БРА (фр. brаs, буквально – рука) – настільний світильник з одним або кількома раменами, на яких розміщеніджерела світла. В античному Римі Б. були олійними лампами, що підвішувалися на ланцюжку до стін. В епоху Відродження мали вигляд металевої руки, переважно бронзової, в яку вставляли смолоскип чи скалку (звідси назва). В XVII ст. рамена з чашечками для свічок кріпили до металевого полірованого щита – рефлектора, що відбивав світло й одночасно захищав стіну чи панель від вогню та кіптяви. Часто щит багато декорувався карбованими зображеннями дельфінів, луски, аканту. Сучасні електричні Б. виготовляються з металу, скла, пластмаси тощо.

ГРАТИ (від нім. Сrаt – ребро, гострий край) – ажурне закриття отвору або перегородка для виділення певного простору, що виконується із з’єднаних металевих (переважно кованих) прутів, рідше з дерева чи каменю; бувають художньо оформлені. Г. застосовували в античності, в Середньовіччі, особливо поширились вони в архітектурі ренесансу та бароко (віконні, дверні, ковані брами, балюстради, камінні решітки). У XV–XVI ст. узорні Г. компонували з геометричних мотивів, у XVII ст. – з мотивів вигнутих пагінців у поєднанні з листям аканту. На межі XVII і XVIII ст. використовувались мотиви стрічкового орнаменту з натуралістично трактованим акантом і кампанулами, у XVIII ст. – мотиви рокайлю. В період класицизму Г. виготовляли з прямих прутів, часто у вигляді списів, з’єднаних меандром чи волютами. З кін. XVIII ст. почали робили відливні чавунні Г. Із занепадом ручного ковальства в XIX ст. відживає і мистецтво Г.

ДЗВІН – ударний сигнальний інструмент у вигляді порожнистого тіла грушовидної форми, всередині якого підвішене било (серце). Звучання досягається ударами била від розгойдування його самого або дзвона. Висота, сила і тривалість звуку залежить від форми, розміру і матеріалу Д. (бронза, латунь, домішки золота і срібла, навіть скла та порцеляни – дзвіночки годинників XVIII ст.). Розміри дзвонів бувають різні: найбільші – «Цар-дзвін» Московського Кремля важить понад 200 т, найменші – по кілька грамів. Китайські Д. Бувають розширені вгорі і звужені донизу, є ще сплющені (овальні в перетині). Правдоподібно, Д. винайдено на Сході (Китай, Японія, Індія), його знали в Римі та Візантії, з VI ст. він поширився в Середземномор’ї, з VII ст. його почали використовувати в християнських храмах. У Київській Русі Д. з’явився в X ст., про що свідчать літописніджерела та археологічні знахідки, зокрема в Десятинній церкві у Києві. Найдавніший датований Д. (відлито у 1341 р.) зберігся у ц. св. Юра у Львові. Саме в цей час склалася сучасна форма Д., коли було прийнято за правило, щоб нижній діаметр дорівнював його висоті. Відступали від цього правила тільки у XVIII ст., коли Д. робили вужчими та вищими. Д. з XIII ст. відливали «на втрачений віск», а невеликого розміру – у збірних постійних формах. Вінця Д. підпилювали («строїли») для досягнення чистого тону. Майстрів, які відливали в Україні Д., називали людвисарами. Д. виконували також функцію музичного інструмента – з XIII ст. в баштових, а з XVI ст. – у переносних годинниках. Годинники, дзвони яких виконували мелодію, дістали назву курантів.

ЖИРАНДОЛЬ (фр. girandо1е – канделябр) – 1) настільний фігурний свічник на кілька свічок. У XVIII – на поч. XIX ст. Ж. робили напівкруглою, рясно обвішували кришталевими підвісками. Ставили її на комоді чи консолі перед настінним дзеркалом, завдяки чому вона здавалася круглою і при найменшому струсі вигравала барвами; 2) жіноча прикраса з діамантів.

КАНДЕЛЯБР (фр. саndelabre, лат. саndelabrum, від саndelа – свічка) – декоративно оформлений переносний свічник на кілька свічок. Найдавніші К. відомі з етруських поховань VII–VI ст. до н. е. В багатих римських будинках К. мали вигляд стояків з численними раменами для свічок, олійних ламп чи скалок пахучого дерева. Набули значного розвитку в період раннього християнства. Були особливо популярні у XVIII ст., коли їх робили з дерева, металу, кришталю, порцеляни і розкішно оздоблювали.

ЛАМПАДОФОР (від грец. Lampados – світильник та лат. Fеrrе – носити) – у Середньовіччі – переносний металевий світильник з кількома гніздами для лампад.

ЛЮСТРА – освітлювальний прилад, який з’явився в кінці Середньовіччя (XIV ст.) у Фландрії на основі більш раннього канделябра; має вигляд ріжок, розміщених довкола стержня, підвішеного до стелі. Перші зразки носили назву фламандські люстри.

ПІДСВІЧНИК – пристрій з металу чи інших матеріалів найрізноманітніших форм і розмірів, що слугує для насаджування свічок. Розрізняють три головних типи свічників: стоячі (канделябри), висячі (жирандолі, люстри), пристінні (апліки).

СОЛІУМ (лат. solium – престол, трон) – давньоримське парадне крісло-трон з мармуру або зі слонової кістки.

СТУКАЛО – дверний молоток, ручка на вхідних дверях будинку, якою можна не тільки відчиняти, а й у них постукати (відігравав роль дзвінка). С. робили з кованого заліза або відливали з бронзи, часто (в період готики та Відродження) оздоблювали орнаментом чи фігурними мотивами з символічним значенням. Головним осередком їх виробництва в епоху Відродження була Північна Італія.

ТОРШЕР (фр. torcherе, від torche – факел) високий світильник, що стоїть на підлозі.

ТРИКІРІЙ (від грец. trikrion – потрійний) – свічники на три свічки, що символізує св. Трійцю.

ТРИНІГ – столик чи підставка на трьох ніжках, поширений у греко-римську добу. Виконував функції стола, підставки для котла, жертовника тощо. З подібною метою за античним зразком Т. були поширені в інтер’єрах кінця XVIII–XIX ст.

ТРОН (грец. thronos) – багато оздоблене монументальне крісло на підвищенні, місце монарха під час церемонії у палаці; символ монаршої влади. Існування тронів відоме з найдавніших часів майже у всіх народів світу. Предмет ювелірного мистецтва.