Засоби обробки металу цієї технологічної групи пов’язані найперше з тектонічною організацією предмета: прикраси, знаряддя чи начиння. В ювелірному мистецтві формотворення набувало яскраво вираженого декоративного звучання.

В арсеналі засобів українського ювелірства з давніх часів важливе місце займало лиття. Найдавнішим відомим способом було лиття по плоскій моделі зі збереженням глиняної форми, що уможливлювало проведення багаторазового відливу.

Важливе місце займало також одноразове лиття по восковій моделі (метод «втрачений віск»). Ускладнений різновид цієї техніки полягав у просочуванні воском плетених прототипів прикрас з волосся, льону чи шерсті. Після випалювання їх з форми робили відлив, що нагадував філігрань. Потреба у більшій кількості складних виробів спонукала майстрів до досконалішої постійної моделі замість воскової, з литтям у земляні або кам’яні роз’ємні форми. Ця техніка лиття, що особливо поширилася у Середньовіччі, дала змогу не лише ускладнити форму виробу, а й імітувати рукотворний декор у вигляді філіграні чи гравірування. Показовими тут можуть бути ливарські форми зірчастих сережок з псевдозерню з Десятинної церкви в Києві XII ст.

Однією з найдавніших технологій обробки металу є кування, поява якого зумовлена м’якістю і пластичністю металів, їх здатністю до деформації. Способами кування й лиття виготовлені перші з відомих в Україні прикрас.

Високого ступеня розвитку техніка кування набула в епоху бронзи в Сабатинівській, Білозерській, Білогрудівській культурах. До появи у X ст. техніки волочіння в Київській Русі усі дротові частини прикрас виготовляли куванням. Кування більшою чи меншою мірою застосовувалося у виробництві розплющених з насиченими краями браслетів і пластинчастих лунниць, гранчастих елементів прикрас, кованих витих шийних гривень. Традиційна стилістика цих виробів значно вплинула на загальний стиль ювелірного мистецтва доби Київської Русі, коли були відомі всі технічні прийоми країн Заходу і Сходу. Технікою кування давньоруські майстри виготовляли посуд і церковне начиння з міді, бронзи та срібла.

Стосовно художніх знахідок, що викристалізувалися впродовж століть існування кування, то всі вони можуть бути зведені до таких прийомів: рубання, гнуття, витягування, пуансонне набивання фону і фактури, насікання малюнка.

Наступна технологія, яку можна віднести до формотворчих, – це ручна виколотка або дифування, суть якої полягає у наданні тонкому листу металу ударами молотка об’ємної форми. Цей трудомісткий спосіб використовувався для виколотки щитів, шоломів, пустотілих елементів декору прикрас. Найвищої досконалості техніка дифування досягла у XVI– XVII ст. у виробництві церковного начиння й світського посуду. За технічними особливостями дифування розподіляється на такі технічні прийоми: витягування й виклепування.

ВИКЛЕПУВАННЯ – технологія формування об’ємного начиння, аналогічна витягуванню. Удари молотка чи інших інструментів здійснюються не діаметрально, а по спіралі від центру металевого диска.

ВИТЯГУВАННЯ – поетапне формування об’ємного начиння з диска листового металу методом кування за допомогою спеціальних інструментів і підігріву на вогні. Необхідний профіль посудини формується діаметральною деформацією металевого диска.

ВІСК ВТРАЧЕНИЙ – техніка для відливання виробів з бронзи, що грунтується на цінних властивостях воску: пластичності, легкоплавкості, що уможливлює використовувати віск як скульптурну модель.

ГАЛЬВАНОПЛАСТИКА (від імені Гальвані й пластика) – спосіб отримання металевих копій з будь-якого оригіналу (металевого чи неметалевого – скульптури, рельєфу, вази та ін.) електролізом, тобто розкладом водних розчинів солей під час проходження крізь них електричного струму. Винайдений італійським ученим Гальвані (1737–1798). Для отримання копії зняту з оригіналу гіпсову форму (матрицю) покривають струмопровідним шаром графіту й опускають у ванну з розчином, під дією струму на ній відновлюються заряджені частинки (іони) металу – міді, срібла тощо. Відбувається поступове нарощування металевого шару, потім він легко відділяється від матриці. З середини XIX ст. цей спосіб поширився як засіб виготовлення металевих скульптур і рельєфів за ліпленими оригіналами замість коштовних відливок. Аналогічна технологія використовується для нанесення тонких металевих покрить (гальваностегія).

ЛИТВО – вироби, що їх одержують в результаті лиття, відливки.

ЛИТВО ХУДОЖНЄ – виливання художніх творів (скульптури, ювелірних прикрас тощо) з металів і сплавів (мідь, бронза, срібло, золото, чавун) за допомогою ливарних форм, за попередньо виготовленою моделлю. Відоме з глибокої давнини, наприклад, у Єгипті з 3-го тис. до н. е., Китаї з 2-го тис. до н. е.; Стародавній Греції і Римі, а в епоху Відродження і в XVII–XVIII ст. – у Західній Європі. Л.х. було відоме і в Київській Русі. В Росії у XVIII–XIX ст. Л.х. освоюють чавуноливарні заводи Уралу, Тули і Петрозаводська, спеціалізований Каслинський завод, бронзоливарні майстерні при Петербурзькій Академії мистецтв. На території України від XIV ст. залишилися бронзові дзвони (собору св. Юра у Львові, майстер Я. Скора, 1341 р.); з XV ст. – художньо оздоблені гармати (там само, майстри Л. і М. Герле, XVI ст., К. і А. Франке поч. XVII ст.). З поч. XVII ст. в Галичині та на Волині відливали скульптури (саркофаги Синявських, А. Кисіля та ін.). Було розвинене також виробництво дрібних предметів буденного вжитку (люстри, свічники, ступки, кухонний та аптечний посуд). На західних землях України в цей час значними осередками Л.х. були Львів, Перемишль, Броди (майстри Т. Полянський, І. Бобровський, І. Бельман). Пізніше Л.х. розвинулось у Києві, Глухові. Тут майстри кін. XVII – поч. XVIII ст. А. Петрович, Й. і К. Балашевичі виготовляли художньо оздоблені гармати і дзвони. З XVII ст. починається чавунне Л.х. Спочатку це були чавунні плити, напр., для підлоги cв. Софії в Києві та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври (XVIII ст.). На поч. XIX ст. з чавуну відливають надгробні плити (напр., на могилі Кочубея та Іскри на подвір’ї Києво-Печерської лаври, відлита на Луганському заводі). У 40-х рр. XIX ст. у Києві побудовано чавуноливарні Дегтярьова, Головацького, Термена та ін. Кращі роботи тут виконувались за проектами В. І. та О. В. Беретті (архітектурні чавунні елементи декору Київського університету, огорожі колишніх пансіонату Левашової (нині Володимирська, 54) та Першої гімназії (нині бульвар Т. Шевченка, 14). Л.х. з чавуну впровадили у свої проекти архітектори І. О. Фомін і В. Г. Заболотний (чавунні декоративні елементи будинків Ради Міністрів, Верховної Ради України та ін.).

ЛИТТЯ – спосіб художньої обробки металів, який полягає у заповненні ними у розплавленому стані спеціальних форм, для чого попередньо виготовляється модель (з глини, воску, гіпсу) та форма з неї.

ЛИТТЯ (ЧАВУННЕ). На початку XIX ст. для лиття мереживних ювелірних прикрас почали використовувати чавун. Однією з перших фабрик чавунного лиття стала Берлінська імператорська фабрика, заснована у 1804 році. Більшість ювелірних прикрас виготовлено на цій фабриці між 1813 та 1815 рр., коли країна гостро потребувала золота і срібла для ведення війни проти наполеонівської Франції і коштовні метали були вилучені у населення. В обмін на вироби з коштовних металів держава пропонувала прості залізні (чавунні) прикраси, на лицьовому боці яких робився напис: «Gold gab ich fur Eisen» («Я віддав золото за залізо»), а на звороті зображався портрет Фрідріха Вільгельма III Прусського. Виробництво чавунних брошок, намиста, браслетів, віял, гребінців та ін. продовжувалося до кінця XIX ст.

ЛІЯРНИЦТВО – в давнину – виливання (з міді та олова) дзвонів, гармат, ліхтарів, коновок, посуду, прикрас. Л. поділяється на людвісарство і конвісарство. На Україні Л. виникло в XIV ст., тепер мало поширене.

МЕДАЛЬЄРНЕ МИСТЕЦТВО – мистецтво виготовлення монет та медалей, сфера малої пластики. Твори М.м. виготовляються з міді, бронзи, срібла, золота, піддатливість і міцність яких сприяють чіткості зображень і деталей. М.м. властиві пошуки лаконічних композиційних і пластичних вирішень, широке застосування символів, емблем і алегорій, органічне єднання написів та зображень, стійкість головних іконографічних типів та засобів. М.м. народилося разом з металевими монетами в Лідії (Мала Азія) та Стародавній Греції в VII–VI ст. до н. е. Відома медаль, що була виготовлена до 900-річчя заснування Риму (147 р. н. е.). Великі монети в давнину відливалися в формах, але в основному застосовувалося карбування монет штампами із загартованого металу з гравійованими негативними зображеннями. Античним монетам притаманні міфологічні сцени, прості й гармонійні образи божеств, які в середні віки змінюються орнаментальністю та геральдичним характером композицій. Монетам та медалям країн Азії властиві вишукані каліграфічні написи. Зачинателем медальєрства ренесансної доби вважається Пізанелло (медаль візантійського імператора Іоанна VII Палеолога, 1438 р.), а також Маттео де Пасті, Бенвенуто Челліні в Італії та Жермен Пілон у Франції; К. Массейс, Й. Йонгелінк, П. Ван Віанен у Нідерландах; Г. Шварц, X. Вейдіц, Ф. Гагенауер – у Німеччині. Введення сталевих твердих штампів допомогло медальєрам бароко (Жан Варен, Гійом Дюпре у Франції) та класицизму (П. П. Утків, Ф. П. Толстой у Росії) досягти ювелірної вишуканості та чистоти обробки деталей у їх героїзованих композиціях. Починаючи з романтизму (П’єр-Жан Давид д’Анже), в М.м. тривають пошуки живописності та свободи пластичного світлотіньового ліплення. В Україні М.м. відоме здавна – народні майстри виробляли жіночі прикраси – дукачі. У XX-му ст. було виготовлено ряд медалей до пам’ятних дат, наприклад, до відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903), до 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка (1914), з нагоди ряду крайових мистецьких та промислових виставок та ін. В М.м. XX ст. значно розширюється коло виражальних засобів (контррельєф, заглиблений контур, чернь, емаль), ускладнюються композиція, пластична мова та фактура круглих медалей, збагачується тематика. Під час і після 2-ї світової війни широко розвивається українське військове медальєрство. Авторами проектів медалей як військових відзнак були: полковник УНР М. Битинський, Л. Лепкий, Л. Перфецький, Л. Рихтицький, В. Палієнко (80-і роки), В. Роєнко (90-і роки), Ніл Хасевич (90-і роки), Р. Глувко. У XX ст. розвинувся напрям пам’ятної історичної медалі філософської, соціальної, публіцистичної, екологічної тематики. Видатні досягнення в медальєрному мистецтві належать львівським митцям.

МЕТАЛОПЛАСТИКА – мистецтво утворення художніх виробів з металевої бляхи способами куття, вигинання, різання, карбування, штампування тощо. Термін впроваджено у 20-х рр. XX ст. Стосовно давніх виробів вживається термін торевтика.

МОНТУВАННЯ – остання формотворча техніка, яка лежить в основі ювелірної справи. Об’єднання окремих елементів прикрас чи начиння в єдине ціле. Більшість ювелірних виробів складається з великої кількості окремих частин, часто виконаних різними техніками і майстерно примонтованих одна до одної. Кількість частин може коливатись від кількох до кількох сотень у філігранних прикрасах. Як синтезуюча технологія, монтування незмінно присутнє в технологічній організації більшості ювелірних виробів.

СИПАННЯ (укр. народне) – лиття металевих виробів.

Share to Facebook
Share to Google Plus