Проводячи грань між формотворчими й орнаментаційними технологіями, окрім функціонального, треба відмітити ще один аспект: металообробка стала ювелірною справою не за функцією, а за суттю лише після збагачення декораційними технологіями.

В Україні для оздоблення виробів у різні часи застосовували гравірування, карбування, позолоту, філігрань, фініфть, чернь, тиснення, емаль, штампування, травлення та ін.

АЖУРНА ЕМАЛЬ, віконна емаль – одна з технік гарячої емалі, що полягає у заповненні кольоровими емалями отворів, ажурно вирізаних у металевій пластиці, або отворів у філігранному плетінні так, що після випалу робота стає подібною до своєрідного маленького вітража. Складність такої техніки полягає у відсутності металевої основи (тла), по якій могла б розтікатися розтоплена емаль. Тому А.е. для її зміцнення поступово нарощують при багаторазовому нагріванні. Мистецтво А.е. відоме у ранньому Середньовіччі і набуло поширення у XIV–XVI ст. Твори цієї техніки дуже крихкі і тому збереглося їх мало. У наш час А.е. майже не застосовується.

АНДОНУВАННЯ (нім. апосііегеп від грец. апосіоз – шлях вгору) – анодне окислення, спосіб покриття металевих виробів тонкою плівкою оксиду того самого металу електролізом. Застосовується для захисту металу від окислення на повітрі, а також надання металевому виробу необхідного кольору або блиску.

АПЛІКЕ (від фр. appligue – накладений) – техніка накладного срібла; виріб з металу, вкритий тонким шаром срібла.

БІДРІ – специфічно індійська техніка обробки металу, що отримала назву за місцем свого походження – міста Бідар поблизу Хайдарабаду. Особливість виробів бідрі – матовий чорний колір поверхні в поєднанні з інкрустацією сріблом та золотом. У цій техніці застосовується сплав цинку та міді. Благородний колір досягається в результаті обробки поверхні пастою, що містить селітру. В декоруванні бідрі зустрічаються як геометричні та рослинні орнаменти, так і стилізовані фігурки тварин та людей.

БУКЛЮВАННЯ (фр. bоuclе – локон, лат. buссulа – округлість щоки) – у мистецтві художньої обробки металу випуклі форми у вигляді виноградного грона або «ананасних» кубків, які виготовлялися в Німеччині XV–XVII ст.

ВИЇМЧАСТА ЕМАЛЬ – техніка декорування виробів з міді та бронзи кольоровою емаллю, яка вводиться в заглибини у металевій основі, зроблені за допомогою долота або штихеля. Застосовувалася в мистецтві давніх кельтів, Візантії та раннього Середньовіччя. Поступово витіснялася досконалішою технікою перетинчастої емалі.

ВОРОНІННЯ (чорніння, оксидування) – обробка поверхні виробів зі срібла або заліза з метою декорування або створення захисної плівки, що запобігає іржавінню. Колір утворюється методом спеціального протравлення або нагрівання з різким охолодженням у воді чи олії. В XV ст. – воронували лицарські обладунки, з 1-ї пол. XVI cт. і досі вогнепапьну зброю, часто комбінуючи цей спосіб з позолотою, насічкою, карбуванням тощо.

ГАЛЬВАНОСТЕГІЯ (від імені Гальвані та грец. stege – покриття) – спосіб нанесення тонких металевих покрить (позолота, сріблення, хромування) на різноманітні вироби електролізом.

ГІЛЬОШЕ (нім. gelioshier, від лат. gelare – застигати, заморожувати) – техніка гравіювання металевої поверхні з наступним покриттям шаром прозорої, часто кольорової емалі. З’явилася в епоху готики, набула поширення в XVI і XVII ст. За основу використовували золото і срібло, що сприяло досягненню рівномірної фактури у вигляді хвилястих, паралельних або променевих ліній; відбиваючи світло крізь шар емалі, вона створювала своєрідний ефект. Особливо славилася використанням цієї техніки фірма Фаберже.

ГЛІПТИКА (грец. γλuπτinη вирізьблюю) – мистецтво різьблення на дорогоцінних каменях, а також на металі, склі і слоновій кістці. Твори Г. називають гемами. Якщо рельєф геми заглиблений, її називають інталією, коли рельєф опуклий – камеєю. З V тис. до н. е. в Месопотамії з халцедону, гірського кришталю, ляпісу лазурі чи гіацинту робили циліндричні печатки з заглибленими зображеннями міфологічних сцен, пізніше також з написами. Вони були прикрасами, амулетами, знаками власності. З 3 тис. до н. е. цей звичай поширився також у Єгипті, але характерним виробом тут були геми у формі скарабея з гравійованим написом. У Стародавній Греції з 6 тис. до н. е., а також у Північному Причорномор’ї і на Кавказі набули поширення камеї з багатошарових каменів. Численні зразки античної Г. знайдено на території України (Ольвія, Херсонес, Пантікапей).

ГОФРУВАННЯ (від фр. qaufrer – робити складки) – 1) утворення хвилястих складок на тканинах, стрічках, металевих листах тощо; 2) видавлювання (тиснення) на тканині опуклого малюнка.

ГРАВІЮВАННЯ – декораційна ювелірна техніка, полягає у нанесенні спеціальним гравіювальним інструментом рисунка безпосередньо на лицевий бік предмета, причому він може бути як заглибленим, так і випуклим. Коли зображення наноситься на плоску поверхню, це називається плоским гравіюванням.

ГРАНУВАННЯ, ОГРАНЮВАННЯ, ОГРАНКА – художня обробка коштовних каменів шляхом шліфування їх; одна з головних операцій ювелірного мистецтва. Г. надає камінню гарних правильних форм, виявляє їх оптичні властивості, забезпечує полиск, гру світла. Вперше обробку коштовних каменів почали в Індії. Її основним завданням було максимальне збереження об’єму та виявлення кольору каменя, тобто тільки шліфування природної поверхні. Іноді також зрізали фаски, але без певної системи. Цей принцип приводив до утворення округлих чи лінзовидних форм, він зберігся в Індії до нашого часу. Метою європейського Г. стало максимальне виявлення «вогню» каменя – його полиску, здатності багаторазово заломлюватися і розщеплювати промені світла, навіть ціною втрати майже половини його природного об’єму. Цими властивостями найбільшою мірою наділений діамант, він і став мірилом досконалості коштовних каменів. Індійський спосіб шліфування в XIV ст. став відомий у Венеції, звідси його запозичили в Парижі, Брюгге, Антверпені, Нюрнберзі. Новий спосіб винайшов у 1476 р. ювелір з Брюгге Людвіг ван Беркем. Для шліфування алмазів він використав алмазний порошок, що створило можливість надавати каменям довільної форми. Г. поступово розвивалося, і пізніше склалося кілька основних типів огранювання, що дістали міжнародні назви. Вони стосуються як загальної форми, що надається каменю, так і системи огранювання його поверхні. Г. виконується на швидкісних металевих дисках, посипаних порошком корунду чи діаманта. Кожний з елементів гранованого каменя має назву: 1) коронка – верхня частина каменя; 2) рундист – межа верхньої та нижньої частин, найбільший діаметр; 3) павільйон – нижня частина каменя; 4) шип або калета – вершина павільйона; 5) кюласа – горизонтальна грань зрізаного павільйона; 6) ребро; 7) грань – площина, обмежена ребрами; 8) площинка – верхня горизонтальна грань. Існує сім основних типів огранювання: 1) кабошонове – поверхня округла, без граней, форма близька до півкулі чи еліпсоїда. Є найдавнішим типом Г., поширеним в античності і Середньовіччі; в наш час кабошоном гранують непрозоре та напівкоштовне каміння (бірюзу, опал, гранат, хризопаз, корал); 2) табличкове – плоскі камені з площинкою, значно більшою за грані фасеток (скісних зрізів по периметру); табличкових форм надають переважно оніксові, геліотропові та іншим непрозорим каменям; 3) ступінчасте – камінь гранується горизонтальними фасками, що утворюють ступені. Табличкове і ступінчасте Г. робиться переважно на прямокутних, рідше на восьмикутних каменях; 4) діамантове – найскладніше Г., надає каменю форми подвійної піраміди зі зрізаними вершинами; кількість граней у ній кратна 4-м і більше. Запровадження діамантового Г. пов’язують з ім’ям кардинала Мазаріні, який у серед. XVII ст. був ініціатором розвитку шліфувального промислу в Парижі. Наприкінці XVII ст. венеціанець В. Перуччі ускладнив його, довівши кількість граней коронки до 32, а павільйона – до 24. Діамантової огранки надають найдорожчим, високо прозорим каменям (алмазові, сапфірові, рубінові, гранатові, цирконові); 5) трояндове – має тільки коронку форми низької піраміди з плоскою основою; число граней кратне 6. Троянди бувають круглі, овальні, грушовидні тощо. Цей тип Г. з’явився у XVI ст.; змішане, напр. Г. діамантового з трояндовим, винайшли на поч. XIX ст., нині кількість його граней доведено до 150; 7) клинцеве – поверхня каменя кожної форми членується гранями, що мають вигляд видовжених трикутників.

ДАМАСКІНАЖ – (фр. damasquinage) – вид інкрустації металевих виробів золотом чи сріблом. На вирівняній поверхні металу рисунок прорізують штихелем або витравляють кислотою; заглиблення заповнюють золотим або срібним дротиком, який після вклепування і полірування утворює тонкий лінійний рисунок. Д. спочатку був відомий на Сході. Його головними осередками стали Дамаск та Іспанія. Застосовувався при виготовленні парадної зброї та обладунків. Був поширений також у Візантії та Київській Русі.

ДИФУВАННЯ – (від лат. diffеrе – набивати, розтягувати, розгладжувати) – техніка художньої обробки металевих виробів, аналогічна карбуванню (чеканці), але, на відміну від нього, дифування створює глибокий рельєф на великих поверхнях, особливо, пластичних металах. Один із засобів дифування – буклювання. На відміну від кування Д. виконується холодним способом. Для Д. використовують дерев’яні, текстолітові, гумові й сталеві молотки різної ваги та форми. Бляху кладуть на опори різної форми, на яких її гнуть, вибивають опуклі чи увігнуті елементи, а краї усаджують (гофрують круглогубцями, а потім склепують, від чого вони скорочуються). В наш час твори великих розмірів дифують частинами також по цементній моделі, а складніші деталі – по бабітовій, після чого їх допасовують та зварюють. Д. знали ще античні греки – Поліклет і Фідій цим способом виконали з тонких золотих блях статуї Афіни й Гери (V ст. до н. е.). Давньокиївські майстри таким способом робили чаші, чарки, ковші, які пізніше прикрашали карбуванням, гравіюванням, коштовним камінням. Спосіб Д. використовували і в наступні часи. У 1820–1830 рр. скульптор С. С. Піменов виконав Д. квадригу Аполлона на Александрійському театрі в Петербурзі; у 1863 р. невідомий скульптор з майстерні Н. П. Віталі – аналогічну групу для Большого театру у Москві. У 80-х рр. XIX ст. А. Бартольді створив 46-метрову статую Свободи, що встановлена у Нью-Йорку як подарунок Франції; у 1900 р. П. Війтович – статуї Слави, Поезії та Музики для фронтону Львівського оперного театру.

ЕМАЛЬ ВІКОННА – техніка декорування ювелірних прикрас, при застосуванні якої прозора емаль на виробах уподібнюється до прозорого скла. На відміну від перетинчастої емалі заповнені нею касти виготовляються не на поверхні предмета, а окремо, тому зі зворотного боку прикраси емаль нічим не обмежена і просвічується наскрізь. Один з методів роботи в техніці Е.в. – введення добавок, які не дають їй розтікатися при плавленні. Інший спосіб полягає в накладанні ажурної металевої заготовки на лист мідної фольги, заповненні її секцій (каст) емаллю відповідного кольору з подальшим затвердінням і наступним зануренням заготовки в кислоту, що роз’їдає фольгу. Майстри використовували цю техніку ще в XV ст., але зараз вона асоціюється з ювелірством XIX–XX ст., головним чином, з творчістю французького митця Рене.

ЕМАЛЬ РЕЛЬЄФНА – ювелірна техніка, що полягає в нанесенні на змодельовану, злегка підняту поверхню металу, товстого шару білої емалі і дальшим покриттям її шарами кольорової емалі, кожен з яких збільшував рельєфність зображення. Для створення ефекту рельєфного об’єму іноді було необхідно до десяти шарів. Ця техніка народилася у Франції та Іспанії в XIV та XV ст. і набула широкого розповсюдження в Європі XVIII ст. Відомі випадки, коли для створення об’єму, навіть скульптурного, використовувалася лише біла емаль, хоча здебільшого вироби з її застосуванням імітували багатошарові камеї римського часу та інкрустацію напівкоштовним камінням, від чого інша її назва – інскрустаційна емаль.

ЗЕРНЬ (грануляція, букв. зернення) – ювелірна техніка, що полягає у виконанні зображення на металевій основі способом напаювання дрібних зерняток золота чи срібла. З. створює світлотіньовий та фактурний ефекти, збагачує декоративність виробу. Відома з давніх часів. З. знали етруски, скіфи та інші народи. В епоху Середньовіччя її часто комбінували зі сканню (філігранню). Є думка, що припоєм служила амальгама золота із ртуттю, яка при нагріванні випаровувалась. З. використовувалася з X ст. в Київській Русі. Вона характерна для давньоруських колтів та інших золотарських виробів, у яких діаметр зернят золота не перевищував 0,5 мм. З XII ст. у давньокиївській ювелірній справі починає переважати скань.

ЗОЛОТЕ НАВЕДЕННЯ – спосіб виконання графічних зображень на металі технікою вогневої позолоти. Мідну бляху шліфують, покривають лаком (скипидару – 12, асфальту – 8, жовтого воску – 4, соснової смоли – 2 частини), закіпчують і підігрівають. Рисунок продряпують по лаку гострим інструментом і протравлюють кислотою, після чого натирають амальгамою (1 частина порошку золота стерта з 8–9 частинами ртуті, нагрітої до 300° С). При наступному нагріванні ртуть випаровується, а золото міцно з’єднується з металом основи. Цей спосіб золочення був відомий у Римі (I-е ст.), від Риму його успадкувала Візантія, від неї – Київ, Володимир, Суздаль. Пам’ятки XIII ст. – двері Суздальського собору (пластини від них із зображенням євангелиста Луки зберігаються в Російському Державному Ермітажі, із зображенням Хрещення – в Державному історичному музеї у Москві). Пам’ятки XV ст. – вхідні брами Успенського та Благовіщенського соборів Московського Кремля. Аналогічним способом покривали основу сріблом.

ЗОЛОТО СУСАЛЬНЕ – золото у вигляді дуже тонких прямокутних листів завтовшки від 0,1 до 0,3 мм. З.с. служить для декоративного оздоблення виробів: тиснення текстів і орнаментів на обкладинках та корінцях книжок, бюварах, папках, ювелірних футлярах тощо; для золочення меблів, а також для позолоти окремих архітектурних деталей з дерева, гіпсу, металу. Для прикріплення З.с. до декорованої поверхні шкіри, картону, гранітолю, дермантину, оксамиту, шовку та інших матеріалів попередньо наносять крохмальне борошно, потім спеціальним ножем накладають З.с. і гарячим (конгревним) тисненням скріплюють його з декорованою поверхнею. При декоративній обробці гіпсових, дерев’яних і металевих поверхонь З.с. наклеюють за допомогою спеціального лаку (мардану) – натуральної оліфи, звареної з вишневою смолою. З.с. використовувалось в архітектурі і декоративно-ужитковому мистецтві Київської Русі. В наш час застосовується у реставраційних роботах.

ЗОЛОЧЕННЯ – покривання тонким шаром золота поверхні різних предметів з декоративною або захисною метою. Декоративне З. використовують у ювелірній справі, архітектурі, виготовленні меблів, ужитковому мистецтві. Відомо 6 основних способів З.: 1) листовий – сусальне золото накладається на метал по мардановому лаку для одержання матової позолоти або по поліменту, що після полірування агатовим зубком дає блискучу позолоту; 2) вогневий – покриття основи металу амальгамою (розчин золота у ртуті). При нагріванні ртуть випаровується, а золото тривки зв’язується з металом основи; 3) плакування – покривання основи бляшками коштовних металів, які потім піддають тискові; 4) готовий виріб хімічно і механічно очищають, лудять оловом, змащують салом, на яке наклеюють фольгу, і нагрівають до температури топлення олова. Застосовується у сучасному виробництві; 5) виконується гальванічним способом; 6) у поліграфічному виробництві (конгревне) тиснення – давніше сусальним золотом, тепер спеціальними його імітаціями.

ІНКРУСТАЦІЯ (incrustatio – покриваю шаром) – техніка декорування художніх виробів; полягає у вирізуванні в матеріалі, з якого зроблений предмет, напр., дошці, заглибленого візерунка, який заповнюється шматочками твердих матеріалів – слонової кістки, перламутру, металу тощо. Врізані прикраси не виступають вище прикрашуваної поверхні. Відома І. на дереві, металом по металу (насічка), каменем по каменю та ін. Для надання більшої художньої виразності І. частіше виконується іншими матеріалами, відмінними від поверхні декорованого виробу. І. широко застосовується в декоративно-ужитковому мистецтві. Вона відома з давніх часів у різних народів. У Стародавньому Єгипті різними вставками із слонової кістки, шматочків синього та білого фаянсу, коштовного і напівкоштовного каміння прикрашали скрині, шкатулки, саркофаги, стільці та крісла, переважно з чорного дерева. У Стародaвній Греції та Римі І. широко застосовували для прикрашування різних виробів, у т.ч. й меблів. У період Середньовіччя І. дещо поступилася таким видам декорування, як розпис, золочення і різьблення, але з XVI ст. її знову почали використовувати майстри Італії, Франції, Голландії та інших країн (зокрема для оздоблення меблів). І. віддавна відома в Росії та Україні. Особливо відома на Україні в різьбленні по дереву, де для оздоблення виробів застосовували метал, перламутр, кістку, ріг, бісер тощо. І. застосовували також в архітектурі (у декоруванні фасадів та інтер’єрів будівель) і скульптурі. В наш час І. послуговуються переважно в декоративно-ужитковому мистецтві, реставраційних роботах, інколи в архітектурі тощо. В Україні поширена ще й своєрідна І. соломкою (монументальні композиції О.Саєнка, вироби народних майстрів).

КАНФАРЕННЯ (від лат. соnfarrе – поєднувати) – торевтика – технічний спосіб обробки поверхні металевих виробів, що полягає в її прокарбовуванні рівномірними точками, штрихами, насічками для надання необхідної фактури або маскування нерівностей та швів після відливання.

КАРБУВАННЯ – назва кількох способів холодної обробки бляхи пластичних металів (золота, срібла, міді та їх сплавів) для надання об’ємних форм, найчастіше – рельєфу. До них належать чеканка, вибивання, штампування.

КЛАУЗОНЕ (фр. сloisone – розділений перетинкою, від лат. clausere – оточувати) – перетинчаста емаль – техніка накалювання на золоту, мідну чи латунну основу тонких перетинок за контурами декоративного зображення, простір між якими заповнюється склоподібними масами різного кольору. Після опалу поверхня шліфується і глянцюється. Ця техніка, витісняючи виїмчасту емаль, досягає досконалості у Візантії та середньовічній Німеччині. По міді та порцеляні практикувалася в Китаї. Різновид перетинчастої емалі – сканна емаль, де перетинками служить дріт.

КУВАННЯ – спосіб обробки металів тиском, при якому в результаті багаторазових переривчастих ударних дій інструмента на заготівку створюється задумана форма. Кування буває холодне та гаряче. Найраніші куті вироби на території України з’являються у Трипільській культурі спочатку з міді, бронзи, а з 1-го тис. до н. е. – з заліза. К. – основний спосіб обробки металу в художньому ковальстві.

ЛУДІННЯ – нанесення олов’яного покриття на поверхню металевих виробів (гол. чин. з заліза, міді та їх сплавів). Товщина такого покриття становить 10–12 мікронів. Є три способи Л.: гарячий (занурення очищеного від жиру і протравленого виробу у розплавлене олово), гальванічний (нанесення олова гальванічним способом), контактний (занурення виробу в розчини, які містять олово). Від Середньовіччя Л. широко використовувалося для захисного покриття мідного посуду, з XVI ст. – також металевої декоративної фурнітури меблів.

МООСА ШКАЛА – практичний і загальновживаний спосіб визначення твердості мінералів, передовсім дорогоцінних каменів, заснований на тому, що вістрям твердішого матеріалу можна зробити подряпину на поверхні м’якшого. Шкала має 10 ступенів, була запропонована у 1822 р. австрійським геологом Фрідріхом Моосом.

НІЄЛО (іт. niello – чернь, від лат. niello – чорнуватий, темний) – старовинна назва черні, гравійованого малюнка на металі, який заповнюється порошком сірчистого срібла з домішкою олова і бури, з наступним опалом. Ця техніка була винайдена в античності, вдосконалена в Середньовіччі готами й арабами. В Україні відома як чернь.

ОГРАНЮВАННЯ – художня обробка дорогоцінних каменів шляхом шліфування, що надає їм регулярної форми, підвищує красу, полиск, гру барв. За формою контура (фас) камені поділяються на круглі, овальні, маркіза (біконічний овал), каре (квадратні), прямокутні, груші, краплі та ромби. Існує 7 типів О.: діамантове, ступінчасте, змішане, троянда, кабошон, клинцями, табличкове. Кабошон (камінь з опуклою, заокругленою поверхнею) є найдавнішим типом О., дуже поширеним у Середньовіччі. У наш час форму кабошона надають непрозорим та напівдорогоцінним каменям. Найскладнішим є діамантове О., винайдене в XVII ст. Його верхня частина – коронка має 32 грані. О. виконується на посипаних порошком корунду або діаманта металевих дисках, що швидко обертаються.

ОЛОВ’ЯНА ЧУМА – руйнування олов’яних виробів, переважно музейних експонатів, внаслідок алотропічного перетворення звичайного білого олова на сіре за температури нижче 13 °С. Спершу на виробі з’являються окремі сірі плями, що пізніше розростаються і при дотику розпадаються сіро-чорним кристалічним порошком; один предмет може «заразитися» від іншого. Найпростіший, але мало ефективний спосіб «лікування» ураженого предмета полягає в обережному нагріванні його; більш радикальний – «хірургічний» – у вирізуванні пошкодженого місця, заварюванні його оловом з наступною обробкою.

ПЛАКІРУВАННЯ (від фр. plague – пластика, рlaguer – накладати, покривати) – техніка покриття металевої (дерев’яної) основи тонкими листочками цінного металу: золота, срібла або слонової кості. П. – один із способів золочення, сріблення виробів.

ПОЗОЛОТА – покриття виробу-основи шаром золота. Існує 4 основних способи накладання П.: вогняний (предмет покривається амальгамою із золота і ртуті), холодний (сусальне золото наклеюється на основу за допомогою поліменту, марданового лаку чи, як у Київській Русі, залізним суриком або охрою), гальванічний та спосіб металізації (напилення розтопленого металу).

ПОЛІРУВАННЯ – 1) процес обробки поверхні виробів для надання їм полиску і високої чистоти; виконується після шліфування поверхні. Полірують метали тканинами або шкірою з нанесеними на них полірувальними порошками чи пастою. Деревину обробляють політурою; 2) завершальна операція деяких процесів механічної обробки скла (гранування, гравіювання, різьблення). Здійснюється за допомогою полірувальних речовин (полірит, крокус, пемза) для надання гладкості і блиску поверхні виробу. Існує також хімічне П.

ПУАНСУВАННЯ – техніка декорування виробів з м’яких металів (міді, олова) ударами молотка по залізному або сталевому пуансону з рельєфним кліше по краях, чим створюється безперервний рельєфний орнамент. Ця техніка найбільше поширилася в епоху ренесансу. Різновид карбування, канфарення.

РЕПУСЕ (фр. rероussе – перетискування, від лат. rе-раssоs – зворотний рух) – техніка карбування і вибивання по металу з використанням дерев’яної форми.

РИФЛЕННЯ (фр. rifler – стругати, дряпати, гол. rif, від нім. riff – ребро). 1) Технічний спосіб обробки різних матеріалів гравіюванням, карбуванням, різанням, що полягає у нанесенні ряду паралельних заглиблених ліній, рівців. 2) Р. скла – попередня обробка гарячих заготовок ритмічними заглибинами різної форми для утворення декору на поверхні скляних виробів. Р. використовують для виникнення оптичного декору, а при роботі з сульфідцинковим склом – для наведення кольорового візерунка. Вальцьовані вироби можуть декоруватися кольоровою ниткою, крихтою, що значно збагачує художній образ виробу. Вперше такий метод декорування був розроблений і впроваджений у виробництво заслуженим майстром народної творчості України М. А. Павловським (Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика Худфонду України).

СКАНЬ (від давньорус. сукати, звивати нитки) – назва одного з двох технічних способів філіграні, що полягає в напаюванні на металеву основу тонких тягнутих, кручених або з насічкою ниток із срібла чи золота. Скань буває ажурною, коли предмет складається з самого дротяного візерунка, або глухою, коли він припаяний до металевої основи. На терені України техніка глухої скані була відома в 2-ій пол. 1 тис. до н. е. Надзвичайної досконалості в ній досягли майстри Київської Русі, власний стиль яких характеризується поєднанням скані з зерню – традиція, що сягала початків нашої ери. Після татаро-монгольської навали зустрічається рідко, винятком у XVI–XVIII ст. були роботи львівських і кам’янець-подільських ювелірів, які виготовляли цією технікою золоте філігранне намисто та інші прикраси, ґудзики, а також срібні чарки.

СУХОЗЛІТКА, СУСАЛЬНЕ ЗОЛОТО – облицювальний матеріал, тонкі металеві пластинки, золота фольга. Розрізняють кілька видів: т.зв. двійник – сковані разом тоненькі пластинки золота й срібла; сплав міді, цинку та інших металів; сплав срібла й алюмінію, зафарбований прозорим лаком у золотистий колір; чисто золота фольга.

ТАУШИРНА РОБОТА (іт. tausia, лат. tarsia) полягає у вкладанні золота або срібла в залізо або сталь. У Західній Європі була відома з епохи Меровінгів при декоруванні перснів, замків, зброї. Цю техніку широко застосовували індуси, перси, араби. Розрізняють два різних способи тауширування: набивання та наколювання. В першому випадку верхня частина вкладу є врівень з площиною предмета, а в другому він підіймається над поверхнею як барельєф. Для міцності з’єднання готові предмети підігрівали до утворення сплаву.

ТИСНЕННЯ – техніка художньої обробки шкіри, оксамиту, листового металу, картону тощо для отримання на їх поверхні рельєфних зображень. Т. металу здійснювалось шляхом набивання через м’яку прокладку (шкіра, свинець) листків металу на камінну або металеву матрицю з рельєфним малюнком. Цей спосіб відомий ще в мистецтві Стародавнього Єгипту та інших давніх країн. Використовується у виготовленні прикрас, оправ ікон та книг. З XX ст. Т. металу здійснюється в основному за допомогою гвинтового преса. Т. шкіри виконувалось нагрітими металевими матрицями уже з XII ст. і використовувалось для виготовлення книжкових оправ. Т. узору на оксамиті робиться шляхом видавлювання розігрітим залізним штампом.

ТОРЕВТИКА (грец. τορευάnóσ – сніцар, різьбяр, карбувальник) – збірна назва різних технік художньої обробки благородних металів холодним способом (карбування, витискання, гравіювання, пуансонування, філігрань та ін.). Часом, наприклад, на посуді, Т. імітувала рельєфне лиття: на виріб «одягали» рельєфно карбовану оболонку з тонкої бляхи, а порожнину між ними заливали оловом, смолою чи гіпсом. Найдавніші твори Т. походять з шумерського міста Ур (3 тис. до н. е.). Видатними творами єгипетської Т. є золота маска, статуетка та різноманітні окуття з гробниці Тутанхамона (XIV ст. до н. е.). Високою якістю відзначається крито-мікенська, фінікійська та архаїчна грецька Т. З VI ст до н. е. Т. все частіше замінюють порожнистим литтям (на втрачений віск), проте способами Т. володіли і найдавніші майстри періоду класики Фідій та Поліклет. Золоті прикраси технікою Т. грецькі майстри виготовляли переважно на експорт, під їх впливом зародилися також значні осередки золотарства в ряді районів античного світу, як Пантікапея та Ольвія в Північному Причорномор’ї, Александрія в Єгипті, Пергам в Малій Азії, в етрусків. Термін Т. застосовується тільки до творів стародавнього та античного мистецтва.

ФАЛЬЦ (нім. falz – жолоб, паз) – шов, канавка на виробах з металу, утворений на місцях з’єднання частин форми для лиття або як декоративний елемент.

ФІЛІГРАНЬ (від лат. fillurm – нитка і granum – зерно, давньоруське – скань) – ювелірна техніка, яка полягає в декоруванні або виготовленні самих предметів із завитків тоненьких срібних чи золотих дротиків, з’єднаних паянням. Дротики бувають круглі, з потовщенням або скручені у джгутики; часто їх доповнювали зерню. Ф. була відома бл. 2000 р. до н. е. в Трої, пізніше використовувалась у Мікенах і Етрурії, була поширена також в античному мистецтві. Значного розвитку Ф. набула у Середньовіччя, коли особливо славилися венеціанські ювелірні вироби. Суттєво розвинулася Ф. також у Київській Русі; цікаві пам’ятки цього мистецтва X–XII ст. знайдено в Києві, на території сучасних Сумської, Черкаської, Вінницької обл. У XV ст. в московській Оружейній палаті працювали майстри Ф. І. Фомін та Амвросій, у XVI ст. славилися новгородські вироби, у XVIII–XIX ст. – вироби Москви, Петербурга, Казані. В Україні в XV–XIX ст. Ф. прикрашували вироби у Києві, Львові, Кам’янці-Подільському та ін. містах. На ювелірних фабриках України Ф. використовується як один з елементів декору біжутерії, сувенірів тощо.

ФІНІФТЬ (від грец. χυμευτον змішую) – техніка емалевого розпису по металу. (Див. ЕМАЛІ ХУДОЖНІ). В середньовічному українському мистецтві – невеликі, переважно мідні вироби, покриті зображеннями чи орнаментикою з різнокольорової і непрозорої емалі. У фініфтяних виробах XVII ст. емалями заповнювали орнаменти, викладені філігранню.

ЧЕКАНКА – 1) Один із видів карбування, виготовлення металевих виробів шляхом вибивання на їх поверхні якого-небудь зображення. Для Ч. використовуються метали значної пластичності (золото, срібло, платина, мідь, латунь, томпак, сплави нікелю, алюмінію, м’яке залізо) в листах завтовшки 0,4–2 мм. Основним знаряддям роботи є сталеві бруски – пуансони (чекани) з вістрям різноманітної форми та молоток. Ударяючи молотком по пуансону, майстер деформує бляху, покладену на м’якій основі (гумі, мішечку з піском, смолі), періодично відгартовує її на вогні й обертає іншим боком. Так поступово створюється задумана форма чи зображення. Інколи Ч. усувають дефекти у виробах, вилитих з металу. Ч. була відома в Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, країнах Сходу, високого рівня досягла в епоху Відродження та бароко. В українському золотарстві ця техніка домінувала у 2-ій пол. XVII–XVIII ст. 2) Виготовлення монет, медальйонів та ін. карбуванням.

ЧЕРНЬ, НІЄЛО (іт. niellо) – вид художньої обробки металів, який полягає в нанесенні графічного узору на поверхню срібних виробів шляхом наплавлення черневого сплаву. До складу Ч. входять сірчані окиси срібла, міді та свинцю. Синювато-чорний черневий сплав має металевий блиск, значну міцність і пластичність, добре поєднується зі срібною основою виробу. Наноситься Ч. у роздрібненому вигляді на поверхню виробів з тисненим або гравійованим узором, після чого виріб випалюють. Розплавлена Ч., розтікаючись, заповнює заглибини узору, залишки Ч. видаляються за допомогою обпилювання та шліфування. Ч. була відомою ще в мистецтві античного світу. Зображення (сюжетні, пейзажні, орнаментальні) виконували на окремих пластинах (наприклад, в Італії у XV–XVI ст.) або наносили на побутові предмети: посуд, столові набори, зброю, ювелірні вироби тощо. У Київській Русі були срібні підвіски, браслети та ін., прикрашені Ч.

ЧОРНІННЯ – процес утворення на поверхні сталевих та чавунних виробів шару окисів заліза, що має синій або чорний колір з різними відтінками; різновид процесу воронування, який полягав у тому, що вироби нагрівають до температури, при якій на їх поверхні виникають кольори мінливості, витримують при цій температурі й охолоджують на повітрі. На заводах чавунні вироби покривають при температурі 400 °С, внаслідок чого на них утворюється гарна чорно-коричнева плівка. Синьою плівкою вкривається полірована сталь, якщо її занурити у розтоплену (310–350 °С) натрієву селітру.

ЮВЕЛІРНІ ЗОЛОТИЙ І СРІБНИЙ СТАНДАРТИ – прийняті міри співвідношень металів у сплавах для виготовлення ювелірних прикрас. Інші метали, зокрема мідь, у золото та срібло додають для того, аби зробити їх твердішими. Чистота золота в більшості країн визначається каратами (арабська назва насінин ріжкового дерева, які здавна застосовували для зваження). Чисте золото має 24 карати. У різних країнах співвідношення срібла та міді у сплавах не однакове. В Німеччині та Італії звичайно вживають срібло 800 проби (800 частин на 1000), у Швеції – 813. У Північній Америці, Великобританії існує «стерлінговий» стандарт, що відповідає 925-й пробі, хоча відповідно до стандарту «Британія» срібла у сплаві повинно бути 958,4 частини на 1000. Цей стандарт розповсюджений у Франції та Великобританії. Вважають, що слово стерлінг походить від назви одного з північно-німецьких племен – стерлінгів, вироби яких XII–XIII ст. мають високий вміст срібла.

Share to Facebook
Share to Google Plus