МОСЯЖНИЦТВО (від пол. mosiądz, чес. mosaz, слов. mosadz – жовта мідь, латунь) – різновид художньої обробки металів (міді, латуні, бронзи), а також виготовлення з цих металів різноманітних виробів. М. належить ще до часів Стародавнього Єгипту, предмети знаходили в етруських, хетських, фінських і давньослов’янських похованнях. Перші відомості про М. на території України пов’язані з трипільською культурою. Високого рівня М. досягло в Київській Русі. З XVII ст. найбільшого розвитку набуло у Східних Карпатах, зокрема, в народному мистецтві гуцулів. Тер мін М. – народний. На Гуцульщині мосяжем називали сплав кольорових металів, до складу якого входили мідь, олово і сурма. З цього сплаву робили різноманітні вироби і прикраси. Але під поняттям М. розумілася взагалі художня обробка кольорових металів і виготовлення з них різноманітних ужиткових предметів. Народні майстри за допомогою примітивної техніки відливали та оздоблю вали карбуванням, гравіюванням і металевою інкрустацією різні предмети господарського вжитку (ножі, кресала, лускоріхи), жіночі прикраси, убрання, гуцульські топірці тощо. Перші відомі вироби М. на території Східних Карпат припадають на XVII ст. Це бартка майже прямокутної форми, прикрашена орнаментальними мотивами ільчастого письма, кривульок, дубельтових очок і кадильниці (Львівський музей українського мистецтва). У 2-й пол. XVIII–на поч. XIX ст. в районі Східних Карпат розгорнувся рух опришків, і мосяжники виготовляли, крім побутових речей, зброю, одним із поширених видів якої були палиці-топірці зі сталевим лезом. З 2-ї пол. XIX ст. мосяжники. починають займатися на збут, продаючи вироби на ярмар ках або скупникам. У 1-й пол. XIX ст. художні вироби з кольорових металів виготовляли з латуні і міді, а з 2-ї пол. XIX ст. – з нейзільберу, який легко обробляється. Головними центрами М. були села Річка, Брустурів, Путила. Найбільш поширеними виробами М. були в цей час: прик раси до збруї, табівок, топірців, чепра ги, хрестики, пряжки, оздоблення путильських люльок та ін. М. було спадковим і передавалося з покоління в покоління, внаслідок чого утво рювалися цілі родини мосяжників: Дудчаків з с. Брустурова, Медвідчуків з с. Річки, Федюків з с. Дихтинця. У роки Першої світової війни М. у Східних Карпатах занепало. В наступний період кількість народних майстрів М. з року в рік зменшувалася, наприкінці 1935 р. налічувалося всього 40 мосяжників, а в 1938 р. художні вироби з кольорових металів виготовляли майстри лише п’яти сіл: Річки, Брустурова, Яворова, Красноїлова і Жаб’єго. Асортимент виробів того часу – лускоріхи, ножі для розрізання паперу, пряжки, палиці, стремена, печатки, персні, застібки тощо. Вироби збувались на ярмарках і за посередництвом скупників у містах і курортних місцевостях. У 40-х роках створено художньо-промислові артілі, які виготовляли різні предмети: письмове приладдя, ножі для розрізання паперу, персні, браслети, брошки, пряжки, інші металеві дрібні виро би. Після Другої світової війни творчо працювали артілі «Гуцульщина» в Косові (Івано-Франківська обл.) з двома філіями в с. Річці й Брустурові, які об’єднали, крім різьбярів по дереву, також народних майстрів обробки металів. У середині ХХ ст. активно розвивали народні традиції в своїх роботах гуцульські майстри-мосяжники І. Дудчак, М. та В. Медвідчуки, В. Федюк та ін. Мосяжні вироби виготовляли на фабриці художніх виробів «Гуцульщина», а також її філія у с. Річці й Брустурові. Народне мосяжництво дало сильний поштовх, стало джерелом творчості для професійних художників і ювелірів початку XX ст. Зокрема, перегляд традиційних уявлень суспільства про ювелірні вироби в руслі пошуків нового стилю реалізувала у своїй творчості О. Кульчицька. Декор і форми виконаних художницею ювелірних виробів (брошок, кулонів, поясів, емалевих плакеток і шкатулок) засвідчують глибоке вивчення та творчу інтерпретацію форм, орнаментів, колориту гуцульських народних виробів. Наприкінці XX ст. форми народного мосяжництва стали основою творчості українця з Америки Любарта Ліщинського. У зґардах, намисті, браслетах він застосовує техніку латунного лиття, смальту, венеційське скло.

МОСЯЖНИК – майстер ви готовлення і художнього оздоблення виробів з кольорових металів. Термін М. побутував на Гуцульщині, де була широко розпов сюджена інкрустація металевими прикрасами дерев’яних різьблених виробів, а також виготовлення окремих металевих деталей: барток для топірців, металевих ручок для келефів та ін. Від 2-го десятиліття Х1Х ст. поруч із терміном «мосяжник» розпочали вживати термін «бронзівник». Професійну рівноправність цих галузей у міському ремеслі забезпечували об’єднані громади мосяжників і бронзівників на зразок французьких «bronziers» і «ciseleurs». В асортименті виробів цих галузей художнього литва була дрібна біжутерія, свічники, розетки, клямки, медальйони, жирандолі, канделябри, вазони, підноси, вази, корпуси годинників, каламарі, кадила, кубки, потири, ліхтарі, надгробки, саркофаги, фурнітура для меблів, бюсти і пам’ятники. У 1930-х рр. зокрема у Львові функціонувало близько 20, а в Варшаві – близько 140 бронзівничих закладів.

Share to Facebook
Share to Google Plus