ЕМАЛІ ХУДОЖНІ (давньоукр. і давньору ськ. – фініфть) – нанесений у розплавленому ста ні на поверхню металевих ювелір них (із золота, срібла, міді) або керамічних виробів тонкий шар легкоплавкого білого або кольорового скла, а також самі художні вироби, покриті такою масою. Е.х. розрізняються за способом нанесення і закріплення скломаси на поверхні виробу. Перегородчасті Е.х. заповнюють місця, утворені тонкими металевими перегородками, припаяними, згідно з попередньо нанесе ним рисунком, до поверхні виробу; виїмчасті – заглиблений малюнок, виконаний різьбленням, гравіюван ням, карбуванням, штампом або відливанням у товщі металу, для них характерна висока інтенсивність кольору. Розписні (живописні) Е.х. виконують пензлем по емалевому грунту і потім випалюються, а також по рельєфу, карбованому або литому. Вони бувають прозорі та глухі (непрозорі), підкреслюють об’ємну форму виробу, доповнюють його живописними ефектами. Відомі Е.х. по скані (філіграні), по гравіюванню із золотими і срібними накладками. Найбільш ранні Е.х., що дійшли до нас, – золоті прикраси та амулети Стародавнього Єгипту, за технікою близькі до перегородчастих. Па м’ятки Е.х. у Західній Європі IX ст., у Візантії – X–XII ст., в Китаї – XIV ст. На території України вироби відомі з III–V ст. з часів Київської Русі, а також з XIV–XVII ст. (виготовлені в Києві, Чернігові, Сосниці, Борзні). На початку XII ст. в Євро пі склалися школи Е.х.: мааська в Лотарінгії, рейнська (Кельн), лімоз ька (Лімож). Основними творами Е.х. були церковні предмети, органічно пов’язані з внутрішнім опорядженням культових споруд. Глухі емалі змінилися прозорими (за гравіюванням) із золотими лініями і накладками. У XVIII ст. розвинувся емалевий живопис, зокрема портретна мініатюра. У XIX ст. Е.х. переживають занепад і відро джуються до певної міри у мистецтві стилю модерн, переважно в дрібних ювелірних виробах, у по єднанні з коштовними каменями, перлами тощо. Зокрема, перегляд традиційних уявлень суспільства про ювелірні вироби в руслі нового стилю реалізувала у своїй творчості О.Кульчицька. Декор і форми ви конаних художницею ювелірних предметів (брошок, кулонів, поясів, емалевих плакеток, шкатулок) засвідчують глибоке вивчення та творчу інтерпретацію форм, орнаментів, колориту гуцульських народних творів. На розвиток українського емальєрного мистецтва XX ст. великий вплив мала твор ча й професійна діяльність Марії Дольницької (1895–1974), члена Асоціації українських незалежних митців. Після закінчення Віденської вищої художньо-промислової школи М.Дольницька активно експонувала власні станкові й навіть монументальні твори, виконані технікою емалі, на багатьох виставках євро пейських країн і США. У 1937 р. М.Дольницька у Львові провела курс технології мистецької емалі, який відвідувало понад 60 художників, серед яких Я. Музика, М. Бутович, М. Осінчук. Надзвичайно плідною і неперевершеною за художніми якостями була творча діяльність у царині емальєрного мистецтва відомої львівської художниці Ярослави Музики (1894–1973). У її творах (плакетках, шка тулках, прикрасах та ін.) знайш ли відображення концепції художників-бойчукістів, творче переос мислення язичницької символіки, тенденції модерністського мистецтва. До українських майстрів XX ст. належать А. Серебрянський, І. Міщенко, М. Комарницький, І. Шапошников, О. Бородай, І. Юрків, С. Вольський, В. Волощак та ін. Е.х. виготовляли в Україні 2-ї пол. ХХ ст. – Київське творчо-виробниче об’єднання «Художник», Київська фабрика сувенірно-подарункових виробів та ін. Сучасне емальєрство Києва репрезентують О. та Ю. Бородаї, Студія Тищенка, В.Хоменко, В.Федько, М. Ніколаєв, С. Колечко, Т. Колечко, У. Федько, Л. Мисько, Т. Дреєва, Т. Ільїна, Т. Турдиєва і А. Рябчук. У Львові – В. Волощак, С. Вольський, О. Мірошніков, Г. та Р. Козії; у Харкові – І. Моргунов, О. Єрофеєва; в Одесі – Л. Косигін, Н. Княжковська; в Сімферополі – О. Міхальянц; в Ужгороді – В. Тимко; в Дніпропетровську – С. Юшков та ін.

Share to Facebook
Share to Google Plus