектури та побуту Пирогово. Засноване Богданом Поповим «Свято коваля – 2006» у Пирогово об’єднало сорок майстрів з різних регіонів України. Серед учнів Б. Попова – А. Нехорошов, О. Волков, Г. Матяш, Д. Оводенко, А. Зубрицький. Школа використовує цінну методику діяльності пересувної, яка ефективно використовувалася при відродженні кустарних промислів ще наприкінці XIX – початку XX ст. За допомогою Музею в Пирогово, але на базі «Міжнародної спеціалізованої виставки» «Будівництво і архітектура – 2007» відбувся Х фестиваль ковальського мистецтва «Місто ковалів», що від 2003 року утвердився як повномасштабний всеукраїнський проект. У фестивалях останніх років взяли участь ковалі та фірми з десятків міст України, Росії, Білорусі. Фестиваль включає аукціон, конкурси професійної майстерності, виставки авторських робіт, майстер-класи та особливо цінний досвід пересувної школи ковальства Б. Попова. Створити можливості для функціонування традиційного ремесла в сучасному світі і сладкоємність традицій від майстрів старшого покоління – головна мета школи. В числі практичних заходів Школи традиційного ковальства – майстер-класи, що організовуються в Пирогово, експедиції, які вивчали досвід народного коваля Михайла Тафійчука з с. Буковець Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (2006) та інші. У цьому ж 2006 р. в центрі уваги ентузіастів, що опікуються відродженням традиційного ковальства, опинилася єдина в Європі діюча від 1850-х рр. водяна кузня – тепер кузня-музей у с. Лисичево на Закарпатті. Відбудоване нове горно кузні та молот, що приводиться в дію водяним млином потужністю у чотири кінські сили, стали основою для проведення вже традиційних фестивалів ковальства «Гамора» (2006–2011). Більше трьох десятків майстрів ковальства щорічно виготовляють тут сувеніри та дрібну пластику, проводять конкурси етнографічно-мистецького спрямування, що позитивно впливає на розвиток зеленого туризму.

Отримала шанси на успіх і реанімація традицій козацького ковальства у контексті створення архітектурного заповідника «Мамаєва Слобода» в Києві, покликаного репрезентувати культурне життя України періоду Гетьманщини. В числі запланованого зведення більш ніж 98-ми будівель відтворено приміщення кузні, у 2002 році викувані хрести на козацькій церкві – прототипом якої було стала збережена донині Покровська церкву на Вінниччині, пам’ятник народного зодчества 1702 року. «Свято коваля-2006» резонансно сприяло залученню майстрів до іншого дійства – Міжнародного фестивалю «Країна мрій» (2007), що відбувався у Києві на Співочому полі. Під керівництвом музейника-етнографа Олексія Долі ковалі отримали змогу показати свою творчість на «Алеї майстрів». Цього ж, 2007, року тотожний за культурологічним значенням фестиваль «Коло друзів» у Чернівцях вперше на буковинській землі створив умови для колективного демонстрування інтер’єрного ковальства місцевими та запрошеними майстрами.

Від 1998 року проводяться масштабні фестивалі ковальської майстерності в м. Донецьку. За ініціативою В. Бурдука та ковальського підприємства «Гефест» у 2008 році був закладений міський «Парк кованих фігур». З цією однойменною назвою у XXI ст. фестиваль поступово став всеукраїнським і міжнародним. Фестиваль знаменний тим, що в аурі його організаторів 2004 року була реалізована ідея створити «Спілку ковалів України», в яку сьогодні входять майстри з усіх регіонів. Рівно ж, у Донецьку провели перший «Чемпіонат по ковальському багатоборству» (2005), метою якого була популяризація ручного кування як виду декоративно-ужиткового мистецтва. Впродовж десятиліття донецький Парк кованих фігур збагатився «Алеями»: Казок, Знаків Зодіаку, Закоханих, Кілець. Сотні творів Парку засвідчують, що за кількісними показниками донецький фестиваль є наймасштабнішим в Україні. При цьому кількісному і якісному розмаїтті донецького «Парку кованих фігур» титульним твором-символом фестивалю можна вважати історично обумовлений твір-репліку «Пальму Мерцалова». Викувана з однієї рейки за допомогою молота і зубила ковалем Юзівського металургійного заводу О. Мерцаловим пальма висотою 3 м 53 см у 1900 році здобула Гран-прі на Всесвітній виставці в Парижі. Від 1999 р.пальма зображена на гербі Донецької області, а відтворені донецькими ковалями репліки цього твору прикрашають, окрім Донецька, й інші міста: зокрема Канни та Львів.

Традиційне ковальство Криму, максимально наближене до архаїчної автентики регіону, намагається розвивати у відродженій гірській кузні Микола Тарасенка. Перейнявши ази ковальського ремесла від майстра Василя Гощенка з с. Палійовка, М. Тарасенко спеціалізується на мистецтві холодної зброї. В асортименті його виробів – реконструкції старих мечів, ножі, сокири. Технології давнього ковальства знаходять свій авторський вияв у творчості кримчан Олега та Олексія Криворученків, Дмитра Левіна та когорти молодих прихильників зброярства, об’єднані фестивалем «Генуезький шолом», що був започаткований у м. Судаку (2007). У 2006 р. Спілка ковалів Криму на чолі з О. Криворученком заклала в м. Сімферополі другий в Україні після м. Донецька «Парк кованих фігур». Місто Судак стало відправною точкою для втілення ще однієї ідеї кола майстрів Криворученків по створенню мобільної навчальної кузні, яка б у різні сезони була навчально-популярною базою як для гостей Криму, так і для місцевих школярів. Загальноосвітня функція цього проекту може зробити його всеукраїнським у майбутньому.

На львівському ґрунті вперше розгорнуту авторську експозицію «Фантазій на тему старовини» у контексті колективної виставки 1997 року представив Василь Качмар. Його реконструйована холодна зброя та захисне спорядження гідні кращих музейних зразків – прототипів (див. іл. с. 132–133). У ключі народної гуцульської традиції від 1970-х до 2010-х рр. виготовляє мосяжні бартки, келехи, ножі та ковані топірці Михайло Шмадюк, що проживає в с. Лазіщина на закарпатській Гуцульщині. Особливістю авторського стилю цього майстра є акцент на орнаментацію в техніці карбування з геометричними та зооморфними мотивами. Унікальними зразками гуцульського вогнепального зброярства (пістолі, мисливські кріси), як і мисливським спорядженням, топірцями, келехами увічнив свою творчість неперевершений майстер Косівського мосяжництва Роман Стринадюк (1935–2010). Свої зброярські шедеври з бронзи, сталі та мельхіору Р. Стринадюк стилістично об’єднував техніками лиття, кування, жирування металом, травлення, різьблення по дереву.

Рух історичної реконструкції зброярства, що широко розгорнувся в Європі та Україні у 1990-х роках, мав свої передумови. В ексклюзивних випадках у цій ділянці працювали провідні митці художнього металу, зокрема від 1970-х рр. С. Вольський, О. Боньковський, В. Шоломій, Б. Романець та ін. (див. іл. с. 132). Утім, віддаючи данину історії розвитку художнього зброярства в Україні другої половини XX ст., слід окремо згадати видатного самодіяльного майстра з м. Северодонецька Луганської обл. Григорія Купченка (1926–2001). Його колекція творів, сформована у 1970–2000-х рр., має архаїко-асоціативний характер на тему зброї (див. іл. с. 130–131). Логічна структура його виставкових композицій побудована за принципом хронологічно-послідовних груп творів, об’єднаних авторським баченням міфології та історії України. Тому своєрідною магнетичною увертюрою є авторські археологічні знахідки Григорія Купченка, зібрані на теренах кургану-могили отамана запорозького козацтва Івана Сірка. Відтак, на світ з’явилася низка виразних за історичним змістом композицій, що формувалися впродовж десятиліть: «Кам’яний вік», «Мідний вік», «Бронзовий вік», «Залізний вік», «Спартак», «Київська Русь», «Запорізька Січ» (1970–1990-і рр.).

Визначальною для авторського почерку є чисельна колекція топірців, що можуть сприйматися і як поодинокі твори. Десятки цих предметів спочатку вражають безмежним розмаїттям пропорцій, конфігурацій, силуетів. Далі вони хвилюють викарбуваними образами історичних та епічних героїв, динамічними сценами боротьби, мереживом різьбленого орнаменту. У топірцях знайшли змістовне втілення романтизовані образи-символи первісних суспільств, мажорний вихор звіриного стилю, амазонки, давньоруські князі, герої козацтва, жіночі образи. Вишукана чіткість його силуетних конфігурацій топірців – фантазій на тему зброї супроводжується безкінечною в’яззю соковитої рослинної орнаментики. Майстерність Купченка – коваля не поступається його хисту у сфері технік холодного карбування, гравіювання та глибокого різьблення по сталі. Кожен твір – унікальний, адже техніка лиття (обумовлена можливість тиражування) не застосовувалася автором жодного разу. Топірці Г. Купченка програмно є антифункційними, хоча зберігають логіку, внутрішню і зовнішню динаміку первісної форми. Контраст дерева і металу використовується для посилення образності. Зокрема, у композиції «Київська Русь» він несе асоціативне навантаження взаємодії та суперечностей язичницького минулого та християнських символів. Саме призначення предмета тут – бути джерелом відповідних образів та історичних асоціацій.

Філософсько-естетична сутність творчості Г. Купченка була стверджена виставками у Львові (2000) та Києві (2001). Вони стимулювали процеси творчого спадкоємства у молодого покоління водночас на Сході і Заході України. Його творчість стала національною передумовою явища іншого історико-культурного спрямування, що на початку XXI ст. отримало масовий характер і базується на ідеї реконструкцій, зокрема історичного зброярства.

У 90-х роках XX ст. в різних містах України почали виникати клуби історичної реконструкції та збереження матеріальної культури давніх часових періодів. Цей рух, у Європі відомий від 1960-х років ще під назвою історичних рольових ігор, сприяв активному зацікавленню молоді давнім мистецтвом виготовлення та декорування захисного озброєння, реконструкцій холодної та вогнепальної зброї різних історичних епох. Рольовики-реконструктори, стилізатори або так звані «толкієністи» у Києві, Одесі, Львові, зокрема, об’єдналися у різні товариства, серед яких – Львівський козацький кіш, відомий реконструкцією козацької чайки «Пресвята Покрова», товариство збереження історичної спадщини «Галицький Лев», «Срібний вовк» та «Чорна Галич». У Києві перші виїзні ігри рольових реконструкцій середньовічних боїв та турнірних поєдинків були проведені 1992 року. До відомих київських клубів «Скалагрім», «Ратник», «Мордор» невдовзі приєдналися одеські клуби «Баварія», «Тангар» та хмельницький «Воїн». Зокрема, заснований старшим науковим співробітником Львівського історичного музею Тарасом Раком та однодумцями «Галицький Лев» (2001) спеціалізується на організації турнірів, майстер-класів, семінарів, фестивалів, що тематично охоплюють середньовічну епоху. Поряд із реконструкцією старовинних танців, музики, предметів побуту та одягу, члени клубу реконструюють, вивчають та популяризують мистецтво середньовічного, зокрема давньоруського, зброярства. В асортименті виготовлених та декорованих лицарями «Галицького Лева» предметів мають місце мечі, сокири, списи, складові захисних обладунків – шоломи, бармиці, кольчуги, наручі, наколінники, рукавиці, щити. Найдавніші реконструкції означених предметів декоровані орнаментом та геральдичними композиціями в техніках гравіювання, інкрустації, карбування. Творчість «Галицького Лева» доповнює «Клуб історичної реконструкції» «Срібний вовк», що відтворює давньоруські та інші прикраси: фібули, барми, браслети-наручі, підвіски тощо. У 2003 році до означеного руху на львівському ґрунті приєднався «МІФ» (Мистецько-історичний фонд, голова Олександр Павлюк), який стартував свою появу ковальським фестивалем «Замкові брами», виставкою «Арт-метал» «пришвартованою» поблизу Порохової Вежі у Львові козацькою чайкою «Пресвята Покрова». Дійство доповнилося куванням з портативними горнами та лицарським турніром, до яких приєдналися козацьке товариство «Кіш», товариство «Галицький Лев», митці з Білорусі, Києва, Івано-Франківська, Вінниці. Майстер-класи з технік дамаської і булатної сталі на подібних форумах часто проводить чернігівський майстер Валерій Дикаренко. Фантазії на тему зброї розвивають одесит Сергій Абдуллаєв, харків’янин Святослав Вовчук, донеччанин Віктор Бурдук (див. іл. с. 134). Житель с. Трудолюб Миргородського р-ну Петро Федоряка успішно присвятив свою творчість розкриттю таємниць давнього зброярства Японії. В асортименті його виробів реконструкції різного типу мечів, кинджалів, гравійовані цуби. Від 2000-го року у кримському м. Судак щоліта проводив міжнародний лицарський фестиваль-марафон. У стінах фортеці моделюється життя середньовічного міста, відроджуються традиції ковальства, проводяться театралізовані лицарські турніри та бугурти. Ковалі стають немовби синергетичним центром між туризмом, музейництвом, археологією, етнографією та театральним дійством. З початку XXI ст. своєрідна театралізована форма інтерактивного виховання «гартованим залізом» зародилася і на Півдні України, у м. Луцьку. Оригінального синтетичного характеру набув з 2007 року Всеукраїнський фестиваль ковальського та флористичного мистецтва «Солом’яна птаха», організований у Луцькому замку подружжям Грицюків. Творчо використовуючи природні та історичні можливості волинської землі, фестивалі у Луцьку базовані на концепції майстер-класів та колективної творчості. Символом єднання митців фестивалю стали колективні композиції «Свічник», «Дерево щастя», де ковальське ремесло поєдналося зі солом’яною флористикою. Фестиваль став справді масовим, завдяки залученню дітей та цілих родин, які творили своїх солом’яних «берегинь», «жар-птиць», «хаток» та вперше спробували свої сили в ковальстві.

Спорідненою з творчою практикою, але особливою галуззю сучасного ковальства є реставрація історичних артефактів в архітектурі. Ця галузь вимагає посилених знань з історії ковальства, досконалого ремісничого вміння та обізнаності з наукою відновлювальних і консервуючих засобів відносно творів мистецтва. Кількість об’єктів реставрації в металі у таких містах, як Львів, щороку збільшується. Насамперед це заміна елементів іржавого заліза та знищених часом фрагментів ковальства пам’ятках архітектури, спрямована до максимально близького відновлення їхнього первісного вигляду. Планомірну співпрацю реставраторів і художників по металу у 1970–1980-х рр. проводила «Укрпроектреставрація» (решітки бійниць міського Арсеналу у Львові, окуття брами Історичного музею, поручні костелу Марії Сніжної, ґрати Музею-аптеки на пл. Ринок, 37, ковані дашки Театру опери і балету ім. С. Крушельницької ін). Від часу здобуття Україною незалежності втілюються в життя ексклюзивні реставраційні проекти вітчизняних і закордонних фахівців щодо практичного вирішення проблем збереження кованого металу. Так, у 1997 році в руслі проекту Ґйотеборзького університету та Львівської академії мистецтв було реалізовано проект «Україна – 96», що включав реставрацію декоративних кованих дашків і брам будівель ХІХ ст. Значний обсяг робіт з реставрації та відновлення архітектурного кованого металу, елементів дверей і балконів виконано в рамках спільного українсько-німецького проекту «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова». Зокрема, це оригінальний балкон для квітів по вул. Вірменській, 17, що набув первісного вигляду 17 ст., брами на вул. Винниченка, 17, 26, пл. Ринок, 12, двері на вул. Під дубом, 10, Ужгородська, 16. У травні 2011 року відбувся семінар з реставрації металевих елементів дверей на історичних будівлях (див. іл. с. 135, 136). Успішно поєднує реставраційну діяльність, творчість в галузі експериментального актуального мистецтва та ковальства випускник ЛНАМ (2001) Віктор Проданчук. В його творчій майстерні відреставрована низка львівських брам, балконів, надбанних хрестів тощо (див. іл. с. 135).

Культурно-мистецькі та духовні зв’язки з Україною підтримують і майстри художнього металу різних поколінь, що працюють у США та Канаді. На початку XXI ст. таким прикладом є творчість Олега Шишкіна, що впродовж десятиліття працює в м. Оквілл, неподалік Торонто у Канаді. Один з його втілених у життя великих ковальських проектів носить назву «Українська Весна» (2005). Ця мала архітектурна форма на зразок модернізованих альтанок, декоративні елементи яких відображають стилізовану флористику, небесну та водну стихію весни, буяння пробудженої рослинності. Серед головних відзнак коваля у Канаді та США – три (дві золоті та бронзова) медалі на щорічних конкурсах ковальства в м. Рено, штат Невада (2000), дві золоті, срібна і бронзова медалі в м. Чарльстон, штат Пд. Кароліна (2001), та конкурсу в м. Галвстон, штат Техас (дві золоті і бронзова медаль) (2002), Metal Association (NOMMA), США, членами якої є ковалі 14 країн світу.

Майже два десятиліття у префектурі міста Детройт працює в ковальстві колишній викладач кафедри художнього металу ЛНАМ Євген Бохонок. Членом Асоціації ковалів Америки і частим гостем фестивалів ABANA є вже зганий корифей українського ковальства Олег Боньковський. Окрім вже згаданих нами фестивалів «Hefaiston» у Чехії та «Ferraculum» в Австрії українські ковалі беруть активну участь на фестивалях «Слов’янський базар» у Вітебську (Білорусь), «Ocr-Kracht» в Нідерландах, у Колбермоорі (Німеччина), в Ліллі (Франція), Гнєві (Польща), на конференції в Айронбрідж (Британія, 2007).

Таким чином, цивілізаційна місія кованого заліза вже у новому, XXI столітті продовжила свою неповторну тисячолітню канву культуротворчості. У тісній сув’язі з мистецькими, архітектурними, театрально-ігровими, культурно-освітніми, ринковими та модними тенденціями нового часу художнє ковальство, лиття та реанімована естетика зброярства отримують нове обличчя. В українському варіанті воно формується самобутніми рисами, що притаманні мозаїці регіонального розвитку освітянської бази, музейних та архітектурних заповідників, рівнем мистецько-культурного менеджменту. Утім, оцінка їхньої діяльності залежить від того, на яких творчих позиціях працюють митці: професійних, народних чи самодіяльних. Їхнє прагнення до самобутності та фаховий рівень реагування на нові світові тенденції забезпечують високі оцінки мистецької складової, а відтак – успіх на Батьківщині і в світі.

Авторські твори, однак, є лише однією стороною медалі художнього ковальства, адже його генетичною ознакою, як вкрай працеємного ремесла, була колективна творчість. Саме цей генетичний «візантійський хор» колективної творчості ліг в основу успішної діяльності спочатку цехів, а згодом ковальсько-слюсарських фірм та майстерень початку XX ст. Зокрема М. Стефанівського, М. Брилинського, братів Фельчинських, художньо-промислових шкіл, численні виставки регіонального та міжрегіонального значення.

Період відродження ковальської справи наприкінці XX – початку ХХІ ст. створив галузь як одну з найпотужніших і перспективних культурних індустрій України. Це проявилося насамперед у сучасній архітектурі та фестивальному ковальському русі, що охопив практично усі регіони. На базі головних фестивальних осередків вибух колективної творчості закарбували сотні видатних колективних творів, що стали окрасою вулиць, площ і парків українських міст. Однак, цей фестивальний рух не переріс в одну з примітивних форм сучасної масової культури, яка, за пересторогою філософа Ортеги, повертає людство до стану варварства. На заваді «сковзання» до однієї з форм культурної карнавалізації є сильне ремісниче начало, збереження і відродження традиційних рукотворних технік, вибагливість до місць дислокації, що стало ідеєю, камертоном практично усіх фестивальних та виставкових проектів у Києві, Львові, Івано-Франківську, Донецьку, Луцьку, Ужгороді, Судаку, Сімферополі та інших містах. Синхронно й органічно до своїх здобутків українські міста-лідери ковальського фестивального руху залучаються у «кільце ковальських міст Європи», Організацією, де головує Австрія. Фестивальний рух породив нові синтетичні форми мистецтва та культурні явища, які можна укласти у тріаді понять: «ковальство–архітектура–простір», «ковальство–флористика–інтерактивне виховання», «ковальство-історичні реконструкції, рольові ігри» та ін. Залежно від мети і таланту організаторів та учасників ці дійства оживлюють дух старовини або ж його зовнішню личину.

Художнє ковальство відбулося не лише як архітектурна «косметика», що від початку XX ст. визначала й акцентувала стилістику. Естетика металевих конструкцій та споруд викристалізовувалася у самодостатнє явище. Від каталізатора нових архітектурних тенденцій, що втілювали дух цивілізацій, ковальство викарбувало шлях до пластичного мистецтва з новими естетичними цінностями заради творення самих артефактів. Одна з найпотужніших культурно-мистецьких індустрій наприкінці XX – XXІ ст. стала водночас декоративно-ужитковим товаром та унікальним культурним продуктом. Металопластика нової доби характерна багатогранними поєднаннями різних культурних місій та творчих можливостей.

Share to Facebook
Share to Google Plus