Розвиток українського художнього металу XIX–XX cт. нероздільний від загальноєвропейських процесів заснування великої кількості художньо-промислових музеїв, ремісничих та художньо-промислових шкіл, краєвих та світових виставок художньо-ремісничої продукції.

Виголошене прогресивними політиками та інтелігенцією гасло, що кожне велике місто повинно мати промисловий музей а кожне село-ремісничу чи художню школу, у багатьох країнах втілювалося в реальність. Мистецька освіта як виразник творчих сил людини була покликана стати в центрі всієї освіти. Відродилися у цей період переживали ковальство, емальєрство, обробка коштовного каменю, рукотворне золотарство.

Прояви еклектизму у декоративно-ужитковому мистецтві 2-ї пол. XIX ст. (неоготика, неоренесанс, необароко, неорококо тощо) були звернені до нових місій: від поверхневої розкоші до нової естетичної самосвідомості. Переспівавши стилі минулих епох на основі давніх зразків, мистецтво опинилося у своєрідному творчому тупику. Переломним у цій ситуації став стиль модерн, що наприкінці XIX – початку XX ст. поставив за мету не красу і багатство, а оригінальність і самобутність художньої мови, яка мала позбутися повторів історизму. Представники епохи модерну власною творчою практикою здолали панівні стереотипи мислення щодо «головних образотворчих» та «другорядних декоративних» мистецтв. Викристалізувалося розуміння тієї істини, що поза етнічною приналежністю мистецтво не існує. Зважаючи на таку позицію, декоративно-ужиткове мистецтво модерну набуло безліч стилістичних національних відгалужень: Ар-Нуво у Франції, Сецесія в Австрії, Югенд-Стиль в Німеччині чи «Український стиль», «Гуцульський стиль», «Закоп’янський стиль» в Україні. Новий стиль черпав натхнення з традиційних ремесел (зокрема емальєрства, ковальства, мосяжництва), з природи, фантастичних образів, архаїчних асоціацій. Показово, що відбулася переоцінка народної творчості, ковальства, зброярства, мосяжництва, народного золотарства, національної фалеристики. Представники народного традиційного мистецтва залучалися до творчої співпраці з архітекторами та професійними митцями на базі домашніх промислів, майстерень, архітектурних фірм та художньо-промислових шкіл. Лише на фірмі Фаберже та її філіях у Києві та Одесі працювало сорок чотири майстри золотарської та каменерізної справи, що були вихідцями з України. Пізніше, у 1970–1980-х рр., першим продовжувачем явища каменерізних фігурок К. Фаберже став виходець з донецької селянської сім’ї Василь Коноваленко (1929–1989), творчість якого в Росії, від 1981 р. – США отримала світовий резонанс.

Натомість, західноукраїнські мисткині Олена Кульчицька (1877–1967), Марія Дольницька (1895–1974), а згодом Ярослава Музика (1898–1973) стали апологетами відродження мистецтва емалі, здобувши при цьому європейське (а щодо М. Дольницької – і світове) визнання (див. іл. с. 54, 58–61). Курс художнього емальєрства М. Дольницької у Львові 1937 р. відвідувало 60 осіб. Другим за значенням, всесвітньовідомим представником т. зв. «кабінетної» віденської бронзи у стилі модерн та Ар-деко сьогодні на провідних аукціонах фігурує українсько-австрійський скульптор з Тернопільщини Петро Терещук (1857–1963) (див. іл. с. 65–67). Рівно ж, він є майже невідомим класиком української фалеристики. Синхронно у часі до цих явищ переживав становлення класичний дизайн, що виник разом із розвитком школи Баугауз у Німеччині наприкінці 1910-х років. Дизайн пропагував нові форми зв’язку між мистецтвом і промисловістю через серійне виробництво, естетику стандартизованої речі. Тут свій вагомий внесок новатора зробив представник Баугаузу, киянин за походженням, ювелір Наум Слуцький (1894–1965). Він практикував у Віденських Верстатах, а в 1930-х – 1960-х рр. викладав ювелірне мистецтво та дизайн у провідних мистецьких школах Англії (див. іл. с. 57). Так шляхом вторгнення мистецтва у світ практики долалася ідея «чистого естетизму» філософа Еммануїла Канта. Промисловий дизайн відкинув для себе моральні норми, згідно з якими менший тираж, унікальність визначають цінність твору. Утім, філософи XX ст. прогнозували: якщо вторгнення масовості прогресуватиме, світ повернеться до стану варварства.

Упродовж XX ст. декоративно-ужиткове, як і мистецтво металу загалом, пережило бурхливе збагачення звичайної системи видів, формотворчих рішень, розмивання видових меж, творчий полістилізм. Художній метал розвинувся на перехрестях традицій і авангарду, народного і професійного, функції та образотворення. На виставці у Салоні Незалежних у Парижі (1914) поруч з роботами О. Архипенка, К. Малевича, Д. Бурлюка, С. Делоне з’явилася протодадаїстична скульптура Володимира Баранова-Россіне (1888–1944) «Симфонія № 2», що була «зклепана» з металевих відходів цивілізації: пружин, прутів, перцемолок, ринв та ін. Родом з Миколаївщини, випускник Одеського художнього училища (1908), він увінчав свої авангардистські експерименти з металом у творі «Політехнічна скульптура» (1929). Хаотично скручені дроти, металеві пластини, шматки труб та дерева поєдналися тут зі скляним диском і такими ж концентричними плямами фарби (див. іл. с. 40). Це були одні з перших абстрактних інсталяцій з металу. У той же час, віддаючи належне авангардній моді, творила проекти яскравих ювелірних прикрас за допомогою емалі у стилістиці симультанізму Соня Делоне (1885–1980) (див. іл. с. 56).

У 1970-х рр. активні експерименти з емалями на кераміці й міді проводив у Парижі Петро Омельченко (1894–1952). Не менш важливими для мистецького поступу є пластичні експерименти з металом митців українського походження у США Костянтина Мілонадіса (див. іл. с. 40), Аки Перейми, Олександра Губенка, Міртали Пилипенко та ін. (див. іл. с. 184). Утім, при усьому розмаїтті творчих пошуків, залишалася домінуюче-визначальною давня традиція, в основі якої була категорія прекрасного. Взаємопроникненню протилежних начал сприяла і творчість найвідоміших митців у галузях і видах декоративних мистецтв. Останні часто зверталися у своїй творчості до металопластики та ювелірства. Під впливом індустріального дизайну відбулося руйнування старих законів декоративності, коли всяке творіння робилося навічно і було покликане пережити як творця, так і епоху. З початку XX ст. декоративно-ужиткове мистецтво дедалі більше втрачало первинне значення форм. Ними продовжують користуватися частіше заради екзотичного ефекту. Так з’явилися кубки без дна, чайники із запаяними носиками, крісла із сідалом-вітражем чи інші «анти речі», що виходили за рамки прикладного мистецтва у суто декоративну творчість унікальних предметів. Функція таких творів могла бути суто символічною. У цій ситуації не втрачає актуальності давня проблема і місія вивчення, збереження і відродження традицій декоративно-ужиткового мистецтва металопластики у всіх його регіональних, видових і галузевих проявах.

Понад ніж останніх півтора століття художній метал розвивається в галузях народного мистецтва, художніх промислах та професійного декоративно-ужиткового мистецтва. Означені галузі не є замкнутими структурними системами і кордони між ними умовні. Є приклади, коли художники-прикладники з відповідною професійною освітою працюють і засвоюють усі галузі та навіть видові різновиди декоративних мистецтв. Цьому сприяли реалізації ідей синтезу мистецтв, що полягали у творенні гармонійного декоративного взаємозв’язку всіх предметів, які оточують людину в архітектурному просторі. Звідси випливає тісний зв’язок художнього металу з інтер’єром та зовнішнім оформленням будівель.

У художньому металі України впродовж XX ст. асинхронно згасали одні і розвивалися інші галузі, відмінні за матеріалом і технікою. Історично розрізняємо різні шляхи розвитку ковальства, слюсарства, золотарства, емальєрства, конвісарства, людвисарства, мосяжництва, зброярства, фалеристики тощо. Існує поділ і на окремі типологічні групи виробів за призначенням. Так, у галузевому різновиді художньої обробки металів – зброярстві існує типологічна група холодної зброї (мечі, шаблі, рапіри, шпаги, ножі, топірці тощо). Зрозуміло, що в наш час ця типологічна група предметів значною мірою втратила своє первісне ужиткове призначення, відбулася їхня реабілітація через синтез між ігровим, сувенірним та ужитковим, за сучасними критеріями краси і користі, гри та інтересу. Постмодернізм 1970–2000 років увів до світу індустрії культ примітивізму, моду на стилістичну еклектику, захоплення елементами, які перемішані, а не «чистокровні», компромісні і неоднозначні. Нова епоха прихильно, хоча й іронічно, сприйняла кітч, культуру реміксу, рутину і банальність. З’явилися нові естетичні комбінації історичних джерел декоративно-ужиткового мистецтва і промислового дизайну. Але, як і в давні часи, людське життя потребує краси, ритму і гармонії. Тому ці категорії продовжують лежати в основі всіх видів мистецтва, враховуючи нинішню гіперреальність – кібернетичний дизайн, адже особливість декоративно-ужиткової творчості полягає не в чіткості її класифікації, а в творчому методі, що об’єднує всі грані ремісничої і творчої діяльності. При цьому критерії художності твору, його мистецьких вартостей за законами краси залишаються актуальними і першочерговими при оцінці декоративно-ужиткового мистецтва і на початку XXI ст.

Сфера художнього металу в українському мистецтвознавстві є найменш осягненою порівняно зі станом вивченості інших видів декоративно-ужиткового мистецтва. Далися взнаки відлякуюча дослідників масштабність здобутків та мистецьких явищ, численні багатовікові табу, утаємничена елітарність суміжних мистецтв та ремесел тощо. Єдиний навчальний курс, який покликаний комплексно вивчати означену сферу мистецької діяльності, створений і читається на факультеті історії та теорії мистецтв Львівської національної академії мистецтв. Від 1998 р. було проведено три єдині в Україні спеціалізовані конференції, що стосувалися художнього металу. Матеріали цих конференцій допомагають з’ясувати процес самовизначення професійної школи художнього металу як школи національної, яка не обмежується лише ЛНАМ. .

Окрім ЛНАМ як закладу ІV рівня акредитації, інститутів у Києві, Ужгороді та Косові, коледжів декоративно-прикладного мистецтва у Львові та Вижниці, в Україні діють п’ятнадцять професійно-технічних (професійно-художніх) училищ, що готують фахівців народних ремесел та ще п’ятдесят закладів, де готують майстрів художнього ремесла в окремих групах. Серед цих закладів лише окремі спеціалізуються на ремеслах, що дотичні виключно до сфери художнього металу.

Історія симпозіумів та наукових конференцій з художнього металу 1998 – 2009 рр. дозволяє виділити ряд чільних проблем, що потребують осмислення. Це, насамперед, бурхливий перехід ковальства у сферу моди, стрімкий ріст замовлень споживачів різних культурних рівнів, світоглядів та естетичних уподобань. Відбувається поляризація від масовості до унікальної рукотворності. Водночас у сфері ювелірного мистецтва та емальєрства спостерігаємо своєрідне тихе відродження авторської творчості напротивагу фабрично-салонній навалі. Ці явища сьогодні беруться досліджувати науковці молодшого і середнього поколінь, число яких зростає. Сучасні технології маркетингу та «брендування» далеко не завжди об’єктивно виносять на поверхню ювелірного чи ковальського Олімпу ті чи інші імена з погляду мистецько-естетичних оцінок. Зрештою, ці «оцінки» часто відсутні або відстають у часі від появи нових культурних продуктів. Це актуалізує гостру необхідність нових мистецтвознавчих методик цілісного аналізу явища «художній метал».

На означеному етапі вітчизняних мистецтвознавчих досліджень укладений нами Том ІІ-й «Художній метал України XX – XXI ст.» умовно диференціюється на підрозділи: «Художнє ковальство та литво»; «Ювелірне мистецтво та емальєрство». Вказані підрозділи частково охоплюють такі галузеві різновиди художньої обробки металів, як зброярство, фалеристика, кована декоративна пластика, металева скульптура малих форм та інші артефакти, що іноді не підлягають чіткій класифікації і заслуговують на увагу з точки зору творчого методу та критеріїв художнього твору. У «прикладному» контексті окремої уваги (з огляду на обмежений формат подальших розділів) заслуговують нумізматика, медальєрство, гліптика, сакральний художній метал, вироби з кістки та рогу і твори, що сформовані шляхом синтезу різних матеріалів.