АГРАФА (фр. аgrаfе – пряжка) – коштовна, багато декорована пряжка, шпилька чи застібка, яку носили переважно на верхньому одязі. З XVI ст. поширилася мода прикрашати А. також головний убір.

АМУЛЕТ (нім. amulett, лат. аmuletum від араб. hamalа – носити) – предмет, художній виріб з металу, скла або каменю, який наділявся надзвичайною здатністю охороняти володаря від дії темних сил; те саме, що талісман.

АПЛИК (від нім. Наftel, Неftel;Наftі – кайдани, пута, гачок) – гаплик, застібка на торбі, поясі, чересі. Фігурні металеві аплики часто прикріплювали до ланцюжка, на якому підвішували необхідні предмети особистого вжитку.

АФІШ (від фр. аfісkеr – виставляти напоказ) – брошка, якою застібався розріз верхнього одягу (сюрко), поширений у середні віки в Європі.

БАРМИ (від слов. рамо – плече) – опліччя, наплічна прикраса руських князів, шита золотом тканина. Бармами також називаються нагрудні металеві прикраси типу коралів.

БІЖУТЕРІЯ (від фр. bijouterie – ювелірний магазин) – дрібні золотарські та ювелірні вироби. До Б. відносять також оздоби первісних народів, виготовлені з рогу, кістки, кольорових камінців. В основному Б. виготовляється з некоштовних металів і каміння, слонової кістки чи перламутру із застосуванням усіх відомих золотарських технік. Б. завжди підпорядковувалася стилю епохи. До Б. належать персні, браслети, намисто, діадеми, декоративні ланцюжки, медальйони, сережки, а також фібули, застібки, пряжки, шпильки, ґудзики, пояси тощо. Від сер. XIXст. поширилося масове промислове виробництво Б. (штампованої) з імітаційних матеріалів, форми якої підроблялися під давні українські твори. Для XX ст. характерна тенденція пошуку високохудожніх форм Б. з використанням відносно дешевих матеріалів, у тому числі й синтетичних (напр., популярні вироби фірми «Яблонец» у Чехії). Виробництво Б. зосереджене на ювелірних фабриках, а також у промислових артілях.

БЛЕНДИ – гуцульська назва металевих бляшок, якими оздоблювали кожушані безрукавки.

БОВТИЦІ – 1) металеві підвіски до ковток (ковтки з бовтицями); 2) металевий ланцюжок для оздоблення шкіряного гуцульського пояса; 3) металеві кружальця, ґудзики для оздоблення гуцульських шкіряних торб, ременів, дівочих чілець та ін.

БРАСЛЕТ (фр. brасеlеt, букв. – зап’ястя) – прикраса у формі кільця, спіралі чи циліндра, яку носять на зап’ястях рук, на плечах, часом на ногах вище кісточок. Б. виготовляли різними золотарськими техніками, застосовуючи коштовні і кольорові метали, каміння, емаль, слонову кістку, перламутр тощо. За конструкцією Б. бувають жорсткі – з суцільного металевого кільця, двостулкові з завісами та замком і м’які – з пружного дроту чи рухомих ланок. У багатьох культурах епохи каменю зустрічаються Б. кам’яні точені або виготовлені з органічних матеріалів, як низки зубів, хребців, мушель тощо. У 3 тис. до н. е. на Близькому Сході почали робити кінці Б. у формі зміїних або лев’ячих голівок, які, можливо, мали апотрофічне значення талісманів. На території України ці мотиви поширили скіфи, їх виявлено на предметах з курганів Три брати, Товста Могила, Солоха, Олександропільський та ін. Найстаріші металеві Б. зустрічаються в західних областях України серед пам’яток т. зв. Висоцької культури XI–IX ст. до н. е. Особливо значне місце вони посіли в золотарстві Київської Русі. У X ст. їх скручували з двох гранованих дротів, золотих або срібних. В XI–XIII ст. плели з кількох попарно скручених дротів, що витягалися по кінцях. Шедеврами золотарства Київської Русі є двостулкові Б. XII–XIII ст., яких досить багато знайдено у скарбах, що їх кияни сховали від навали Батия. Це широкі Б., срібні з черню, часом із позолотою, зовні стулки обрамлені простим профілем і мотивом джгутика чи перлинок. Кожна стулка поділяється на два поля, обрамлених переважно зображенням арки, в деяких Б. cтулка поділена також по вертикалі, і тоді на її нижній, вужчій половині буває зображена трирядна плетінка або орнаментальний ряд із спіралей. На верхній половині під арками розміщені поодинокі, але, очевидно, тематично пов’язані зображення мотиву Дерева життя, а також птахів, левів, солярних знаків, зайця, гусляра, жінки в сорочці з довгими рукавами та розпущеним волоссям. Б., подібні до київських, робили також у Володимирі, але там на тло не наносили черні, а фігурки здебільшого покривали золотом. У середньовічній Європі, де одяг щільно покривав усю постать, Б. були у вжитку тільки в Італії – давала себе знати антична традиція. В епоху Відродження Б. набув форми обруча чи ланцюжка. З епохи класицизму і до наших днів Б. стали невід’ємною прикрасою жіночого туалету. Їх часто носили навіть по три на одній руці. Прикрашаються вони мініатюрними портретами, філігранню, зерню, коштовними каменями і металом. Сучасні Б. виготовляють із різних матеріалів – дерева, пластмаси тощо.

БРЕГЕТ (від імені А. І. Вrеguеt) – вид кишенькового годинника на ланцюжку, що відбиває хвилини і показує дні місяця, виготовлявся початково швейцарським майстром-годинникарем А. Л. Бреге (1747–1823).

БРЕЛОК (brеlоguе від brеlеr – прив’язувати) – декоративна підвіска до годинника, в’язки ключів або самостійна підвісна прикраса.

БРОШКА (фр. brосhе, від лат. broche – шпилька) – художня прикраса із закріпленою на звороті шпилькою, найчастіше виготовлена з благородних чи напівблагородних металів. Б. приколюють на жіночий одяг (до комірця сукні, до шалі і т. ін.), або застібають нею частини одягу. Здавна відома у Візантії, на Русі і в Західній Європі. Набула особливої популярності у XVII–XVIII ст. У XIX ст. поширилося виготовлення Б. з коштовних каменів та різьбленої кістки.

ГЕМА (від лат. gетта – вічко, брунька на виноградній лозі) – різьблений самоцвіт або квітник, витвір гліптики. Залежно від характеру рельєфу Г. ділять на інталії (заглиблений рельєф-матриця) та камеї (з опуклим рельєфом). Г.у формі скарабея з гравійованими ієрогліфами виготовляли в Єгипті в 3-му тис. до н. е. Звідти, ймовірно, традиція перейшла у Грецію, де часто скарабея зображували на реверсі гем. Особливою витонченістю і красою малюнка відзначаються грецькі Г. V–IV ст. до н. е. Прославленим різьбярем у 2-й пол. V ст. до н. е. був Дексамен Хіоський. Збереглось чотири Г. його роботи, з них дві знайдено в Північному Причорномор’ї. Найвищого розквіту виробництво Г. досягло в греко-римський період з кін. IV-го до I ст. до н. е., коли його центром став Пергам.

ГОДИННИК – прилад для вимірювання часу. Найдавнішим був Г. сонячний, відомий ще в античні часи у Середземномор’ї і на Далекому Сході. Години на ньому показувала тінь, що падала від центрального нерухомого стрижня-гномона на циферблаті. Потім з’явилися Г. пісковий та водяний, дія яких полягає в пересипанні чи переливанні речовини в сполучених посудинах з верхньої у нижню. Г. вогняним, у якому час вимірювався кількістю вигорілого ґнота чи олії, користувалися від античності до XIXст. Механічний Г. складається з рухомих стрілок на циферблаті, тягарців чи пружини, які приводять їх у рух, та механізму, що регулює цей рух. Винайдено механічний Г. у Китаї в 724 р. Перші згадки про його застосування в Європі походять з IX ст. Після 1300 р. Г. часто ставили на вежах ратуш і храмів, а з XV ст. поширилися й переносні Г. Після відкриття Г. Галілеєм явища незалежності періоду малих коливань маятника від амплітуди, X. Гюйгенс сконструював точніший, маятниковий Г. (1657 р.). В кін. XVIII ст. І. П. Кулібін запропонував оригінальну конструкцію біметалевого балансу. Перші механічні Г. мали лише годинну стрілку, хвилинна з’явилася у 1550 р., а секундна – у 1760 р. Г. з механізмом, що грає певну мелодію (на дзвіночках, сталевих пружинах чи гребені, приладі типу органа), називається курантами. В XVI–XVII ст. Г. були переважно настільні, у вигляді малої шафки, плоскої скриньки з горизонтальним циферблатом чи вежі. Оздоблювали їх архітектурними прикрасами з міді або латуні, інколи з позолотою. З кін. XVII до поч. XIX ст. поширеними були консольні та камінні і з позолоченої бронзи в поєднанні з мармуром чи порцеляною. Улюбленими стали камінні Г., прикрашені в техніці Буля, їх виготовляли до кін. XIX ст. Одночасно в Англії, а пізніше і в інших країнах з’явилися стоячі Г. у вигляді високої стрункої шафки, що ставилася на підлозі. Вони відзначалися високою точністю ходу, часто дуже гарним боєм. З XVII ст. поширюються також кишенькові Г., яким спершу надавали примхливих форм черепашки, яйця, черепа тощо. Наручні Г. з’явилися наприкінці XIX ст. На Україні виготовляли Г. різного типу. Здавна відомі були монументальні сонячні годинники. Найдавнішим з них є Г. на круглій вежі Спасо-Преображенського собору (побудований у 1031–1036 рр.) у Чернігові. Роль циферблата виконували тут ніші в стіні. Перший механічний Г., ймовірно, був установлений 1374 р. на вежі фортеці в Кафі (Феодосія). Про механічні Г. є згадки в описі Київського замку 1552 р., Острозькому літописі 1619 р. та ін. Порівняно найбільше відомостей про Г. збереглося із Львова. У 1404 р. на ратуші вже був курантовий Г. У 1549 р. встановлено ще один Г. на Галицькій брамі. В 1414 р. у Львові поселився перший професійний годинникар Лаврентій Гелленбазен, у 1419 р. їх було двоє, а з 1571 р. до 1604 р. міське право одержало ще п’ятеро. Окремий цех львівських годинникарів виділився із спільної організації ковалів та слюсарів у 1766 р. Львівські годинникарі у XVIII ст. славилися настільними Г. (т.зв. штуцер або жаба), які, крім годин і хвилин, вказували пори року, фази місяця, дні тижня, а також дзвонили. Механізм такого Г. складався з понад 600 деталей, їх виробництвом славилися львів’яни А. Камінський, Я. Гакель, Л. Скаржинський, Ф. Клинковський та ін., а також П. Добростанський з Підгірець (Золочівський р-н), Б. Яворський з Тернополя. У 2-й пол. XVIII ст. у Львові робили настільні Г. у вигляді заскленої шафки, прикрашеної бронзовими орнаментальними накладками, з емалевим циферблатом, з розписами. В 60-х рр. XVIII ст. у Кременці виготовляли каретні Г., оправлені в округлий срібний корпус з тонким карбуванням. У серед. XVII ст. Г., встановлені на вежах, були вже в усіх великих містах України. У 1697 р. на вежі київської ратуші встановлено Г. з постаттю архангела Михаїла, який відбивав години ударом списа по драконові. В 1744 р. на дзвіниці Києво-Печерської лаври встановлено Г. з 150-пудовим дзвоном, у 1758 р. – новий Г. роботи А. Левінського. Механізм сучасного Г. виконав у 1903 р. А. Єнодін. В серед. XIX ст. широкого розвитку набуває годинникарство в Харкові, де в 1858 р. працювало 60 годинникарів. Одночасно завод А. М. Миклашевсьrого (в с. Волокитин, тепер Путилівського р-ну Сумської обл.) виготовляв порцелянові корпуси для камінних і настільних годинників. У 2-й пол. XIX ст., у зв’язку з конкуренцією зарубіжних фабричних виробів, годинникарство на Україні занепадає, майстри займаються лише ремонтом або монтажем Г. з імпортних деталей. У 30-х рр. масовий випуск Г. було освоєно на Харківській ювелірній фабриці. Надзвичайно цінну колекцію годинників різних епох та типів, що складає близько тисячі експонатів, містить Музей етнографії та художнього промислу у Львові.

ГАРДИ – намисто в три ряди зі срібних монет (цвинцигерів, талярів та ін.), що побутувало в регіоні Українських Карпат.

ГРИВНА – давня прикраса у вигляді обруча, яка надягалася на шию; виготовлялася з бронзи, золота або срібла.

ГРИВНА ШИЙНА – металева прикраса у вигляді розірваного обруча, переважно з потоншеними та загнутими кінцями, яку носили на шиї (на загривку). Робили її з заліза, бронзи, срібла, рідше – із золота. Відома у різних народів з бронзового віку. Золоті, срібні, рідко бронзові Г. ш. були поширені у скіфів, – спершу гладенькі або кручені, з IV ст. до н. е. – пишно декоровані у греко-скіфському стилі. Кращим зразком скіфської Г. ш. є золота Г. з Товстої Могили (Дніпропетровська обл.), її кінці прикрашають протоми оленів і фігурки левів. Давньоруські Г. ш. переважно простої форми; воїни в X–XI ст. одержували їх як нагороду. В XII–XIV ст. у східних слов’ян Г.ш. стають лише жіночою прикрасою, а одночасно набувають значення грошової одиниці.

ДІАДЕМА (грец. διaδημa – пов’язка на голову, вінець) – 1) пов’язка для голови з коштовними самоцвітами у давньогрецьких жерців; 2) прикраса для голови у вигляді вузького обруча з коштовного металу на зразок невеликої відкритої корони; декорована орнаментальними мотивами і самоцвітами. Д. походить зі Сходу, в античному світі вона була ознакою сану, символом влади, пізніше стала жіночою прикрасою. В античній Греції Д. дуже поширений вид золотарських виробів. В Україні перші відомі діадеми з бронзової доби. Унікальними для Європи дві золоті діадеми Михалківських скарбів Х–IХ ст. до н. е. на Дністрі, один з них несе глибокий символізм 9-ти значних рогоподібних фігур, 9 солярних знаків під ними та хрестоподібних символів. Діадеми Михалківських скарбів пов’язують із агафірсами. Немає аналогів Д. Кіммерійської доби 900–700 рр. до н. е. Лубенського скарбу у вигляді пластини зі звуженими кінцями з отворами для кріплення, декорована ритмічною орнаментикою пуансонних виямок, як і посуд цього скарбу. У скіфських жіночих уборах виділяються Д. кількох типів: з рослинним орнаментом, із зооморфним і змішаним зооморфним та антропоморфним. Суцільнозолота стрічка діадеми ІV ст. з кургану Куль-Оба містить карбоване рельєфне зображення змієногої богині – «Володарки звірів», що ритмічно повторюється в стилізованій рослинній орнаментиці акантового листя та пальмет. Іконографія цього зображення має численні аналоги не лише у скіфському звіриному стилі, а й в Крито-мікенській культурі, в Малій Азії та в печерних святилищах таврів у Криму (І. Шауб, 2007, С. 265). Під час Другої світової війни з Харківського історичного музею ім. Г.Сковороди зникла скіфська золота Д., яку увінчувала фігурка птиці на квітці з розпістертими крилами. Від квітки піднімалися три стебла з круглими підвісками на кінцях. До періоду «Великого переселення народів» належить золота діадема «Керченська корона» з поховання в Пантікапеї, що складається з трьох з’єднаних між собою пластин, кожна з яких оздоблена десятками шліфованих гранатів трикутної, ромбовидної та прямокутної форми. Центральна пластина діадеми увінчана симетрично розташованими дзьобоподібними арочками. Близька за стилістикою, але простіша, з однієї довгої золотої пластини Д. V ст. з поховання біля Тілігульського лиману Одеської обл., декорована шліфованими овальної форми гранчастими гранатами. В Д. Київської археологічної культури ІV–V ст. застосовуються виїмчасті емалі, що творять геометричний поліхромно-інкрустаційний стиль. Однією з найцінніших знахідок є Д. з поховання біля хутора Верхнє-Яблочне Волгоградської обл. у Росії (кін. IV ст.) – зразок поліхромного стилю гунської епохи. Це суцільна бронзова стрічка, плакована золотом, знизу пряма, вгорі завершена гребенем з циркульних дужок і прикрашена рядами великих гранатів, зерню та сканню. Давньоруський період представляє княжа Д. Сахнівського скарбу Канівської обл., золоті аркоподібні пластини якої оздоблені в техніці перетинчастої емалі символіко-агеографічними орнаментами та зображенням вознесіння Героя на колісниці, запряженій грифонами. Не є переконливими твердження, що сюжет на центральній частині діадеми суто візантійського палацового циклу, що символізує вознесіння Олександра Македонського (Даркович, 1975, С. 154–159). Відомо, що іранський індоєвропейський епос фіксує письмові виклади міфу про вознесіння Героя на колісниці задовго до історії життя О. Македонського, тому сюжет може мати й інші, давнішіджерела іконографічної символіки апофеозу князя з огляду на характер зображення корони на голові Героя та атрибутів влади в обох руках. Другу – київську діадему княжої доби знайдено у 1883 р. у складі київського скарбу (№ 99). Її складають сім кіотоподібних пластин із трапецієподібними пластинами-завершеннями. До пластин-кіотів були прикріплені частково втрачені 21 підвіска крапле і квадрифолічної форми. На кожній із пластин діадеми зображено одну з постатей семифігурного Деісусного чину з архангелом і двома апостолами, виконаними в техніці перетинчастої і виїмчастої емалі на золоті із супровідними давньослов’янськими написами.

ЗАПОНКА – застібка з металу або іншого матеріалу для манжетів чи коміра верхньої чоловічої сорочки.

ЗГАРДА – нашийна жіноча прикраса з латуні у вигляді хрестиків, одна з найархаїчніших прикрас на території Українських Карпат та Буковини. Різні за типами та формами хрестики нанизувалися у кілька рядів на ремінець або шнурок і відокремлювалися один від одного переміжками, зробленими з латунного дроту, закрученого в спіраль. На закінченнях З. з’єднувалися круглими чепрагами. Чепраги так само, як і центральний хрест, були більших розмірів.

ЗГАРДИ – гуцульське жіноче намисто, що складалося із відлитих з латуні плоских хрестів різноманітної форми. З. застібалися за допомогою двох фібул круглої форми – чепраг. Орнаментальні елементи З. органічно поєднували в собі язичницьку та християнську символіку.

ЗМІЙОВИК – невеликий круглий литий медальйон з вушком, який носили на шиї з апотропеїчною метою. На одному боці звичайно буває зображення міфічної Медузи-Горгони, на другому – Богоматері з Дитям або архангела Михаїла, рідше – інших святих. Змійовики носили на Русі у XII–XIII ст. Одним з кращих зразків є відлитий із золота З. Володимира Мономаха XII ст., знайдений поблизу Чернігова. На реверсі в центрі – Медуза, навколо неї грецькі написи і кириличний «ГИ ПОМО–ЗИ РАБУ СВОЕМУ ВИСИЛИЮ. АМІНЬ» (Василій – християнське ім’я Володимира Мономаха).

ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ З ТОВСТОЇ МОГИЛИ – знайдена археологом Мозолевським на Дніпропетровщині у 70-х рр. XX століття. Це нашийна жіноча прикраса, на якій реалістично зображено у так званому звіриному стилі різні сакральні та побутові сцени, що символізували небесний, земний та потойбічний світи та свято Нового Року, яке скіфи відзначали у час весняного рівнодення. Серед скіфського художнього металу це найвидатніша знахідка.

ІНТАЛІЯ (іт. іntagl, від іаgliare – різати) – вид геми, різьблений на коштовних і напівкоштовних каменях відворотним заглибленим рельєфом. На відміну від камеї зображення І., особливо виконаної на прозорому камені, слабе. І. називають також металеві персні-печатки. Перші І. з’явилися в 5 тис. до н. е. в Месопотамії, спочатку у вигляді штампів, пізніше – циліндричних печаток. На них зображували міфологічні та культові сцени, а з появою штифту – також написи. З 3 тис. до н. е. їх запозичили єгиптяни, у яких характерним мотивом І. став скарабей. Багато І. робили для експорту, і вони поширилися у всіх країнах Середземномор’я; зустрічаються також на території Північного Причорномор’я.

КАМЕЯ (фр. саmее, з іт. саmmeо) – вид геми; мініатюрний опуклий рельєф, різьблений переважно в непрозорих самоцвітах (агат, онікс, сардонікс), пізніше також у мушлях. Для К. звичайно використовувалось шарувате каміння, темний шар якого ставав тлом, а світлий – зображенням. Ранньою стадією розвитку К. вважають найдавніші грецькі та етруські зображення скарабеїв (VI ст. до н. е.). Свого розквіту мистецтво К. досягло в період еллінізму, особливо в Александрії. Шедевром александрійської школи є т. зв. Камея Гонзага, що зберігається в Ермітажі. На ній зображений парний портрет правителя Єгипту Птолемея Філадельфа (правив у 285–246 рр. до н. е.) та його жінки Арсіної. Найбільшою з відомих К. є Миска Фарнезе (181–173 рр. до н. е.) з Національного музею Неаполя (діаметр 20 см, глибина 7,5 см). Це півкуляста посудина з сардоніксу, зісподу якої вирізьблено голову Горгони, а всередині на темному тлі в біло-блакитному шарі – багатофігурну сцену, що мала зображувати добродійство. В самій Греції найвидатнішим різьбярем К. вважали Пірготела – придворного майстра імператора Августа. К. служили прикрасами: їх носили як медальйони, вмонтовували в брошки, персні, намисто, музичні інструменти, посуд тощо. На них зображували жанрові, міфологічні, культові сцени, портрети, тварин, різні символи, а також копії живопису і скульптури. Найкращі колекції К. зберігаються в Державному Ермітажі в Петербурзі, Національній бібліотеці в Парижі, Музеї історії мистецтва у Відні. (Див. також ГЕМА).

КАПСЛІ (пол. kapsle – пістони) – круглі металеві ажурні кнопки для скріплювання деталей шкіряних виробів та прикрас. Застосовувались у народному мистецтві Прикарпаття, де їх називають кабзлі, кабзолі.

КЛІПСИ (англ. clips, мн. від сlір – затиск) – початково прикраси, що скріплювали декольте або фалди сукні; тепер – вид сережок, що їх прикріплюють без проколювання вух.

КОКАРДА (фр. сосаrde, від coq – півень) – металевий значок установленого зразка на форменому головному уборі.

КОЛТИ– підвіски до головного убору.

КОЛЬЄ (фр. соlliеr – ошийник від лат. Соlligare – зв’язувати) – ювелірна прикраса у формі коралів з коштовними каменями, підвісками.

КОРОНА (від лат. соrоnа – вінок) – у ранньому Середньовіччі прикраса, головний обруч готських королів, потім – символ царської влади взагалі, предмет ювелірного мистецтва. Прообразом вважається лавровий вінок античності, який у Римську епоху виготовляли із золота.

КУЛОН (фр. соulant – рухомий, вільний) – нашийна прикраса з коштовного каменя або його імітації, підвішена на ланцюжку.

ЛУННИЦЯ – прикраса у формі півмісяця, поширена в античності і Середньовіччі на Сході та в Римі. Золоті Л., оздоблені зерню та гравіюванням, робили в Ірландії у період великого переселення народів. Л. зустрічаються також на території Франції та серед германських народів Західної Європи. На Русі класичні форми срібних Л., прикрашених гравіюванням та дрібною зерню, відомі з X ст. В XI–XII ст. побутували також Л. з простих сплавів.

МЕДАЛЬЙОН (від іт. medag1іоnе, букв. – велика медаль) – 1) ювелірний виріб у вигляді невеликого овального або круглого плоского футляра, що у ньому зберігається яке-небудь зображення (здебільшого портрет), дрібний предмет або запис. М. носять на шиї як ювелірну прикрасу; 2) декоративний елемент у рамці овальної або круглої форми, виконаний технікою живопису або барельєфу, що був поширений в архітектурі та ужитковому мистецтві епох Відродження, бароко та класицизму. Застосовується в оздобленні фасадів будинків, меблів, тканин; 3) рельєф або малюнок у вигляді великих ромбів, розеток чи зірок, навколо яких групуються інші елементи. Медальйонне розміщення узору характерне для килимів, деяких тканих виробів. Численними є знахідки римських медальйонів на землях Черняхівської культури у ІІ–V ст. н. е. Золоті М., рідше срібні та бронзові, відомі по знахідках біля с. Райки, Ласкава, Бран, Борогиць та ін. З припиненням впливу римської цивілізації на давньослов’янське населення України використання медальйонів та монет-прикрас дещо занепадає, але продовжується у традиційному народному одязі.

МИТРА (від грец. мітра – східний капелюх) – 1) у давнину – дворогий головний убір, який носили стародавні правителі Ассирії, Персії та Фригії; 2) головний убір вищого християнського духівництва, який одягають під час богослужіння.

МОНІЛА (від лат. monilе – корали, коштовність) – у давніх римлян коштовний виріб у вигляді підвіски або защіпки плаща.

МОНІСТО, НАМИСТО (від давньоукр. моні – шия) – коралі з перлів, монет, нагрудний ланцюг.

МОНОКЛЬ (фр. monocle, від грец. μουοζ – один і лат. oculus – око) – кругле оптичне скло для одного ока. М. інколи закріплювали на шнурку, вправляли в золоту оправу або носили без оправи. М. завжди вважався предметом розкоші. Був у побуті ще в період після Першої світової війни. У наш час повністю вийшов з ужитку.

НАМИСТО – оздоба, яку носять на шиї жінки, а в первісних народів також чоловіки. Намиста відомі у всіх народів з найдавніших часів. За кам’яного віку намиста були з мушель та ікол звірів, в епоху бронзи – з бронзи. У Стародавньому Єгипті як намиста носили різного роду амулети, в Римі – оправлені геми та шнури скляних намистин. Скіфи Північного Причорномор’я первісно мали намиста пастові, скляні та бурштинові, а з V ст. до н. е. – також золоті грецької роботи. В добу Київської Русі боярські жінки носили намиста з медальйонів, хрестиків та великих намистин. Назва «монисто» записана в літописі XIII ст. У Західній Європі у X–XII ст. носили срібні намиста, сплетені з декількох дротин, а також шнури бурштину; в XV–XVI ст. їх робили з перлин або коралів; у XVIII–XIX ст. – з діамантів та інших дорогоцінних каменів, а також коралів. На Україні жіноче Н. існувало з найдавніших часів: у селянок – скромніше, у жінок козацької старшини – часто з перлів, бурштину та низок срібних і золотих монет (дукачі). Особливо улюбленими були Н. з правдивих червоних коралів.

ПАРЮРИ, ПАРУРЕС (від фр. – прикраса) – ювелірний гарнітур, що складається з коралів, брошки, браслета тощо. Найчастіше П. складалися з короткого намиста з підвіскою, довгого намиста та прикраси для волосся. Вони побутували в європейській моді з кін. XVI до поч. XIX ст. Інколи число виробів, що входило до складу П., далеко перевищувало класичне число три. У комплект могли входити сережки і браслети в єдиному стилі. Характерна особливість П. у тому, що намисто могло зніматися і перетворюватись на брошку. В інших випадках конструкція довгого намиста дозволяла розбирати його на частини і перетворювати на одну чи дві брошки, коротке намисто та браслет, які й складали П.

ПЕКТОРАЛЬ (від лат. ресtoralis – нагрудний) – 1) дорогоцінна металева нагрудна прикраса, що часто мала символічне чи апотропеїчне значення, була ознакою влади. Пекторалі носили єгипетські фараони, високі римські чиновники, скіфські вожді. Шедеврами скіфського мистецтва є золоті пекторалі з курганів Велика Близниця та Товста Могила (IV ст. до н. е.); 2) хрест з дорогоцінного металу з реліквіями, що його носять на грудях католицькі кардинали, єпископи й абати. У скіфів в ІV ст. до н. е. мали місце нашивні захисні пекторалі з бронзи, що захищали горло і верхню частину грудей у поєднанні з пластинчастими панцирами.

ПЕНДЕЛОК (фр. реndeloquе – підвіска, від лат. Реndere – висіти) – прикраса, підвіска в ювелірних виробах або люстрах.

ПЕРЛИ (фр., нім. реrlе, від лат. ріrulа – маленька груша) – використовувалися як прикраси, нанизані на нитку в коралях, нагрудниках, а також у сережках, перснях. П. утворюється внаслідок потрапляння в раковину молюска чужорідного тіла, наприклад, піщинки. Молюск виділяє на цей сторонній предмет особливу рідину, яка його обволікає, а згодом твердне, створюючи таким чином тіло П. Існують морські та річкові П. Починаючи від XIII ст. в Китаї П. почали розводити штучним способом, вкладаючи в раковину молюска чужорідне тіло. Виробництво штучних П. було вдосконалене у Японії в кінці XIX – на поч. XX ст. і продовжується донині. У XVI ст. жінки вважали, що носіння П. допомагало зберегти тонкий стан, що стимулювало попит на ювелірні прикраси з П. Їх у великих кількостях стали завозити з Індії та Китаю саме з середини XVI ст. Англійська королева так любила П., що мала вишиті ними сукні. В кінці XVI ст. перлини неправильної форми використовували для зображення частин людського тіла чи фігур тварин у ювелірних прикрасах. Поєднані рельєфним моделюванням із золотом та коштовними каменями, П. дозволяли відтворювати складні міфологічні та біблійні сцени, чудовиськ, птахів, вітрильники, мініатюрні рельєфні композиції. В Україні П. з північноросійських рік, Індії, Ірану, Цейлону нашивали на одяг, прикрашали також шати ікон.

ПЕРСТЕНЬ, КАБЛУЧКА – оздоба у вигляді кільця, яке одягають на палець. П. звичайно виготовляють з дорогоцінних металів, прикрашають самоцвітами чи іншими вставками, надають їм удосконалених форм. У сучасному ювелірстві обідок П. наз. шинкою, оправу каменя – кастом. Особливої форми надають П. жіночим, чоловічим, шлюбним, з печаткою тощо. Носили П. з часів Стародавнього Єгипту та крито-мікенської культури і в кожному з наступних періодів їм надавали своєрідних форм, властивих мистецькому стилю та звичаям тої чи іншої епохи і народу.

ПРИКРАСИ – загальна назва декоративних орнаментальних форм і предметів ювелірного мистецтва.

РЯСНИ – ланцюжки, на яких підвішували до головного убору колти.

СЕРГИ, СЕРЕЖКИ (давньорус. усерязь від давньотюрк. Suruy, suruа – кільце, підвіска) – вид ювелірних виробів, вушні підвіски, особливо поширені у давніх слов’ян. Сережки складаються з обідка, замка та каста – оправи каменя, часом мають підвіски. Первісно поширеною формою сережок з металу було дротяне кільце чи, як у Чорноліській культурі. X–XII ст. на Правобережній Україні – кількавиткова бронзова спіраль з відігнутим гачком, або 8-подібна форма, в нижню частину якої вставляли вічко з круглої бронзової, а в першому випадку – залізної бляшки. В епоху заліза С. мали спіральну форму з закінченням у вигляді зміїної голівки або конуса. Багатий філігранний декор був наслідком збільшення маси сережок, з часом їх стали носити як скроневі кільця. С. київських скарбів XII–XIII ст. мають тривимірний характер, переважно срібні, із зерню і сканню.

СКРОНЕВІ КІЛЬЦЯ – жіноча прикраса, подібна до сережки, але більша за неї і закріплювали її не у вусі, а на скронях, заплетеними у волосся або підвішеними на ряснах до шкіряної чи тканинної стрічки, що опоясувала голову, або до очіпка. Вживання скроневих кілець простежується ще з доби неоліту, але поширилося воно на початку обробки міді. У скіфів функцію скроневих кілець виконували дрібні прикраси з бронзи, срібла, плакованої бронзи чи золота у вигляді спіралей, ґудзиків, 8-подібні, одначе найхарактернішими вони стали для слов’янських жінок XII – ХIII ст., а після X ст. – лише для східних слов’янських племен. На терені України хліборобське населення, наприклад дреговичі, мали прості, звиті з бронзового дроту в півтора оберти кільця, у багатих скроневі кільця були з дорогоцінних металів, тонкої золотарської роботи. На Середньому Подніпров’ї у VIII ст. вони були срібні, іноді з позолотою, нижня половина обідка мала форму лунниці. В XII – ХIII ст. у Києві та сусідніх містах поширилися трибусенні (як і сережки) скроневі кільця. Серед пам’яток X ст. на Волині зустрічаються скроневі кільця, в яких замість середньої бусини є підвіска у формі балясини.

ФАБЕРЖЕ (від нім. Faberge) – вироби відомої петербурзької ювелірної фірми Карла Фаберже в 1842 р. з філіями у містах Києві та Одесі. Фірма прославилася високою якістю художньої обробки матеріалу: різьбою по твердому каменю, технікою гільоше, гравіруванням по золоту й сріблу, а також оригінальними формами ювелірних виробів у вигляді великодних яєць. Міжнародний меморіальний Фонд Карла Фаберже нині проводить системну науково-дослідну, видавничу, виставкову та промоційну діяльність, здійснює нагородження орденами та відзнаками провідних ювелірів, мистецтвознавців, діячів світового ювелірного мистецтва, в т. ч. українського походження.

ФАЛАР, ФАЛЕРИСТИКА (лат. рhalerе, від грец. phalara) – металева військова відзнака у давніх римлян і кельтів у вигляді бляхи, значка на грудях воїна, на чолі коня чи бойового слона, в подальшому – жіноча нагрудна прикраса. Фалеристика – наука, що вивчає історію орденів, медалей, відзнак, значків, а також збирає ці предмети.

ФЕРМУАР (фр. fermoire – защіпка, від fermer – зачиняти, закріплювати) – защіпка на намисті (коралях), іноді оформлена як нагрудна прикраса, що доповнює намисто.

ФЕРОНЬЄРКА (фр. ferroniere, від ferum – залізо) – жіноча прикраса у вигляді великої грушевидної перлини чи іншої ювелірної підвіски на ланцюжку або стрічці, що накладалася на волосся і звисала посередині чола. Назва походить від портрета метреси французького короля Франціска І роботи Леонардо да Вінчі, званого «Belle ferroniere» (Лувр). Ф. були в моді в XVII ст., а також у період бідермаєру.

ФІБУЛА (від лат. fibulа, від figere – спинати, закріплювати, давньоруське – запона, сустуга) – металева шпилька, що служила для застібання на плечі чи грудях верхнього одягу типу плаща-накидки. Ф. відома в багатьох народів. На території Європи з’явилася в ранньому бронзовому віці. Набула поширення у Давньому Римі та в Середньовіччі; зазнала складної еволюції від простої шпильки до цінної прикраси з золота, з емаллю та коштовними каменями. У Київській Русі, де вона мала різні форми, здебільшого овальну, прикрашалася рельєфним ажурним орнаментом, виїмчастою емаллю, відливалася з бронзи й позолочувалась.

ЧАВУННІ ЮВЕЛІРНІ ПРИКРАСИ – твори ювелірного мистецтва, що вироблялися на поч. XIX ст. на Берлінській імператорській фабриці, заснованій у 1804 р. Саме на ній створено більшість мереживних орнаментованих прикрас 1813–1815 років, коли Німеччина гостро потребувала золота та срібла для ведення воєн проти наполеонівської Франції. Це спричинило кампанію збирання коштовних металів від населення. На заміну виробів з коштовних металів держава пропонувала прості залізні прикраси, закликаючи з патріотичних міркувань віддати золото та срібло. На лиці таких предметів робився напис: «Gold gab ich fur Eisen» («Я віддав золото за залізо»), а на звороті зображався портрет Фрідріха Вільгельма III Пруського. Виробництво чавунних прикрас продовжувалось до кінця XIX ст.

ЧАПРАГИ, ЧЕПРАГИ – пряжки, мідні аграфи українських народних поясів, які складалися з двох половинок, зчеплених одна з одною. Ч. мали квадратні, круглі, овальні форми, прикрашались геометричними орнаментами. Ч. малих розмірів використовували для з’єднання намиста, згард тощо.

ШАТЕЛЕН (фр. сhatelaine) – 1) короткий широкий ланцюжок до годинника, який носили до фрака; 2) у XIII–XVI ст. – жіночий пояс із металевих кілець, до якого підвішували ключі, опахала, гаманці тощо.

6.4. Медальєрство і нумізматика

АВЕРС (фр. auers від лат. adversus – повернутий обличчям) – у медальєрному мистецтві передній, лицевий бік монети, медалі, на відміну від реверса – зворотного боку.

ГНОМОН (грец. γνωμων знавець, від думка) – вказівка на сонячному годиннику.

ГРИВНЯ – злиток срібла, що служив грошовою одиницею в Київській Русі та інших слов’янських землях. Спочатку мала форму гривни шийної, потім з’явились Г. у вигляді сокирки (Велико-моравська держава, IX ст.), півкруглих у перетині паличок (Новгород, XII ст.). Вага Г. в різний час і у різних народів змінювалась, проте була відносно стабільною. В північноруських князівствах і Польщі з X ст. дорівнювала 51 г, у Київському князівстві – 66 г, а з кін. XI ст. – 170 і 198 грамів. З 2-ї пол. XIII ст. з’явився в половину Г. грошової карбованець, який у XV ст. остаточно витіснив Г. з обігу.

ГРИВЕНИК (від гривня) – срібна монета в 10 копійок, що її карбували в Росії з XVII ст.; в СРСР Г. був спочатку срібною, а пізніше нікелевою та мельхіоровою монетою вартістю 10 копійок.

ГРІШ, ГРОШ (віл лат. grossus – товстий, грубий) – 1) старовинна срібна монета, що була поширена в багатьох країнах Європи. У 1178 р. Г. почали карбувати в Генуї, 1188 – у Флоренції, 1200 – у Венеції, 1266 – в Турі, 1130 – у Празі, 1329 – в Угорщині, 1338 – в Польщі. З XIV ст. на Русі в обмеженому вжитку був Г. празький, польський і литовський. Монети Литви і Польщі в XIV–XVIII ст. були в обігу на Україні. У XIV–XVI ст. вартість і розмір Г. значно зменшились, дедалі частіше його карбували з низькопробного срібла та міді. З часом Г. перетворився на дрібну розмінну монету. У Росії 1654 р. з’явився мідний Г., що дорівнював 2 копійкам; 2) розмінна монета в Австрії та Польщі.

ДЕНАРІЙ (від лат. denarius– складений з десяти) – римська срібна монета, карбування якої почалося в середині III ст. до н. е. Початковий вміст срібла – 4,55 г згодом постійно знижувався. Д. були найбільш поширеними монетами у стародавньому світі, їх знаходять також у старовинних скарбах на території України та Білорусії.

ДЕНЬГА, денга (тюрк., порт., тат. tenkа) – російська срібна монета XIV–XVIII ст. Первісний вміст срібла – бл. 1 г, указом 1535 р. був знижений до 0,34 г, тобто приблизно дорівнював вартості півкопійки. Була в обігу й в Україні.

КОНСЕКРАЦІЙНІ МЕДАЛІ І МОНЕТИ (від лат. соnsecratiо – освячення, обожнення) – в античному Римі медалі, що карбувалися з нагоди консекрації, тобто обоготворенні імператора (від Цезаря до Константина Великого, І ст. до н. е. – IV ст. н. е.). На лицьовому боці медалі зображувалась голова імператора, вказувалося його ім’я та був напис ОІУО; на звороті – напис CONSECRATІO і зображення орла (символ, що означав: божественному – обоготворення імператора), а на жіночих медалях – павича (символ богині Юнони). Частіше карбували консекраційні монети з тими ж зображеннями та написами, іноді із зображенням фенікса, жертовного вогнища, вівтаря, квадриги тощо.

МЕДАЛЬ (іт. medag1іа, фр. medaille, від лат. metallum – метал) – пам’ятний знак, виготовлений на честь якоїсь події, видатної особи. Найпоширенішою формою М. є металевий кружок, подібний до монети, але більший за неї; бувають також М. овальні, прямокутні та ін. Роблять М. карбуванням, відливанням, гравіюванням, а також штампуванням і технікою гальванопластики з бронзи, срібла, золота тощо, на аверсі і реверсі роблять рельєфні зображення з написами. Малі М. носять на грудях, великі ставлять на столі або вішають на стіні.

РЕВЕРС (фр. revers – зворотний бік, від лат. rеуеrsus – зворотний) – зворотний бік монети чи медалі, протилежність лицьовому боку – аверсу.

ФАЛАР, ФАЛЕРИСТИКА (лат. рhalerе від грец. phalara) – металева військова відзнака у давніх римлян і кельтів у вигляді бляхи, значка на грудях воїна, на чолі коня чи бойового слона, в подальшому – жіноча нагрудна прикраса. Фалеристика – наука, що вивчає історію орденів, медалей, відзнак, значків, а також збирає ці предмети.

ЦЕХОВА ЦІХА – знаки давніх міських ремісничих організацій XIV–XVIII ст. на Україні, що мали вигляд невеликого предмета, форма чи декор якого були символами якогось ремесла. Ц. ц. 1542 р. львівського цеху різників, напр., мала вигляд декоративного топірця на палиці; львівських цехів – шевського 1620 р. та столярного 1707 р. – багато декорованих картушів, заповнених атрибутами ремесел. Ц. ц. є цікавими зразками художнього лиття з міді, бронзи, навіть срібла, напр., ціха перемишльського цеху столярів та бондарів 1635 р.