Протягом тисячоліть індійські художні вироби з металу посідали одне з найвизначніших місць у загальній панорамі розвитку мистецтва континенту. Високими художніми якостями в рівній мірі позначені як звичайні побутові вироби з металу, так і предмети культу. Загалом, санскритське слово «шилпа» однаково означало майстерність, ремесло, прикрасу, твір мистецтва або архітектури, що свідчить про нероздільність понять «мистецтво» і «ремесло» у Давній Індії. Предмети з міді та бронзи – сокири-тесла, серпи, пили, мечі-кинджали – знайдені в поселеннях культури долини ріки Інд 3-го тисячоліття до н. е. Високий рівень обробки та художніх якостей демонструють розкішні ювелірні прикраси Мохенджо-Даро – полісу Хараппської цивілізації 3-го тис. до н. е. Тут виявлено намисто, пояси, браслети з бусин сердоліку та іншого шліфованого каміння твердих порід. Окрім досконалого володіння технікою шліфування каменю давньоіндійські ремісники також вміли його свердлити, використовуючи наконечники кремнієво-вапнякових свердл із заглибленнями на робочих кінцях для абразивів та води. Серед первісних технік обробки каміння мали місце також хімічні та температурні обробки, гравіювання та травлення. Шедевром техніки бронзового лиття є так звана фігурка «танцюючої дівчини» з Мохенджо-Даро, що демонструє досконалу передачу граційності та витонченості людського тіла. В подальші часи метод лиття по восковій моделі «сир пердью» набув особливого релігійно-мистецького змісту внаслідок застосування його для творення індійської скульптурної ікони малих розмірів.

У малій бронзовій пластиці буддистського кола відчувається постійна творча напруга, викликана складними релігійними настановами та канонами її виконання. Особливо високого розквіту бронзова скульптурна ікона зазнала на півдні Індії з VІ по ХVІ ст. Неперевершеним шедевром періоду є скульптура бога Шиви-Натараджа XI ст. в космічному танці «народження світів». Замкнута кругова композиція, начинена складною іконографічною символікою, є відображенням великої космічної драми народження, життя та руйнування Всесвіту.

Високе скульптурне сприйняття форми було і є характерним для творення індійського металевого посуду. Традиційні тарілки для листя бетеля, підставки для мундштуків, посудини для рожевої води виявляють природність форм, чіткість пропорцій, живу текстуру ажурного та гравійованого орнаменту у високому рельєфі. Декоративне начиння виготовлялося методом лиття та виколотки зі складних сплавів цинку, свинцю, олова й міді, а також із золота та срібла. Особливої популярності в Індії зазнала інкрустація сріблом і золотом по темному металу. Окремі предмети при цьому тонувалася пастою, приготованою з аміачної солі або селітри, змоченої рапсовою олією та згущеною деревною золою. Серед інкрустованого декору траплялися як геометричні, так і рослинні орнаменти, стилізовані фігурки людей та тварин. Ця техніка інкрустації по матовому темному кольору поверхні дістала назву «бідрі» за найменуванням містечка Бідару поблизу Хайдарабаду, де вона виникла. Розквіт ювелірної справи в Індії припадав на ХVІІ–ХІХ століття. Цей період характеризується особливо розкішними прикрасами та начинням. Головну роль у декорі стало відігравати коштовне каміння, яке часто суцільним килимовим покриттям лягає на поверхню виробів. В ХVІІ ст. каміння індійськими ювелірами фіксувалося в глибоких гніздах, майже на одному рівні з поверхнею предмету. Переважали густо-зелені смарагди та рубіни кольору «голубиної крові», насиченість яких підсилювалась методом плавного підігрівання. Доповнююча роль у декорі відводилася діамантам і перлам. В індійських коштовностях часто трапляється сполучення двох видів емалей – виїмчастої та «холодної». Остання, посуті, була мозаїкою з невеликих шматочків різноманітного каміння. Цікава також техніка специфічно індійської емалі. Полягає вона у заповненні золотом програвійованої поверхні скла або товстого шару емалі при високій температурі. Скляний чи емалевий фон при цьому здебільшого робився зелений або червоний для імітації поверхні рубіну або смарагду.

Культивування каменю в індійських ювелірних виробах дещо гальмувало розвиток інших видів декору: філіграні, зерні, рельєфного гравіювання, карбування. В епоху колоніалізму в XIX ст. індійське ювелірне мистецтво занепадає.

Індія здавна вважається колискою залізообробного ремесла на Сході. Перші дрібні предмети з заліза зустрічаються тут вже з другого тисячоліття до н. е. Близько XV ст. до н. е. в Індію проникають племена світлошкірих кочівників – аріїв, що разом із священними вченнями, ведичними текстами принесли на нові території свої секрети обробки металів. У давньоіндійських Рігведах назва бронзи – «айяс» на санскриті означає залізо. Чудом світової металургії і досі вважається монолітна семиметрова залізна колона, відлита в період гуптів. Про індійський «Дамаск» – різновид твердої булатної сталі – згадує Аристотель. Відомо, що вже у II ст. до н. е. з Гімалайських гір в Пенджаб зійшли досвідчені ковалі, які через Індію розповсюдили своє ремесло на Сіам, Китай, Японію, Персію, Аравію, Фінікію. Під час правління Олександра Македонського всюди найціннішою вважалася індійська сталь, що продавалася необробленою. Найбільшим ринком індійських булатів був Дамаск, звідки й прийшла їх назва – «дамаська сталь». Відома велика кількість сортів азійських булатів, які розрізняються за кольором, рельєфною структурою, фактурою, чистотою та протяжністю звуку від удару по них. В індійській державі Джайпур правили раджпути – «царські сини», що були далекими нащадками завойовників – скіфів. Традиційно вони були воїнами, що обожнювали сонце, коня та меч.

Розквіт індійського зброярства в технічному та орнаментальному відношенні припадає на період правління династії Великих Моголів. Головними центрами зброярства були Пенджаб, Лахор, Шахпура, Кашмір, Бенгал. Вербування в ХVІ ст. кращих майстрів-ковалів та ювелірів країни під опіку імператорів вивело індійське зброярство на перше місце серед усіх східних держав. Серед специфічних індійських видів холодної зброї – кинджал «куттар», у вигляді своєрідного продовження руки, ножі «куйтси», що поражали в леті, бойова сокира «буї», «тигрові кігті», зброя факірів – парні роги антилопи «мару», метальні кола «чакрам». Цікавими є круглі опуклі щити з Делі, які виковувалися з холодного шматка заліза із наступним заповненням золотим дротом утворених радіально тріщин. Відомі також індійські щити з напівпрозорої шкіри носорога, розписані золотим лаком і доповнені металевими деталями.

Особливо розкішним декором відзначаються піхви та руків’я індійських шабель та кинджалів. Руків’я багатої холодної зброї виготовлялися з нефриту або слонової кості, інкрустувалися золотом, вставками перламутру та коштовного каміння. Піхви нерідко вкриває суцільний гравійований орнамент, доповнений черню та карбуванням. Техніка віртуозного карбування індусів досі не має аналогів в інших країнах. До початку ХІХ ст. в Індії розвинулася культура колекціонування зброї та її виготовлення як твору мистецтва, призначеного лише для огляду.

В індійському зброярстві яскраво проявилися найкращі художні риси й технічні якості ковальства та ювелірного мистецтва.

Share to Facebook
Share to Google Plus