Розвиток художнього металу у контексті декоративно-ужиткового мистецтва

Декоративно-ужиткове мистецтво є найдавнішим родом і способом художньої діяльності людини. Його існування найтіснішим чином визначає розвиток давніх цивілізацій, відкриває загадки історії, міфології, культури. Предметний ряд декоративно-ужиткового мистецтва охоплює створення та оздоблення виробів здебільша побутового призначення – з глини, каменю, металу, дерева, тканин з високим рівнем художньої виразності та самобутності, що вирізняють їх від звичайного ремесла. Предмети суто декоративного мистецтва виконують роль прикраси (від лат. dесоrаrе – прикрашати, декорувати) без їхнього прямого використання у побутовому вжитку.

Твори декоративно-ужиткового мистецтва покликані поєднувати в собі красиве і корисне, задовольняти водночас практичні, естетичні та духовні потреби людини. До них належать предмети побуту, меблі, одяг, дерев’яні вироби, прикраси, посуд, іграшки, декоративні деталі в архітектурі та ін. Робота з найрізноманітнішими природними матеріалами вимагала від творців декоративно-ужиткових предметів доброї ремісничої підготовки, розуміння фізичних та естетичних властивостей різновидів глини, порід дерева, металів тощо. Властиве людині відчуття краси і прагнення довести створювану річ до високого рівня досконалості в культурах більшості народів порівнювалося з боготворчістю. Саме тому в міфах та релігіях різних культурних ареалів світу ремісники-майстри вивищувалися до рангу напівбогів чи жерців. Богонатхненне ставлення до ремесел, постійна участь предметів декоративно-ужиткового мистецтва не лише в побуті, але і в обрядах та священнодійствах обумовили їхній унікальний характер. Твори декоративно-ужиткового мистецтва повсякчас впливали і впливають на людину, її емоційний та духовний стан, виражають естетичні уподобання націй та етносів. Вони «розповідають» мовою форм, знаків, кольору, орнаменту про історію, релігію, культуру різних народів за багато тисячоліть до того, як виникла писемність. Від тих давніх часів до сьогодення рукотворність, віртуозне володіння техніками формотворення і декорування є визначальними ознаками декоративно-ужиткового мистецтва. Своїм художнім змістом воно покликане гармонійно поєднувати предмет з простором, форму з декором, зображення з форматом у виробі чи його частини, оперувати фактурою, кольором, рельєфами та іншими засобами виразності на основі принципу декоративності та стилізації. В культурі давніх цивілізацій спостерігаємо відсутність чітких граней між «великим» і «малим» мистецтвом. Принципи монументальності присутні в малих формах. У давній Індії, зокрема, санскритським словом «шилпа» нарікали усі мистецтва і ремесла, а також архітектуру та скульптуру. Декоративні принципи (краса) лежали в основі усіх художніх уявлень.

Вже в античності сформувалося розуміння декоративності як індивідуальної, особливої краси. Ідеологічне навантаження цієї якості було покликане не лише відповідати призначенню, а звеличувати і прославляти. Пізніше, в епоху ренесансу, декоративна функція посилила образне осмислення зв’язків художнього твору з історичним, культурним і предметно-просторовим середовищем. Від часів середньовіччя за рівнем художньої та ідеологічної дії декоративно-ужиткове мистецтво перебувало в одному ряді з живописом та скульптурою. Будучи атрибутами релігійних обрядів, виконуючи сакральну функцію, декоративно-ужиткові твори мали навіть домінуюче значення перед суто образотворчими. Поділ мистецтва на декоративне та образотворче посилився в епоху Відродження. Культивування декоративних якостей давало змогу досягти чистого поняття краси. Перевагу стали надавати ремеслам, що виробляли предмети розкоші. На пізній стадії Відродження, у період маньєризму, кордони доцільності декорування ужиткової речі були взагалі подолані. Відтак, ужитковий предмет з кераміки чи металу (чаша, кубок тощо) міг перетворитися у скульптуру, стати вільним від символіки чи ідеологічного навантаження предметом, естетичні ознаки якого розкривалися через власне існування.

У XVII ст. мірилом декоративності стала досконалість в обробці деталей. Епоха Бароко внесла в декоративно-ужиткове мистецтво такі нові якості, як посилене емоційне звучання, видимість руху, хвилювання в просторі і на площині, внутрішню тривогу і, загалом, театральність. Видатний український філософ Григорій Сковорода, як виразник прогресивних естетичних поглядів XVIII ст. говорить про «decorum» «сокровенну красу», що ніяким людським правилам не підлягає і залежить єдино від «царства Божого». В епоху бароко декоративність сягає апогею, коли майже зникає поділ на предмет і прикрасу. Предмети і меблі цієї доби виглядають як щедро орнаментовані скульптури. Настанови на суворий канон та ієрархію мистецтв з новою силою прозвучали в епоху класицизму. Жорстка стилістична регламентація супроводжувалася кастовою агресивністю образотворчих так званих «красних» або «витончених», мистецтв (живопис, скульптура, архітектура), що були поставлені на вищий ієрархічний щабель перед «ремеслами», тобто декоративно-ужитковим мистецтвом. У декоративних формах класицизму (від лат. classicus – зразковий) запанувала орієнтація на античну спадщину як норму ідеального зразка, чіткість, строгість, математичний розрахунок. Фінальним етапом розвитку класицизму став ампір як принципово нове історико-художнє явище. Його поширення у XIX ст. завдячує культурній політиці головних імперій – Франції, Англії та Росії. Декоративні, як і образотворчі, мистецтва були поставлені на службу ідеї абсолютизму та ієрархії в державному управлінні та в культурі. До традиційних античних мотивів додано римську військову символіку, екзотичні мотиви давньоєгипетської цивілізації. В організації декоративно-ужиткових видів творчості позитивними кроками стала поступова відміна середньовічної системи ремісничих корпорацій та цехів, що зробилася гальмом нових форм розвитку виробництва. Було знято ряд обмежень на традиційні цехові форми вишколу майстрів та скасовано привілеї так званих придворних «імператорських» шкіл. Це спричинило швидке формування якісно нових типів майстерень, фірм та мануфактур декоративних мистецтв. Стрімкий ріст нових технологій дав змогу до безмежних удосконалень машинних і фабричних способів декорування, формотворчості та тиражування ужиткових предметів. Це, в свою чергу, породило глибоку суперечність між такою визначальною рисою декоративного мистецтва усіх часів, як рукотворність та «естетикою» стандартизованої, масово тиражованої речі. Внаслідок засилля машинної продукції виникло поверхневе розуміння декоративного мистецтва як простого прикрашування площин. Альтернативою цих сумних реальностей у 2-й пол. XIX ст. виступив моралізаторський рух «Мистецтв і ремесл», ідеологами якого стали англійські мистецтвознавці Джон Рьоскін та Вільям Морріс. Розуміючи невідповідність розвитку декоративно-ужиткового мистецтва і промисловості, вони намагалися пропагувати такі зниклі якості, як рукотворність, символізм, народність, взаємозв’язок мистецтва і матеріалу, естетику «щирості матеріалу», з якого виконувався твір, тобто близькості до природних культурних первнів. Провідники руху «Мистецтв і ремесел» вважали, що відродження багатьох видів традиційного народного мистецтва як і його міських історичних форм функціонування є можливим лише на базі ремесел. На основі сприйняття подібних ідей багатьма прихильниками у Європі, рух «Мистецтв і ремесел» стає системним і охоплює до кінця XIX ст. увесь європейський континент. Через міські, краєві та світові виставки ремісничої продукції формуються смаки широких верств населення, засновується велика кількість художньо-промислових музеїв, ремісничих та художньо-промислових шкіл. Висунуте прогресивними політиками та інтелігенцією гасло, що кожне велике місто повинно мати промисловий музей, а кожне село ремісничу чи художню школу, у багатьох країнах стає близьким до реальності. Мистецька освіта як виразник творчих сил людини була покликана стати в центрі всієї освіти.

Прояви еклектизму у декоративно-ужитковому мистецтві 2-ї пол. XIX ст. (неоготика, неоренесанс, необароко, неорококо тощо) були звернені до нових місій: від поверхневої розкоші до нової естетичної самосвідомості. Переспівавши стилі минулих епох на основі давніх зразків, мистецтво опинилося у своєрідному творчому тупику. Переломним у цій ситуації став стиль модерн, що наприкінці XIX – початку XX ст. поставив за мету не красу і багатство, а оригінальність і самобутність художньої мови, яка мала позбутися повторів історизму. Представники епохи модерн власною творчою практикою здолали панівні стереотипи мислення щодо «головних образотворчих» та «другорядних декоративних» мистецтв. Викристалізувалося розуміння істини, що поза етнічною приналежністю мистецтво не існує. Виходячи з тієї позиції, декоративно-ужиткове мистецтво модерну набуло безліч стилістичних національних відгалужень: Ар Нуво у Франції, Сецесія в Австрії, Югенд-Стиль у Німеччині чи «Український стиль», «Гуцульський стиль», «Закоп’янський стиль» в Україні. Новий стиль черпав натхнення з традиційних ремесел, з природи, фантастичних образів, архаїчних асоціацій. Показово, що відбулася переоцінка народної творчості, представники народного традиційного мистецтва залучалися до творчої співпраці з архітекторами та професійними митцями на базі домашніх промислів, майстерень, архітектурних фірм та художньо-промислових шкіл.

В свою чергу, класичний дизайн, що виник разом із розвитком школи Баугауз у Німеччині наприкінці 1910-х років, пропагував нові форми зв’язку між мистецтвом і промисловістю через серійне виробництво, естетику стандартизованої речі. Так шляхом вторгнення мистецтва у світ практики долалася ідея «чистого естетизму» філософа Еммануїла Канта. Промисловий дизайн відкинув моральні норми, згідно з якими менший тираж, унікальність визначають цінність твору. Втім, філософи XX ст. прогнозували: якщо вторгнення масовості прогресуватиме, світ повернеться до стану варварства.

Упродовж XX ст. декоративно-ужиткове, як і мистецтво загалом, пережило бурхливе збагачення звичайної системи видів, формотворчих рішень, розмивання видових меж, творчий полістилізм. Мистецтво розвивається на перехрестях традицій і авангарду, народного і професійного, функції та образотворення. Утім, при усьому розмаїтті творчих пошуків для декоративно-ужиткового мистецтва залишалася домінуюче-визначальною давня традиція, в основі якої стояла категорія прекрасного. Взаємопроникненню протилежних начал слугувала і творчість провідних митців XX ст. у галузях і видах декоративних мистецтв. Активізації форми сприяв декоративний кубізм Пабло Пікассо, до знакового рівня узагальнення прикладні форми довів Казимир Малевич у руслі створеного ним супрематизму, Фернан Леже ввів у прикладне мистецтво естетику техніцизму. Під впливом індустріального дизайну відбулося руйнування старих законів декоративності, коли всяке творіння робилося навічно і було покликане пережити як творця, так і епоху. З плином часу декоративно-ужиткове мистецтво дедалі більше втрачає первинне значення форм. Ними продовжують користуватися частіше заради екзотичного ефекту. Так з’явилися кубки без дна, чайники із запаяними носиками, крісла із сідалом-вітражем, чи інші «антиречі», що виходили за рамки прикладного мистецтва у суто декоративну творчість унікальних предметів. Функція таких творів може бути чисто символічною. У цій ситуації не втрачає актуальності давня проблема і місія вивчення, збереження та відродження традицій декоративно-ужиткового мистецтва у всіх його регіональних, видових і галузевих проявах.

Понад ніж останніх півтора століття декоративно-ужиткове мистецтво розвивається в галузях: народного мистецтва, художніх промислах та професійного декоративно-ужиткового мистецтва. Означені галузі не є замкнутими структурними системами і кордони між ними умовні. Є випадки, коли художники-прикладники з відповідною професійною освітою працюють і засвоюють усі галузі та навіть видові різновиди декоративних мистецтв. Цьому сприяла реалізація ідей синтезу мистецтв, що полягали у творенні гармонійного декоративного взаємозв’язку всіх предметів, які оточують людину в архітектурному просторі, та поєднання інтер’єру із зовнішнім оформленням будівель. Кожен новий історичний етап формування художньої промисловості відкривав нові естетичні закони, нове розуміння краси, пов’язане як з рукотворними, так і з індустріальними формами праці. Відповідні умови та атмосферу формування професійного росту художників декоративно-ужиткового мистецтва в середньоосвітніх закладах створюють предмети художньо-естетичного циклу; на вищих освітніх щаблях таку підготовку здійснюють спеціалізовані академії, лідером серед яких виступає Львівська національна академія мистецтв. Назви спеціалізацій, за якими тут готують фахівців, збігаються з назвами головних видів декоративно-ужиткового мистецтва: «художня кераміка», «художнє скло», «художній метал», «художній текстиль», «художнє дерево» та ін. Окрім галузевих різновидів мистецтво знавці розробили і способи класифікації розмаїтого світу предметів декоративно-ужиткового мистецтва. Існуючі класифікації диференціюють твори за характером матеріалу (камінь, дерево, метал тощо); за функцією (меблі, іграшки, посуд); за менш чіткими розмежуваннями на поліхромні (ткацтво, килимарство, розпис, вишивка, писанкарство, емалі), монохромні (інкрустація, гравіювання, чернь, випалювання); пластичні (різьблення, тиснення, кування); ажурно-силуетні (кування, витинання, філігрань тощо). Деякі види декоративно-ужиткового мистецтва можуть мати розвинені галузі за матеріалом і технікою, наприклад, у кераміці розрізняють гончарство, фаянс, кам’яну масу, фарфор тощо. Існує поділ і на окремі типологічні групи виробів за призначенням. Так, у галузевому різновиді художньої обробки металів – зброярстві міститься типологічна група холодної зброї (мечі, шаблі, рапіри, шпаги, ножі, топірці та ін.). Зрозуміло, що в наш час ця типологічна група предметів втратила своє первісне ужиткове призначення, відбулася їхня реабілітація через синтез між ігровим, сувенірним та ужитковим, за сучасними критеріями краси і користі, гри та інтересу. Постмодернізм 1970–2000 років увів до світу індустрії культ примітивізму, моду на стилістичну еклектику, захоплення елементами, які перемішані, а не «чистокровні», компромісні і неоднозначні. Нова епоха прихильно, хоча й іронічно, сприйняла кітч, культуру реміксу, рутину і банальність. З’явилися нові естетичні комбінації історичних джерел декоративно-ужиткового мистецтва і промислового дизайну. Але як і в давні часи, людське життя потребує краси, ритму і гармонії. Тому ці категорії продовжують лежати в основі всіх видів мистецтва, враховуючи нинішню гіперреальність кібернетичного дизайну, адже особливість декоративно-ужиткової творчості полягає не в чіткості її класифікації, а в творчому методі, що об’єднує всі грані ремісничої і творчої діяльності. При цьому критерії художності твору, його мистецьких вартостей за законами краси залишаються актуальними і першочерговими в оцінці декоративно-ужиткового мистецтва на початку XXI ст.

Сфера художнього металу в українському мистецтвознавстві найменш осягнена порівняно зі станом вивченості інших видів декоративно-ужиткового мистецтва. Далися взнаки масштабність здобутків та мистецьких явищ, що відлякували дослідників, численні багатовікові табу, утаємничена елітарність суміжних мистецтв та ремесел тощо. Адже поняття «художній метал» охоплює галузі ковальства, емальєрства, гліптики, зброярства, бронзоливарництва, фалеристики, сакральної металопластики та ін. У предметно-видовому обсязі під покров Гефеста потрапляють слюсарські та ковальські вироби, архітектурна металопластика, посуд, світські прикраси, зброя, клейноди, предмети релігійного вжитку. Класифікація таких творів мистецтва за матеріалами виготовлення не менш багатогранна, вона охоплює золото і срібло, бронзу і мідь, залізо і чавун, коштовне і напівкоштовне каміння, кістку та емаль…

Єдиний навчальний курс, який покликаний комплексно вивчати означену сферу мистецької діяльності, створений і читається на факультеті історії та теорії мистецтв Львівської національної академії мистецтв. Опанування програми має на меті засвоєння студентами цілісного об’єму знань про розвиток художнього металу в мистецтвознавчому, історико~культурному, географічному, технологічному, стилістичному аспектах. Курс висвітлює діяльність видатних осередків та майстрів художнього металу від археологічних культур до початку XXI століття.

Якісною основою науки про мистецтво металу є студентська, аспірантська та професорсько-викладацька наукова робота. Публікації часто є результатом послідовного виконання завдань від курсових наукових робіт до дисертацій. Об’єднавчою особливістю зібраних наукових розвідок є зосередження уваги на властивостях формотворення та декорування творів з металу, на їх місці у системі естетичних та мистецтвознавчих оцінок образотворчих і декоративних мистецтв.

У 1998 р. факультет історії та теорії мистецтв Львівської академії мистецтв провів першу в Україні спеціалізовану конференцію, що стосувалась художнього металу і мала співзвучну з тодішнім ковальським фестивалем назву – «Галицька імпреза–98». Результатом проведення заходу було публікування матеріалів конференції. Це своєрідна точка відліку, адже нині в Україні самоорганізація творців зі сфери художнього металу проявилася у понад півсотні симпозіумах, фестивалях та майстеркласах, які задекларували свою діяльність періодичною і систематичною. Звісно, таке масштабне явище потребує і системних колективних досліджень.

Зокрема, згуртовані у зареєстрованій в 2007 р. Львівській обласній громадській організації «Товариство Залізного Лева» художники по металу вирішили зробити свій внесок у розвиток ковальського мистецтва в Україні. Діяльність Товариства спрямована на відродження, розвиток та популяризацію ковальського мистецтва, його учасники активно долучаються й до охорони та збереження історичних пам’яток художньої металопластики. Здійснення поставлених перед собою завдань організація вбачає у проведенні фестивалів та виставок, що популяризують художній метал, а також у науково-дослідній роботі. А саме – в сприянні тиражування відповідної друкованої продукції (інформаційних збірників та методичних посібників, збірників наукових праць тощо) та проведення науково-практичних конференцій, круглих столів, семінарів, симпозіумів.

Сподіваємось, що ця енциклопедія розгорнула нову сторінку в науковому житті Львова, започаткувавши систему вивчення та заходів, покликаних розвивати тематику художнього металу в Україні, якій до нинішнього часу не приділялось достатньої уваги.